Перегляд вихідного коду сторінки Громадянська війна у Візантії (1341—1347)

{{Otheruses2|Громадянська війна у Візантії}}
{{Картка:Військовий конфлікт
|конфлікт      = Міжусобна війна у Візантії  
|partof        = [[візантійсько-османські війни]]
|зображення    =
|підпис        =
|дата1         = вересень [[1341]]&nbsp;— [[8 лютого]] [[1347]]
|місце         = [[Візантія]] ([[Фракія]], [[Македонія (історична область)|Македонія]] [[Фессалія]], [[Константинополь]])

|результат     = перемога повстанців
* інтронізація [[Іоанн VI Кантакузин|Іоанна VI Кантакузина]];
* [[Перше Сербське королівство|серби]] отримали Македонію, [[Албанія|Албанію]], [[Епір]] і Фессалію; утворили [[Сербське царство]]; 
* [[Друге Болгарське царство|болгари]] отримали північні райони [[Фракія|Фракії]].

|сторони1      = [[Файл:Flag of Palaeologus Dynasty.svg|18px]] [[Візантія]] (повстанці)
* [[Іоанн VI Кантакузин]]

''Союзники:''
* [[Перше Сербське королівство|Сербія]] <small>([[1343]])</small>
* [[Друге Болгарське царство|Болгарія]] <small>([[1343]])</small>
* [[Османи]] <small>(з [[1345]])</small>
* емір [[Айдиногуллари|Айдина]] <small>(до [[1345]])</small>
* емір [[Саруханогуллари|Сарухан]] <small>(до [[1346]])</small>
* [[Григорій Палама]]
* [[Ісіхазм|Ісіхасти]]

|сторони2      = [[Файл:Flag of Palaeologus Dynasty.svg|18px]] [[Візантія]] (уряд)
* [[Іоанн V Палеолог]]

''Регенти:''
* [[Анна Савойська]]
* [[Іоан XIV Калека]]
* [[Олексій Апокавк]]

''Союзники:''
* [[Перше Сербське королівство|Сербія]] <small>(з [[1343]])</small> 
* [[Друге Болгарське царство|Болгарія]] <small>(з [[1343]])</small>
* емір [[Саруханогуллари|Сарухан]] <small>(у [[1346]])</small>
* [[Варлаам Калабрійський|Варлааміти]]
* [[Зілоти]]

|командуючий1  = [[Іоанн VI Кантакузин]]
* [[Стефан Душан]] <small>([[1343]])</small>
* [[Орхан I]] <small>(з [[1345]])</small>
* [[Умур]] <small>(до [[1345]])</small>

|командуючий2  = [[Олексій Апокавк]]
* [[Стефан Душан]] <small>(з [[1343]])</small>
* [[Момчіл]] <small>(до [[1345]])</small>
|сили1         =
|сили2         =
|втрати1       =
|втрати2       =
|втрати3       =
}}
'''Міжусобна війна у Візантії 1341–1347 років'''&nbsp;— одна з найбільших політичних подій в історії [[Візантія|Візантійської імперії]], що привела до остаточного занепаду країни. Мала політичний, соціальний та релігійний характер. Сторонами конфлікту виступали прибічники малолітнього [[імператор]]а [[Іоанн V Палеолог|Іоанна V Палеолога]], [[зілоти]] й [[Варлаам Калабрійський|варлааміти]] з одного боку та прибічники його регента, який пізніше проголосив себе імператором, [[Іоанн VI Кантакузин|Іоанна VI Кантакузина]] та [[Ісихазм|паламіти]] з іншого боку. До конфлікту були втягнуті не тільки сили всередині Візантійської імперії, але й сусідні народи й держави. Підсумком війни стало остаточне послаблення імперії, яка віднині не могла серйозно протистояти туркам, і за 106 років [[Падіння Константинополя|припинила своє існування]].

