Перегляд вихідного коду сторінки Лібералізм у США

{{Політика Сполучених Штатів Америки}}
'''Лібералізм у Сполучених Штатах''' базується на концепції невід'ємних прав особистості. Фундаментальні ліберальні ідеали згоди керованих, [[Свобода слова|свободи слова]], [[Свобода преси|свободи преси]], [[Свобода віросповідання|свободи віросповідання]], відокремлення церкви від держави, права на носіння зброї<ref>Witte, Benjamin. "There Will Be Guns". <q>Those who dream of a gun-free society will have to dream of ratifying a new constitutional amendment; they will no longer be able to ignore that embarrassing provision of the Bill of Rights that they have, for so long, been able to argue does not mean what it so plainly seems to say.</q></ref>, права на належну правову процедуру та [[Рівність перед законом|рівності перед законом]] широко прийняті як загальна основа [[лібералізм]]у. Він відрізняється від лібералізму в усьому світі тим, що [[Сполучені Штати Америки|Сполучені Штати]] ніколи не мали спадкової [[Аристократія|аристократії]]<ref>Louis Hartz, ''The Liberal Tradition in America'', (1991) p. 4.</ref>, і уникнули значної частини класової війни, характерної для [[Європа|Європи]]<ref>Arthur M. Schlesinger Jr. (1962). "Liberalism in America: A Note for Europeans". In ''The Politics of Hope''.</ref>. За словами американського філософа Яна Адамса, «всі американські партії є ліберальними і завжди ними були. По суті, вони сповідують [[класичний лібералізм]], тобто форму демократизованого [[конституціоналізм]]у плюс [[вільний ринок]]. Різниця полягає у впливі соціального лібералізму» та принципових розбіжностях щодо належної ролі уряду<ref>Adams, Ian (2001). ''Political Ideology Today'' (reprinted, revised ed.). Manchester: Manchester University Press. ISBN <bdi>9780719060205</bdi>.</ref>.

Починаючи з 1930-х років, ''[[лібералізм]]'', як правило, використовується без уточнення в Сполучених Штатах для позначення сучасного лібералізму, різновиду лібералізму, який підтримує регульовану [[Ринкова економіка|ринкову економіку]] і розширення громадянських і політичних прав, при цьому загальне благо вважається сумісним зі свободою [[Особистість|особистості]] або вищим за неї<ref>De Ruggiero, Guido (1959). ''The History of European Liberalism''. pp. 155–157.</ref>. Ця [[політична філософія]] була продемонстрована політикою [[Новий курс|Нового курсу]] [[Франклін Делано Рузвельт|Франкліна Д. Рузвельт]]а, а пізніше — [[Велике суспільство|Великим суспільством]] [[Ліндон Джонсон|Ліндона Б. Джонсон]]а. Інші досягнення включають Адміністрацію прогресу робіт і Закон про соціальне забезпечення 1935 року, а також Закон про громадянські права 1964 року і Закон про виборчі права 1965 року. Цей різновид лібералізму також відомий як ''сучасний лібералізм'', щоб відрізнити його від ''класичного лібералізму'', з якого він вийшов разом із ''сучасним американським к[[Консерватизм|онсерватизм]]ом''<ref>Pease, Donald E.; Wiegman, Robyn (eds.) (2002). ''The Futures of American Studies''. Duke University Press. p. 518.</ref>''.''

