Бути військовим — мрія всього життя. “Азовця” Сергія Раковського росіяни стратили в Оленівці
Односельці Сергія Раковського пам'ятають завжди усміхненим. Для рідних він назавжди залишиться найкращим сином і братом, в спогадах друзів — душею компанії, для побратимів — вправним воїном. У 2013 році Сергій пішов служити до Нацгвардії. На війні ще з часів антитерористичної операції. Згодом приєднався до лав “Азову”. Був командиром міномета. Разом з побратимами пройшов бої за Маріуполь. У травні 2022 року разом з іншими оборонцями вийшов із “Азовсталі” за наказом вищого командування в полон. В Оленівській колонії Сергію виповнилося 36 років, 17 липня. Через 12 днів після цього воїна не стало — головний сержант "Ясон" загинув під час вибуху в бараку колонії в ніч з 28 на 29 липня 2022. Спогадами про Сергія Раковського поділилися його матір Галина Архипівна, брат Юрій і побратим Арсен “Лемко” Дмитрик.
Завжди посміхався, навіть в пеклі на “Азовсталі”
Брат Юрій старший за Сергія трохи більше ніж на 3 роки. Обидва хлопці в дитинстві були спокійними, у Галини Архипівни взагалі з синами не було проблем.
Брати Раковські, Сергій - ліворуч
“Мого Серьожу всі в селі згадують як хлопця, який завжди посміхався. Навіть, коли вже був на “Азовсталі”, надсилав відео. Говорив, що все добре, щоб я не хвилювалася. І навіть тоді він обов’язково посміхався. А ще його називали душею компанії”, — згадує мати.
Після закінчення 11 класів Сергій поїхав у Каховку, де в училищі навчався на кухаря-кондитера. Перший час працював за спеціальністю, потім — на автозаправках.
Сергій в шкільні роки
“У 2006 році влаштувався на підприємство “Херсон-авіа”. Там свого часу випускали легкомоторний літак. І син працював зі смолою, якою покривали крила літаків. Через цю “хімію” у нього почалася екзема — запальне захворювання шкіри. Лікарі порадили звільнитися, що син і зробив”, — розповіла Галина Архипівна.
В "Азові" був вражений порядком, устроєм та побратимством
Одруження. Народження сина Іллі, якого Сергій любив більше за життя. І згодом розлучення. Після цього, у березні 2013 року він пішов служити до Національної гвардії, у частину 3056, яка дислокувалася в Херсоні.
“З початком російської окупації частини Донецької та Луганської областей син постійно їздив на бойові завдання, місяцями його не було вдома. Під час однієї з ротацій у селі Виноградне, на околиці Маріуполя, познайомився з хлопцями з "Азову". Він став дізнаватися більше про цей підрозділ. Так його вразив порядок в "Азові", устрій, побратимство”, — розповіла мати.
"Ясон" пройшов "Курс молодого бійця" і вже з квітня 2018 року став одним із "азовців". Щоб розвиватися та рости у військовій справі і мати офіцерське звання, Раковському потрібна була вища освіта. І він вступив на заочне відділення до Херсонського державного аграрно-економічного університету на спеціальність "Агроном".
У 2018 році Сергів став "азовцем"
“Син постійно говорив, що любить свою справу. Бути військовим — мрія його життя”, — каже Галина Архипівна.
Наказав рідним спалити форму. Їм вдалося зберегти тільки медаль
З перших днів повномасштабного вторгнення "Ясон" просив рідних якомога швидше поїхати в більш безпечне місце.
"Азовець" "Ясон"
Річ у тім, що село, де живе родина Раковських, знаходиться посередині, на відстані 30 км між Миколаєвом і Херсоном. Російська техніка проїжджала через село автотрасою у напрямку Миколаєва, тож окупанти в самому селі не зупинялися. Село було наче транзитною зоною.
“Брат тоді мені дав доручення — зібрати документи і всіх вивезти. Я так і зробив: на півтора року я з мамою, бабусею поїхали на Тернопільщину”, — каже Юрій.
Юрій з мамою
Також "Ясон" наказав брату спалити його військову форму. Рідним було важко це зробити, але вони розуміли: якщо російські окупанти зайдуть у село і знайдуть її, то нікого не пошкодують. Вдалося заховати нагороду, проте, на жаль, за словами Юрія, посвідчення до медалі не збереглося.