== Передумови ==
[[Файл:South East Europe 1340.gif|thumb|300px|left|Територія Візантійської імперії 1340 року (до початку громадянської війни)]]
Після смерті імператора [[Андронік III|Андроніка III]] 15 червня [[1341]] року, імператором було короновано малолітнього [[Іоанн V Палеолог|Іоанна V Палеолога]]. Однак фактична влада залишилась у руках одного з найбільш знатних та заможних землевласників [[Фракія|Фракії]], великого [[доместик]]а [[Іоанн VI Кантакузин|Іоанна Кантакузина]], який став [[регент]]ом малолітнього імператора. Він спирався на крупну провінційну аристократію та армію. Його військовим центром була [[Дідімотіхо|Дідімотика]]&nbsp;— потужна фракійська фортеця.

В опозиції до нього перебували чиновники й торгово-ремісничі кола столиці. Однак, поки Андронік III займав престол, опозиція була змушена миритись із засиллям у столиці крупної провінційної знаті, оскільки виступи проти Кантакузина означали б заколот проти самого імператора. Тепер політична ситуація змінилась. На чолі опозиції стояли:
* [[Анна Савойська]], мати Іоанна V Палеолога,
* [[Патріарх Константинопольський (титул)|Патріарх]] [[Іоанн XIV Каліка|Іоанн Каліка (Апрійський)]]<ref>[[Сюзюмов Михайло Якович|М.&nbsp;Я.&nbsp;Сюзюмов]]. J. Meyendorff. Introduction a l'etude de Gregoire Palamas. Paris, 1959.&nbsp;— BB, XXIII, 1963, стор. 264.</ref>
* [[Олексій Апокавк]]&nbsp;— впливовий сановник незнатного походження, раніше старий сподвижник Кантакузина. Апокавк завідував державними фінансами й державними [[Соляна промисловість|солеварнями]], потім був [[Великий дука|великим дукою]] флоту. Він уклав значну суму в будівництво військового флоту й здобув низку перемог у сутичках з турецькими ескадрами, які перешкоджали торгівлі візантійців. Він зміг організувати проти провінційних аристократів не тільки вище столичне чиновництво, але й торгово-ремісничі кола. Причому, якщо у перших невдоволення викликала провінційність походження опонентів, то у других основною причиною роздратування були економічні привілеї феодальних землевласників. Кантакузин писав про Апокавка, що його влада була ненависною «благородним», й тому Апокавк вирішив їх усіх знищити<ref>Ibid., III, p. 219, 279.</ref>.

== Початок конфлікту ==
[[Файл:Anna of Savoy.jpg|thumb|200px|left|Анна Савойська]]
Спочатку конфлікт набув форми громадянської війни, обмежившись палацовими інтригами у [[Константинополь|Константинополі]], оскільки поблизу кордонів Візантії формувалась складна зовнішньополітична обстановка. [[Серби]], [[турки]] й [[болгари]] загрожували кордонам імперії, а армія перебувала на боці Кантакузина. Ще за життя Андроніка III у Фракії поблизу Дідімотики [[1341]] року відбулась битва болгарського загону з військовими силами пінкерна Ангела, який повертався від Константинополя. Рештки розбитого болгарського загону полонили турки<ref>Л. Іончев. Българо-визаптийски отношения около средата на XIV&nbsp;в. (1331*--1344 гг.).— ИП, 12, 1956, кн. 3, стор. 70.</ref>. Війська Івана Александра [[1341]] року тримали в облозі Адріанополь, частина болгар була відряджена царем грабувати міста Західної Фракії. Спочатку обставини складались сприятливо для Кантакузина. Йому вдалось досягти миру з болгарським царем [[Іван Александр|Іваном Александром]], укласти угоду з [[Орхан I|Орханом]] та відбити набіги [[Сельджуки|сельджуцьких]] загонів, землевласники [[Ахейське князівство|Ахейського князівства]] дали зрозуміти, що віддадуть перевагу підпорядкуванню імператору, а не наміснику [[Катерина де Валуа-Куртене|Катерини Валуа]]. Здавалось, надавалась можливість нарешті повернути весь [[Пелопоннес]], завершити оточення [[Каталонська компанія|каталонського]] [[Герцогство Афінське|герцогства в Афінах]], а потім домогтись повного возз'єднання грецьких земель в єдиній державі<ref>Cantac., II, p. 80.</ref>.