Сучасний американський лібералізм зараз включає в себе такі питання, як [[Одностатевий шлюб|одностатеві шлюби]], [[Трансгендерність|права трансгендерів]], скасування [[Смертна кара|смертної кари]], [[репродуктивні права]] та інші [[права жінок]], [[Виборче право|виборчі права]] для всіх повнолітніх громадян, [[громадянські права]], екологічна справедливість та державний захист права на достатній рівень життя<ref>Jeffries, John W. (1990). "The "New" New Deal: FDR and American Liberalism, 1937–1945". ''Political Science Quarterly''. '''105''' (3): 397–418.</ref>. Національні соціальні послуги, такі як рівні освітні можливості, доступ до [[Охорона здоров'я|охорони здоров'я]] та [[Транспортна інфраструктура|транспортної інфраструктури]], призначені для виконання обов'язку сприяти загальному [[Благополуччя|благополуччю]] всіх громадян, встановленому [[Конституція США|Конституцією Сполучених Штатів]]. Деякі [[ліберал]]и, які називають себе ''[[Класичний лібералізм|класичними лібералами]]'', ''фіскальними консерваторами'' або ''[[Лібертаріанці|лібертаріанцями]]'', підтримують фундаментальні ліберальні ідеали, але розходяться з сучасною ліберальною думкою на тій підставі, що [[економічна свобода]] важливіша за [[Соціальна рівність|соціальну рівність]]<ref>Pena, David S. (2001). ''Economic Barbarism and Managerialism''. p. 35.</ref>.

== Історія ==

=== XVIII та XIX століття ===
Витоки американського лібералізму знаходяться в політичних ідеалах [[Епоха Просвітництва|епохи Просвітництв]]а<ref>Браян-Пол Фрост; Сіккенга, Джеффрі (2003). ''Історія американської політичної думки''. Книги Лексінгтона. стор. 33. ISBN <bdi>9780739106242</bdi>.</ref>.  [[Конституція США|Конституція Сполучених Штатів]] 1787 року заснувала першу сучасну [[Республіка|республіку]] з суверенітетом народу (а не [[монарх]]а) і без спадкової правлячої [[Аристократія|аристократії]]. Однак Конституція обмежувала [[Свобода|свободу]], зокрема, приймаючи [[рабство]]. [[Батьки-засновники США]] визнавали протиріччя, але вони вірили, що їм потрібна [[нація]], достатньо об’єднана, щоб вижити у світі<ref>Вільям В. Фрілінг, «Батьки-засновники та рабство». ''American Historical Review'' 77.1 (1972): 81–93. онлайн Заархівовано 19 січня 2019 р. на Wayback Machine</ref>.

Наприкінці 18-го та 19-го століть Сполучені Штати поширили [[Свобода|свободу]] на дедалі ширші класи людей. На початку 19 століття штати скасували багато обмежень щодо [[голосування]] для білих чоловіків. У 1865 році до Конституції були внесені поправки, спрямовані на скасування [[Рабство|рабства]], а в 1870 році — на надання виборчого права чорним чоловікам<ref>Альфред Фернбах і Чарльз Джуліан Бішко, ''Складання схеми демократії в Америці'' (1995).</ref>.

==== Прогресивна епоха ====
Коли в 19 столітті [[економіка]] Сполучених Штатів почала переходити на [[виробництво]] та [[Послуга|послуги]], ліберали почали розглядати [[Корупція|корупцію]] та концентрацію економічної влади (на той час — ''[[траст]]и'') як загрози свободі<ref>Michael J. Sandel, ''Democracy's Discontent: America in Search of a Public Philosophy'' (1996) p. 157.</ref>.  Під час прогресивної ери, починаючи з кінця 19 століття, були прийняті закони, що обмежують [[Монополія|монополії]] та регулюють тарифи на залізниці<ref>John D. Buenker, John C. Burnham, and Robert M. Crunden, ''Progressivism'' (1986).</ref>.