“Брат, коли мав змогу, телефонував, надсилав смс або голосові повідомлення з "Азовсталі". 17 травня написав про вихід у полон. Вже з Оленівки двічі приходили повідомлення з невідомого номера, а в них кілька речень: "Живий, здоровий. Зі мною все добре". Ми розуміли, що то від Сергія. А далі — тиша”, — розповів брат Юрій.
Напередодні загибелі брата наснився страшний сон
29 липня. Всі інтернет-ресурси "вибухнули" новиною про події в Оленівській колонії.
“Напередодні трагедії мені наснився страшний сон. Ніби я біжу по лабіринту і за мною хтось женеться. А потім все раптово стає червоним, немов навкруги залило кров’ю”, — пригадав Юрій.
А наступного дня з’явилися списки загиблих українських військовополонених. В них значився Сергій Раковський.
“Проте довго приховувати не міг, бо на Тернопільщині, в місті Бучач, ми жили в гуртожитку, а навкруги було багато людей. І всі вони, коли бачили маму, відводили очі або намагалися з нею не перетинатися. І мама у мене запитала, чому люди навкруги так поводяться — біжать від неї, наче від чумної? І тоді довелося мамі все розповісти…”, — поділився Юрій.
Юрію знадобилося багато сил, щоб сказати матері про смерть сина
Після трагедії через кілька днів до Раковських приїхали поліціянти. Галина Архипівна і Юрій дали свідчення. Їм повідомили, що, швидше за все, доведеться здати аналіз ДНК.
“Мама в Бучачі здала перший аналіз. Потім нам зателефонували з Патронатної служби "Янголи Азову" і повідомили, що, мабуть, згодом треба буде ще повторно здати ДНК. І в травні 2023 року ми отримали підтвердження — Сергій серед загиблих в Оленівці. Про цю жахливу новину я дізнався від однієї з дівчат з Патронатної служби, яка подзвонила ближче до вечора. А вранці вона в соцмережі написала допис, в якому йшлося про те, що вже є 16 збігів по ДНК і щоб родини чекали на дзвінок. Коли вона подзвонила знову і представилася працівницею Патронатної служби, я одразу все зрозумів”, — пригадав Юрій деталі того "чорного" для їхньої родини дня.
Постанова ВЛК
Галини Архипівни не було вдома, жінка їздила в магазин. Юрію знадобилося багато сил, щоб повідомити матері про смерть молодшого сина. Родина Раковських на той момент вже повернулася додому на рідну Херсонщину: їхній будинок під час бойових дій зазнав ушкоджень, але сім’я потихеньку своїми силами його почала відновлювати.
“Не втрачаю надію, що мій син серед живих…”
Сергія Раковського поховали 21 червня 2023 року на Берковецькому кладовищі в Києві.
Мама "Ясона" в Києві на перших роковинах в липні 2023
Без батьківської любові залишився син Ілля. Хлопцю зараз 15 років. За словами матері "Ясона", в Іллі був міцний зв’язок з батьком, незважаючи на те, що Сергія довго не бувало вдома. Проте під час відпусток “Ясон” весь вільний час приділяв сину. Вони були справжніми друзями.
При житті Сергій Раковський отримав медаль “За оборону Маріуполя” і орден “За мужність” III ступеня. Вже посмертно “Ясона” нагородили орденом “За мужність” II ступеня.
“Наша хвіртка виходить на стадіон, Серьожа завжди додому йшов через нього. Як завжди — з посмішкою на обличчі. І коли повертався з ротацій, теж у формі йшов тією доріжкою. Я щодня підходжу до хвіртки і уважно вдивляюся вдалину”.
“Ясон” був перспективним військовим
Побратим з мінометної батареї, який захотів залишитися інкогніто.
“Долучився "Ясон" до нас навесні 2018 року, перевівся з херсонської частини. Пройшов всю кампанію від початку до кінця на Світлодарській дузі, був навідником. Там отримав контузію під час артдуелі від снаряда гаубиці Д-30. “Прокапався” і знову став в стрій. Після повернення на пункт постійної дислокації його призначили командиром відділення. Зі своїми бійцями "Ясон" виконував бойові завдання на Маріупольському напрямку. "Ясон" швидко розвивався в артилерійській справі. Був перспективним військовим. Його навіть командир батареї розглядав на посаді головного сержанта взводу, але не встигли призначити. Сергій займався спортом, ми щоранку разом бігали по 5 кілометрів.