Однак, дії опозиції не змусили на себе чекати. Одразу по смерті імператора патріарх [[Іван XIV Калека]] зажадав участі у регентстві, й Кантакузин був змушений поступитись.

Потім, скориставшись перебуванням Кантакузина в Дідімотиці, Апокавк організував у Константинополі путч, звернувшись до народу з прямим закликом до відкритої збройної боротьби проти Кантакузина та його прибічників. Під час путчу були розграбовані будинки прибічників Кантакузина, багато з них загинули, опинились у в'язниці чи втекли до Кантакузина в Дідімотику. Були взяті під варту син Кантакузина [[Матвій Кантакузин|Матвій]] та його мати Феодора (зрештою, вона померла від голоду). Кантакузин втратив усі посади й чини, його земельні володіння було передано торгівцям та ремісникам<ref>Greg., II, 610. 1—3.</ref>. 26 жовтня [[1341]] року в Дідімотиці прибічники Кантакузина проголосили його імператором. 19 листопада [[1341]] року відбулась коронація Іоанна V Палеолога<ref>P. Charanis. Βραχεα χρονιχα comme source historique, p. 344.</ref>, регентом при якому була оголошена Анна Савойська<ref>F. Dolger. T. Bertele. Monete e sigilli di Anna di Savoia, imperatrica di Bisanzio. Roma, 1937.&nbsp;— BZ, 38, 1938, S. 195–196.</ref>. Алексій Апокавк отримав титул [[епарх]]а Константинополя.

[[Файл:John V Palaiologos.jpg|thumb|200px|right|Іоанн V Палеолог]]
Щоб надати своїм діям більшої легітимності, Кантакузин не став посягати на офіційне усунення від престолу Іоанна V Палеолога й Анни Савойської. У своїх грамотах він сповіщав населення, що бореться проти «дурного» оточення імператорської родини, передусім&nbsp;— проти Апокавка. Одночасно свої грамоти від імені імператора Іоанна V Палеолога розіслав і Апокавк. Його заклики «підбурювали народ проти багатих, натовп ремісників&nbsp;— проти тих, хто видається славою та родом»<ref>Greg., II, p. 614. 1-7</ref>.

У конфлікті взяли участь прибічники різних релігійних течій. Ідеологія [[Ісихазм|ісихастів]], які закликали до глибокого примирення, була вигідною для крупних феодалів, хоча спочатку багато прибічників ісихастів підтримували зілотів. Кантакузин та його прибічники встали під прапор ісихазму, щоб розколоти зілотів. І, дійсно, багато прибічників ісихастів підтримали спочатку Паламу, хоч у подальшому каялись, коли зрозуміли, що Палама не був ісихастом, а просто зумів розколоти табір супротивників Катакузина. Патріарх Іоанн Каліка був, навпаки, палким противником паламітів. Боротьбу з паламітами відновив учень [[Варлаам Калабрійський|Варлаама]] [[Григорій Акіндін|Акіндін]], який користувався покровительством Анни Савойської. В цілому варлаамізм чи антипаламізм був характерною рисою ворожого до Кантакузина табору. Лідер паламітів [[Григорій Палама|Палама]] невдовзі був ув'язнений.

Константинополем прокотилась нова хвиля репресій проти прибічників Кантакузина. Його столичні палаци були цілком розгромлені. Почались антифеодальні заворушення у [[Фракія|Фракії]]. Феодалів били, їхнє майно розграбовували, будинки руйнували, самих їх передавали до Константинополя. Найвизначнішим було повстання в [[Адріанополь|Адріанополі]], де землевласники скликали народ на майдані для виголошення грамот Кантакузина. Під час цього виголошення грамот почали лунати вигуки супротивників Кантакузина. Їх було схоплено та побито. Вночі якийсь землекоп Вранос зі своїми товаришами Мугдуфом та Франкопулом обійшли будинки городян та схилили їх до відкритого повстання проти знаті. Склавши загін, вони заарештували майже всіх знатних осіб. Вранці піднялось все населення міста. Будинки феодалів та лихварів були розграбовані та зруйновані. Заарештовані були відправлені до столиці.