=== 20 століття ===
За словами Джеймса Райхлі, термін [[лібералізм]] набув свого нинішнього значення в [[Сполучені Штати Америки|Сполучених Штатах]] у 1920-х роках. У 19 столітті та на початку 20 століття цей термін зазвичай описував [[класичний лібералізм]], який наголошував на обмеженому уряді, релігійній свободі та підтримці вільного ринку. Тим часом термін прогресивізм використовувався для опису таких людей, як [[Теодор Рузвельт]], який віддавав перевагу обмеженій активності [[уряд]]у. Протягом 1920-х років термін «прогресивний» став асоціюватися з такими [[політик]]ами, як [[Роберт Ла Фоллетт|Роберт М. Ла Фоллетт]], який закликав до [[Державна власність|державної власності]] на [[Залізниця|залізниц]]і та [[комунальні послуги]] під час своєї кандидатури на пост [[президент]]а від третьої партії 1924 року. Таким чином, [[прогресивізм]] асоціювався з [[радикалізм]]ом, якого намагалися уникнути прихильники більш поміркованих [[Реформа|реформ]]. Цей термін також був непривабливим для певних груп через його давню асоціацію з [[Республіканська партія США|Республіканською партією]] та рухом Social Gospel. Наприкінці 1920-х і 1930-х років такі політичні діячі, як [[Франклін Делано Рузвельт|Франклін Д. Рузвельт]], все частіше використовували термін «ліберал» для опису особи, яка виступала за певну активність уряду, але була проти більш радикальних реформ<ref>Reichley, A. James (2000) [1992]. ''The Life of the Parties: A History of American Political Parties'' (Paperback ed.). Rowman & Littlefield Publishers. pp. 209–210. ISBN <bdi>0-7425-0888-9</bdi>.</ref>.  У 20-му столітті це право було розширено на жінок з іншою поправкою.

==== Новий курс ====
У 1930-х роках [[лібералізм]] став описувати прагматичну [[Ідеологія|ідеологію]], яка закликала до помірного [[Державне регулювання економіки|державного регулювання економіки]], [[Прогресивне оподаткування|прогресивного оподаткування]] та посилення повноважень [[Федеральний уряд США|федерального уряду]] по відношенню до [[Штати|штатів]]. Це також означало підтримку організованої праці та певну ворожість чи принаймні підозру до [[Великий бізнес|великого бізнесу]]. [[Лібералізм]] зберіг деякі аспекти використання терміну до 1930-х років, включаючи підтримку [[Громадянські свободи|громадянських свобод]] і [[секуляризм]]у. Те, що колись називали [[Класичний лібералізм|класичним лібералізмом]], стали називати [[лібертаріанство]]м або поєднанням [[Фіскальний консерватизм|фіскального консерватизму]] та [[Соціальний лібералізм|соціального лібералізму]]. Ці позиції були протиставлені політичним позиціям [[Ліві (політика)|лівих]], які виступали за більші зміни, і [[консерватор]]ам, які виступали проти цих змін.<ref>Reichley, A. James (2000) [1992]. ''The Life of the Parties: A History of American Political Parties'' (Paperback ed.). Rowman & Littlefield Publishers. pp. 210–213. ISBN <bdi>0-7425-0888-9</bdi>.</ref>

Президент [[Франклін Делано Рузвельт|Франклін Д. Рузвельт]] прийшов на посаду в 1933 році, на тлі економічної катастрофи [[Велика депресія|Великої депресії]], запропонувавши нації [[Новий курс]], спрямований на полегшення економічних втрат та наслідків [[безробіття]], надання більших можливостей і відновлення процвітання. Президентство [[Франклін Делано Рузвельт|Франкліна Д. Рузвельта]] (1933–1945), найдовше в історії Сполучених Штатів, ознаменувалося посиленням ролі федерального уряду у вирішенні економічних та інших проблем країни.  Широко поширеною є думка, що програми допомоги на роботі забезпечили роботу, амбітні проекти, такі як Адміністрація долини Теннессі, сприяли економічному розвитку, а [[Соціальне забезпечення|система соціального забезпечення]] заклала основу для сучасної системи соціального забезпечення країни. [[Велика депресія]] тривала до 1930-х років, незважаючи на програми [[Новий курс|Нового курсу]], які мали неоднозначний успіх у вирішенні економічних проблем країни<ref>Nicholas Wapshott, ''Keynes Hayek'', "In June, 1937, Roosevelt re-embraced orthodoxy with spending cuts, a credit squeeze, and an increase in taxes. [...] Soon after, America was heading back into recession.", p. 188, Norton, 2011, ISBN 9780393343632</ref>. Не всі економісти визнають досягнення політики [[Новий курс|Нового курсу]], зокрема представники [[Австрійська школа|Австрійської школи]] заперечують користь і відновлювальний ефект для економіки цієї політики.