Ну, і найулюбленіша його фраза. Коли "Ясон" до мене заходив в каптьорку, щоразу казав: "Старшина, що у тебе тут можна сп*здити?". І одразу хапався за сухпаї”, — з посмішкою пригадує побратим.
“Ясон” після контузій "прокапався", поспав добу і знову йшов воювати
Арсен Дмитрик на псевдо "Лемко" — побратим “Ясона”. В Маріуполі був командиром мінометної батареї, зараз — командир шостого батальйону бригади "Азов".
“Сергій на війні ще з 2014 року. Він служив у внутрішніх військах України. Ми познайомилися вже в "Азові". Я, як і Сергій, в підрозділі від самого початку. "Ясон" розповідав мені, коли до них приїхали командири і сказали, що їм треба добровольці, які поїдуть тоді ще в АТО. Це була весна 2014 року. “Ясон” був серед тих добровольців, яких відправили на Донеччину. Розповів про "бойове хрещення", яке сталося на блокпості в селі Виноградар, що на березі Азовського моря. Тоді росіяни обстріляли їх з "Градів".
“Ясон” був дуже справедливим і чесним. А ще дуже веселим. Посмішка не сходила з його обличчя. Коли він усміхався, то зверху було видно золотий зуб, і ми завжди його підколювали.
Ще запам'ятав “Ясона” тим, що він безмежно любив свого сина Іллю. Постійно про нього говорив, особливо коли до відпустки залишалося зовсім трохи. А як вона наставала — одразу їхав до сина.
На війні це був той боєць, на якого завжди можна було покластися. Він спочатку був номером обслуги міномета, потім став навідником, а згодом — командиром мінометного розрахунку. У нього був хороший розрахунок. Крім “Ясона”, в ньому були ще четверо хлопців. Один з них — “Лофт”, з яким “Ясон” служив ще у Херсоні, а потім майже одночасно прийшли в "Азов". Він теж загинув в Оленівській колонії. А інші й досі у російському полоні. За “Ясона” я міг взагалі не переживати — поставив йому задачу на бойових, він її добре виконає. Дуже відповідальною людиною був Сергій.
"Азовець" "Лемко"
В Маріуполі я був командиром шести мінометних розрахунків. І розрахунок “Ясона” (він був командиром міномета 2-ї обслуги міномета 2-го мінометного взводу мінометної батареї 1-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення "Азов" в/ч 3057 НГУ) один з перших прийняв бій у перші дні повномасштабного вторгнення. Хлопці до останнього дня в Маріуполі брали участь у боях. Як вони тоді вижили? Для мене це диво! Щоб ви розуміли, на їхній розрахунок російська авіація робила два заходи. Той район, де вони були, авіація зрівняла з землею.
Було таке, що за короткий період “Ясон” отримав кілька контузій. Він приходив у шпиталь, "прокапався", поспав добу і знову ставав у стрій — йшов воювати. Тому ми, коли ще були "Азовсталі", подали його кандидатуру на отримання ордену "За мужність" III ступеня.
Разом з "Ясоном" я був в Оленівці. О 22:30 я зробив обхід того бараку, а точніше, якогось технічного приміщення, куди нас вдень перевели. А десь о 23:10 пролунав перший вибух. Він був за територією барака, можливо, на території Оленівки, але я не бачив. Я ще прокинувся, подивився, чи всі цілі. А потім стався вибух у самому бараку. Епіцентр був при вході. Я вже прокинувся від того, що в мене тіло обгоріле і численні уламкові поранення. Ми стали швидко надавати медичну допомогу, відтягувати поранених. Якби наші хлопці не витягували їх, було б набагато більше жертв. На жаль, "Ясон" був серед загиблих… Те, що в Оленівці скоїла росія, — страшний воєнний злочин міжнародного рівня, і я сподіваюся, що світ про це не забуде. Бо це — геноцид українського народу”.
Свої в Telegram 