== Бойові дії ==
До весни [[1342]] року, переконавшись, що його справа у Фракії програна, Кантакузин вирішив йти на захід, сподіваючись заволодіти [[Фессалоніки|Фессалоніками]]<ref>P. Lemerle. Un praktikon inedit des archives de Karakala (Janvier 1342) et la situation en Macedoine orientale au moment de l'usurpation de Cantacuzene.&nbsp;— «Χαριστηριον εις 'Α. Κ 'Ορλανδον». τ. Ι. Αδηυαι, 1964, σελ. 293.</ref>, правителем яких був його прибічник Сінадін, та [[Македонія (історична область)|Македонією]]. У Фракії у нього залишилась тільки Дідімотика, в якій він залишив родину. Одночасноз ним до Фессалоніки рушив урядовий [[флот]] на чолі з Алексієм Апокавком. В цей час у Фессалоніці почалось повстання [[Зілоти|зілотів]] проти прибічників Кантакузина. Їх було вигнано з міста, декого було вбито чи заарештовано. Кантакузин розграбував передмістя Фессалонік і взяв місто в облогу, яка не мала успіху. Невдовзі до Фессалонік прибув флот Апокавка, що змусило Кантакузина влітку [[1342]] року з рештками свого війська піти до [[Сербія|Сербії]].

Там він почав перемовини про союз із [[Стефан Душан|Стефаном Душаном]] та одночасно звернувся до [[Айдиногуллари|айдинського]] [[емір]]а [[Умур]]а з проханням про допомогу<ref>Е. Франчес. Класова позиція візантійських феодалів за часів турецького завоювання.&nbsp;— ВВ., XV, 1959, стор. 74.</ref>. Влітку [[1342]] року Єлена, дружина [[Сербія|сербського]] правителя [[Стефан Душан|Стефана Душана]] й сестра болгарського царя Івана Александра, відвідала [[Велико-Тирново|Тирново]]. На думку сучасних істориків сербській королеві удалось переконати свого брата не перешкоджати діям Стефана Душана. Прибічники Іоанна V Палеолога не скористались перепочинком для зміцнення свого становища. Обложена урядовими військами в Дідімотиці, дружина Кантакузина [[Ірина Асень|Ірина]] звернулась по допомогу до болгарського царя Івана Александра. Проте болгарські війська, відігнавши сили Іоанна V Палеолога, самі прагнули заволодіти родовим гніздом Кантакузинів. У розпал зими [[1342]]–[[1343]] років емір Айдіна Умур з військом висадився у гирлі [[Мариця (річка)|Мариці]], піднявся її течією та відкинув болгар від Дідімотики. Однак невдовзі сильні холоди змусили його піти додому.

[[Файл:John VI Kantakouzenos.jpg|thumb|200px|left|Іоанн VI Кантакузин]]
У цей час Кантакузин, уклавши угоду зі Стефаном Душаном, почав навесні [[1343]] року наступ<ref>Т. Флоринський. Південні слов'яни та Візантія у другій чверті XIV&nbsp;ст., вип. I. СПб., 1882, стор. 80—85.</ref>. Він захопив [[Соєк]], [[Петру]], [[Старідол]], [[Платамон]], [[Сервія|Сервію]] та фортецю [[Верія]]. На його бік перейшла [[Фессалія]], довічним правителем якої був призначений [[Іоанн Ангел]], племінник Кантакузина. Потім Кантакузин знову взяв в облогу Фессалоніки, проте зілоти знову відбили нападників.

Але невдовзі через інтриги [[Венеція|венеційців]] відбувся розрив Кантакузина зі Стефаном Душаном. Сербський правитель зайняв відкрито ворожу до Кантакузина позицію. У Фессалоніки з флотом і сельджуцькими загонами знову прибув Алексій Апокавк. Сельджуки здійснили рейд углиб зайнятої Кантакузином території та розграбували околиці Веррії.