Релігійні та етнічні меншини сильно постраждали, і їм допомогли програми допомоги та політика патронажу. [[Католики]] та євреї надали сильну підтримку коаліції Нового курсу<ref>Anthony J. Badger, ''The New Deal: Depression Years, 1933-40'' (1987) p. 249.</ref>.  Чорношкірі були включені в програми Нового курсу, особливо на Півночі, з меншою роллю на Півдні<ref>Nancy J. Weiss, ''Farewell to the Party of Lincoln: Black Politics in the Age of FDR'' (Princeton UP, 1983) p. 196.</ref>.  Соціолог [[Гуннар Мюрдаль]] дійшов висновку<ref>Gunnar Myrdal, ''An American Dilemma'' (1944) 1:7</ref>: <blockquote>Частка негра може бути мізерною у всій цій державній діяльності, але йому відведена частка. Йому було надано ширший і різноманітніший фронт для захисту і з якого він міг просуватися вперед. Це велике значення Нового курсу для негрів. Чи не вперше в історії нації держава зробила щось суттєве й соціальне, не виключаючи негрів.</blockquote>[[Новий курс]] надавав безпосередню допомогу меншинам у 1930-х роках через Корпус цивільної охорони (CCC), Адміністрацію громадських робіт (PWA), Адміністрацію прогресу робіт (WPA) та інші агенції, а під час [[Друга світова війна|Другої світової війни]] виконавчі накази та Комісію з працевлаштування відкрили мільйони нових робочих місць для [[Меншина (соціологія)|меншин]] і заборонили [[Дискримінація|дискримінацію]] в компаніях з державними контрактами<ref>B. R. Brazeal, "The Present Status and Programs of Fair Employment Practices Commissions–Federal, State, and Municipal" ''Journal of Negro Education'' 20#3 (1951), pp. 378–97.</ref>.  1,5 мільйона темношкірих ветеранів у 1945 році мали повне право на щедрі ветеранські виплати згідно із Законом про ГІ на тих же підставах, що й усі інші<ref>Conrad Black, ''Franklin Delano Roosevelt: Champion of Freedom'' (2005)</ref>.

[[Новий курс]] складався з трьох типів програм, спрямованих на «допомогу, відновлення та реформи»<ref>Harvard Sitkoff, ed. ''Fifty Years Later: The New Deal Evaluated'' (1985)</ref>.  Допомога — це негайна спроба допомогти одній третині населення, яке найбільше постраждало від депресії. Рузвельт розширив Програму екстреної допомоги та будівництва [[Герберт Гувер|Герберта Гувера]] (ERCA) і додав CCC, PWA та WPA, останній замінив у 1935 році Федеральне управління надзвичайної допомоги (FERA). Також у 1935 році були додані Закон про соціальне забезпечення та програми страхування на випадок безробіття. Закон про соціальне страхування передбачав вихід на пенсію та інвалідність для американців, які не могли працювати або не могли знайти роботу<ref>Sidney M. Milkis and Jerome M. Mileur, ''The New Deal and the Triumph of Liberalism'' (2002)</ref>.  Окремі програми були створені для надання допомоги в сільській місцевості, такі як Адміністрація переселення та Адміністрація безпеки ферм. Програми відновлення мали на меті відновити економіку до рівня до депресії. Це передбачало [[Бюджетний дефіцит|дефіцитні витрати бюджету]], відмову від [[Золотий стандарт|золотого стандарту]], спроби знову підвищити надто низькі ціни на сільськогосподарську продукцію та спроби збільшити зовнішню торгівлю. Зусилля [[Новий курс|Нового курсу]], спрямовані на те, щоб допомогти Сполученим Штатам відновитися, були частково через значно розширену програму Гувера, Фінансову корпорацію реконструкції (RFC)<ref>Herman, Arthur. Freedom's Forge: How American Business Produced Victory in World War II ''(NY: Random House, 2012) pp. 73–4.<nowiki>ISBN 978-1-4000-6964-4</nowiki>.''</ref>.