Становище Кантакузина знову стало важким, проте на допомогу йому знову прийшов емір Айдіна Умур. Восени [[1343]] року він трьомастами суднами з'явився до Кантакузина до Південної Македонії. З приходом Умура Апокавк і [[Сельджуки|сельджуцькі]] загони повернулись до Константинополя. Не втрачаючи часу на підкорення Македонії, що загрожувало сутичкою з Душаном, і на нову облогу Фессалонік, Кантакузин та Умур до кінця осені 1343 року зайняли [[Фракія|Фракію]] та вступили до Дідімотики. Турки спустошили зайняті області.

Після цього Умур пішов назад в [[Азія|Азію]], де проти нього почала діяти нова латинська коаліція<ref>J. Gay. Le pape Clement VI et les affaires d'Orient. Paris, 1904.</ref>. Становище Кантакузина знову різко погіршилось. Стефан Душан захопив Лерін, [[Едесса (Греція)|Воден]], [[Касторія|Касторію]], майже всю [[Албанія|Албанію]] та Македонію.

У Фракії одночасно діяли війська Кантакузина, Іоанна V Палеолога, болгарського царя, турецьких емірів та незалежного болгарського правителя [[Родопи|Родопії]] [[Момчил воєвода|Момчила]]. Апокавк домігся союзу з болгарським царем проти Кантакузина. Як плату Іван Александр отримав на півночі Фракії значну область з містами [[Філіпополь]], [[Асеновград|Стенімах]], [[Цепіна]], але при цьому фактично не надавав Константинополю жодної допомоги. Взимку 1343–1344 років Кантакузин зумів перетягнути Момчила на свій бік та віддав йому в управління значну область в Родопах. Апокавк зав'язав з Момчилом перемовини та зумів схилити його до розриву з Кантакузином, надавши Момчилу титул [[Деспот (титул)|деспота]]. Становище Кантакузина у Фракії знову похитнулось. Апокавк знову підступив до Дідімотики.

[[Файл:CarDusan.jpg|thumb|200px|right|Стефан Душан]]
На початку [[1344]] року флот Умура був спалений латинянами поблизу берегів Південно-Східної Македонії. Близько трьох тисяч турків, що висадились на берег були змушені повертатись додому сушею. Дорогу їм перетнув сербський воєвода [[Прелюб]]. Однак під час [[Битва при Стефаніані|бою поблизу Стефаніани]] вінзазнав поразки, й турки прибули до Кантакузина. Вони допомогли йому розбити болгар, а Іван Александр уклав мир з Кантакузином. Апокавк був знову відкинутий від Дідімотики. Момчил порвав з Апокавком, отримавши від Кантакузина титул [[севастократор]]а , що визнав його суверенітет. З літа 1344 до літа 1345 року Кантакузин підкорив більшу частину Фракії. У прибічників Іоанна V Палеолога залишався під контролем тільки Константинополь з околицями, міста [[Енез|Енос]] та [[Гексамілій]], [[Галліпольський півострів|півострів Галліполі]] й далека напівнезалежна Фессалоніка.

1 червня 1345 року в Константинополі прибічники Кантакузина убили  Апокавка. Містом прокотилась нова хвиля погромів. 7 липня 1345 року в запеклій [[Битва під Періторою|битві під Періторою]] об'єднане військо Кантакузина й Умара розбило сили Момчила. Сам Момчил загинув під час битви<ref>В. Гюзелев. Момчил в светлината на един нов исторически извор.&nbsp;— «Вести на народния музей в Хасково», I. Хасково, 1965, стр. 21—27.</ref>. Після цього у серпні Кантакузин та Умур вирушили до міста [[Серре (місто)|Серре]], яке тримали в облозі серби. Серед них перебував і Сулейман&nbsp;— син [[Саруханогуллари|еміра Сарухан]]. Проте дорогою Сулейман несподівано помер. Остерігаючись ускладнень у стосунках з еміром Сарухана й отримавши звістку про новий похід коаліції проти нього, Умур пішов до Азії (у травні [[1348]] року його було розбито латинянами поблизу [[Смирна|Смирни]], сам він загинув у битві). Кантакузин повернувся до Дідімотики. [[1345]] року, завоювавши [[Галліпольський півострів]], Кантакузин уклав союз із османським еміром Сулейманом, сином [[Орхан I|Орхана I]]. Сулейман допоміг затвердитись Кантакузину у Східній Фракії та став посередником у перемовинах зі своїм батьком, Орханом. Союз був укладений та скріплений шлюбом Орхана з дочкою Кантакузина [[Феодора Кантакузин|Феодорою]].