Реформа базувалася на припущенні, що депресія була спричинена внутрішньою ринковою нестабільністю і що [[Державне регулювання|державне втручання]] було необхідним для раціоналізації та стабілізації економіки та збалансування інтересів фермерів, бізнесу та робочої сили<ref>Badger, ''The New Deal: Depression Years, 1933-40'' (1987) pp. 66-67.</ref>.  Заходи щодо реформування включали Закон про відновлення національної промисловості (NIRA), регулювання [[Волл-стріт|Уолл-стріт]] Законом про біржі цінних паперів (SEA), Закон про адаптацію сільського господарства (AAA) для сільськогосподарських програм, страхування банківських депозитів Федеральною корпорацією страхування депозитів (FDIC). прийнятий Законом Гласса-Стіголла 1933 року та Національним законом про трудові відносини (NLRA), також відомим як Закон Вагнера Закон, що стосується трудових відносин. Незважаючи на деякі наполягання прибічників Нового курсу, не було великої антимонопольної програми<ref>Badger, ''The New Deal: Depression Years, 1933-40'' (1987) p. 77.</ref>.  Рузвельт виступав проти [[Соціалізм|соціалізму]] (у сенсі державної власності на засоби виробництва), і лише одна велика програма, Управління долини Теннессі (TVA), передбачала державну власність на засоби виробництва<ref>James MacGregor Burns, ''Roosevelt: The Lion and the Fox: Vol. 1, 1882–1940'' (1956)</ref>.

==== Друга світова війна ====
[[Теодор Рузвельт|Рузвельт]] був президентом протягом більшої частини [[Друга світова війна|Другої світової війни]] і, передбачаючи післявоєнний період, рішуче підтримував пропозиції щодо створення [[Організація Об'єднаних Націй|організації Об’єднаних Націй]] як засобу заохочення взаємної співпраці для вирішення проблем на міжнародній арені. Його відданість інтернаціоналістичним ідеалам відповідала традиціям [[Вудро Вільсон]]а, архітектора невдалої [[Ліга Націй|Ліги Націй]]<ref>"Franklin Roosevelt Autographs – Presidential". Raab Collection. Archived from the original on September 27, 2007. Retrieved March 11, 2012.</ref>.  Рузвельт очолював створення Організації Об’єднаних Націй у 1945 році з умовою, що Сполучені Штати матимуть право вето.

===== Ліберальний консенсус =====
До 1950 року ліберальна ідеологія була настільки інтелектуально домінуючою, що літературний критик Лайонел Тріллінг писав, що «<nowiki/>[[лібералізм]] є не тільки домінуючою, але навіть єдиною інтелектуальною традицією, [...] немає жодних консервативних або реакційних ідей в обігу»<ref>Alexander Bloom, ''Prodigal sons: the New York intellectuals & their world'' (1986) p. 178</ref>.

Протягом майже двох десятиліть лібералізм часів холодної війни залишався домінуючою парадигмою в американській політиці, досягнувши переконливої перемоги [[Ліндон Джонсон|Ліндона Б. Джонсона]] над [[Баррі Голдвотер|Баррі Голдуотер]]ом на президентських виборах 1964 року та ухвалення закону про Велике Суспільство<ref>Terry H. Anderson, "The 1968 Election and the Demise of Liberalism" ''South Central Review'' 34#2 (2017) pp. 41-47 10.1353/scr.2017.0014</ref>.  Післявоєнний ліберальний консенсус включав прийняття скромної [[Соціальна держава|соціальної держави]] та антикомуністичної внутрішньої та [[Зовнішня політика США|зовнішньої політики]]<ref>Hodgson, Godfrey (October 14, 2019). "Revisiting the Liberal Consensus" (PDF). ''The Liberal Consensus Reconsidered: American Politics and Society in the Postwar Era''. University of Florida Press. ISBN <bdi>9780813065274</bdi>.</ref>.  Деякі його елементи були спільні з вбудованим лібералізмом, який мав на меті поєднати переваги [[Вільний ринок|вільних ринків]] із деякою [[Інтервенціоністська економічна політика|інтервенціоністською внутрішньою політикою]]<ref>Blyth, Mark (2002). ''Transformations: Economic Ideas and Institutional Change in the Twentieth Century''. Cambridge University Press. ISBN <bdi>0521010527</bdi>.</ref>.