Наприкінці весни&nbsp;— початку літа [[1345]] року у Фессалоніці урядовий [[архонт]] [[Іоанн Апокавк]] (син Алексія Апокавка), заманивши лідера зілотів Михайла Палеолога на засідання своєї ради, наказав убити його та захопив до своїх рук всю повноту влади у Фессалоніці. Почались арешти зілотів. Однак задум Апокавка здати місто Кантакузину спричинив бурю невдоволення серед населення. Андрій Палеолог, брат Михайла, очолив успішне повстання проти Апокавка. Знатних прибічників Апокавка, та, передусім, його самого, скинули зі стіни фортеці.

Восени 1345 року Душан узяв [[Серре (місто)|Серри]] та [[Верія|Веррію]]. Зневажаючи угодою з Анною Савойською він контролював усю Македонію, окрім Фессалонік й [[Афон]]у. Кантакузин тим часом за допомогою османів закріпився у Фракії. Його акт проголошення себе імператором 28 жовтня [[1341]] року було підкріплено коронацією 21 травня [[1346]] року в Адріанополі, проведеною [[Патріарх міста Єрусалима та всієї Палестини|єрусалимським патріархом]]. Одночасно собор відданих Кантакузину [[єпископ]]ів, який зібрався в Адріанополі, усунув патріарха Іоанна Каліку.

У цей час становище прибічників Іоанна V Палеолога різко погіршилось через невдалий союз з еміром Сарухана. Влітку [[1346]] року Анна Савойська найняла у нього 6-тисячний загін для боротьби з Кантакузином. Але, побачивши Фракію цілковито спустошеною, турки Сарухана не бажали воювати з Кантакузином й пішли грабувати Південну Болгарію<ref>С. Jirecek. Geschichte der Serben, I. Gotha, 1911, S. 385.</ref>. Зворотним шляхом турки, підійшовши до Константинополя, зажадали від Анни винагороди за свою «службу». Отримавши відмову, турки винищили передмістя столиці, уклали союз з Кантакузином та пішли додому.

У червні [[1346]] року учасник латинської коаліції [[Генуя|генуезець]] [[Симоно Віньйозі|Сімоне Віньйозе]] [[Маона Хіоса і Фокеї|захопив Хіос]]. Відряджений проти нього на чолі флоту [[італійці|італієць]] Фоччолаті, замість походу до Хіосу захопив генуезьке торгове судно та привів його до Константинополя. Обурені генуезці [[Галата|Галати]] перекрили постачання продовольства до столиці й у місті почався голод. Анна пообіцяла генуезцям видати їм Фоччолаті на розправу. Фоччолаті вступив до змови з Кантакузином, і в ніч на [[3 лютого]] [[1347]] року відчинив його військам браму Константинополя. За день до цього Анна Савойська усунула [[Іван XIV Калека|Івана Калеку]] і поставила замість нього на патріарший престол ісихата [[Ісидор (Патріарх Константинопольський)|Ісидора]]. Лідер ісихатів Палама був звільнений з в'язниці.

== Наслідки ==
[[Файл:Byzantine empire 1355.jpg|thumb|400px|right|Територія Візантійської імперії 1355 року (за 8 років після завершення громадянської війни)]]
8 лютого 1347 року було підписано угоду, відповідно до якої вся влада мала упродовж десяти років залишатись в руках Кантакузина. Потім Іоанн V мав стати рівноправним співправителем Іоанна VI Кантакузина. Дочка Кантакузина [[Єлена Кантакузин|Єлена]] стала дружиною Іоанна V Палеолога<ref name=autogenerated1>''Dolger F.'' Johannes VI. Kantakuzenos als dynastischer Legitimist.&nbsp;— SK, 10, 1938.</ref>. Проголошувалась загальна амністія, у той же час заборонялось вимагати відшкодування майна, розкраденого чи зруйнованого під час війни. Однак, багатства прибічників Кантакузина, вилучені у них під час війни, мали бути повернені їхнім власникам. 13 травня 1347 року константинопольським патріархом була проведена нова коронація Кантакузина та його дружини Ірини.

Політично-економічне положення Візантії в результаті війни різко погіршилось. Більша частина західних володінь була зайнята сербами, а рештки візантійських земель в [[Епір]]і, [[Фессалія|Фессалії]] та [[Македонія (історична область)|Македонії]] були ізольовані. Фессалоніки, які перебували під владою зілотів, відмовилась визнати владу Кантакузина<ref name=autogenerated1 />. [[Морейський деспотат|Морея]], в якій правив син Кантакузина [[Мануїл Кантакузин|Мануїл]], фактично стала незалежною. Частина північної Фракії перейшла до болгар, а решта була цілком розграбована. Візантія втратила контроль над [[Егейське море|Егейським морем]]. Генуезці захопили [[Фокея|Фокею]], Хіос, [[Самос]], [[Ікарія|Ікарію]], Панагію.

Флот фактично не існував. Скарбниця була порожньою. Закладене венеційцям за 30 тисяч дукатів коштовне каміння з імператорської корони так ніколи й не було викуплене. Місце коштовностей в імператорському убранні посіли позолота і скляні підробки.

== Значення ==
Громадянська війна завдала Візантії по суті смертельного удару. Історія імперії вступила у свою фінальну фазу. На думку більшості істориків, існування Візантії ще упродовж століття було насправді тільки агонією, що затягнулась.

== Примітки ==
{{Примітки|2}}

== Бібліографія ==
* {{книга
|автор = О.О. Васильєв
|заголовок = Історія Візантійської імперії. Т.2
|посилання = http://www.hrono.ru/libris/lib_we/vaa233.html#vaa233para04
|частина = Зовнішня політика Візантіїза царювання Андроніків
|місце = М.
|видавництво = Алетейя
|рік = 2000
|сторінок = 
|isbn = 978-5-403-01726-8
|назва = 
}}
* {{книга|автор=Дашков С. Б.|заголовок=Імператори Візантії|посилання= http://www.sedmitza.ru/text/434598.html |частина=Іоанн VI Кантакузин |місце=М.|видавництво=Красная площадь|рік=1997|сторінок=558|isbn=5-87305-002-3}}
* {{книга|автор=[[Джон Норвіч]].|заголовок=Історія Візантії|місце=М.|видавництво=АСТ|рік=2010|сторінок=542|isbn=978-5-17-050648-4 }}
* {{книга|автор=Сказкін С. Д.|заголовок=Історія Візантії. |посилання= http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000075/st009.shtml |том=3 |місце=М.|видавництво=Наука|рік=1967|isbn=978-5-403-01726-8}}
* {{книга|автор=[[Успенський Федір Іванович|Успенський Ф. І.]]|заголовок=Історія Візантійськоїімперії. |том = 5|посилання= http://rikonti-khalsivar.narod.ru/Usp5.7.htm |частина=Розділ VII. Ласкаріта Палеологи. Глава VII. Андронік III і Кантакузин. Рух проти служилої знаті |місце=М.|видавництво=АСТ, Астрель|рік=2005|сторінок=558|isbn=5-271-03856-4}}

== Посилання ==
{{ci}}
{{ac}}
{{DEFAULTSORT:Візантія}}
[[Категорія:Громадянські війни у Візантії]]
[[Категорія:Війни XIV століття]]
[[Категорія:1340-ві в Європі]]
[[Категорія:Конфлікти в 1341]]
[[Категорія:Конфлікти в 1342]]
[[Категорія:1341 у Європі]]
[[Категорія:1342 у Європі]]
[[Категорія:Вересень 1341]]
[[Категорія:Події 8 лютого]]
[[Категорія:Лютий 1347]]