==== Холодна війна ====

Американський лібералізм в епоху холодної війни був безпосереднім спадкоємцем [[Новий курс|Нового курсу]] [[Франклін Делано Рузвельт|Франкліна Д. Рузвельта]] і трохи більш віддаленим спадкоємцем [[Прогресисти|прогресистів]] початку 20-го століття<ref>Alonzo L. Hamby, ''Liberalism and Its Challengers: From FDR to Bush'' (1992)</ref>.  Сол Стерн писав, що «лібералізм [[Холодна війна|холодної війни]] заслуговує на визнання найбільшого досягнення Америки з часів [[Друга світова війна|Другої світової війни]] — перемоги у [[Холодна війна|холодній війні]]<nowiki/>»<ref>Стерн, Сол (зима, 2010) «Вали, які я спостерігав». Архівовано 30 липня 2012 року на archive.today ''City Journal.''</ref>.

Основні положення [[лібералізм]]у часів [[Холодна війна|холодної війни]] можна знайти в «<nowiki/>[[Чотири свободи|Чотирьох свободах]]<nowiki/>» Рузвельта (1941). З них [[свобода слова]] та [[Релігія|релігії]] були класичними ліберальними свободами, як і свобода від страху (свобода від тиранічного уряду), але свобода від потреб була іншою справою. Рузвельт запропонував поняття [[Свобода|свободи]], яке передбачало відповідальність уряду за [[особистість]].<ref>https://www.saturdayeveningpost.com/2017/12/carlos-bulosans-freedom-want/</ref>  Свобода від потреб може виправдати позитивні дії [[уряд]]у для задоволення [[Економічні потреби|економічних потреб]], ідея більше пов’язана з концепціями Республіканської партії [[Авраам Лінкольн|Авраама Лінкольн]]а, Партії вігів [[Генрі Клей|Генрі Клея]] та економічних принципів [[Державне втручання в економіку|державного втручання]] та [[Субсидія|субсидій]] [[Александер Гамільтон|Олександра Гамільтона]], ніж більш радикальний [[соціалізм]] і [[соціал-демократія]] європейських мислителів або з попередніми версіями [[Класичний лібералізм|класичного лібералізму]], представленого [[Демократично-республіканська партія|Демократично-республіканською партією]] Томаса [[Томас Джефферсон|Джефферсона]] та Демократичною партією [[Ендрю Джексон]]а.

У 1950-х і 1960-х роках обидві основні американські політичні партії включали ліберальні та консервативні фракції. [[Демократична партія США|Демократична партія]] мала, з одного боку, північних і західних [[Ліберали|лібералів]], а з іншого — загалом консервативні південні білі. Важко класифікувати північні міські демократичні [[Політична машина|політичні машини]]. Міські машини підтримували економічну політику Нового курсу, але вони повільно розпалися через расові питання. Деякі історики поділяють [[Республіканська партія США|Республіканську партію]] на ліберальну [[Волл-стріт|Уолл-стріт]] і консервативну фракцію Мейн-стріт, тоді як інші відзначають, що консерватори Республіканської партії походили з штатів, які не мають виходу до моря (Роберт Тафт-молодший з [[Огайо]] та [[Баррі Голдвотер|Баррі Голдуотер]] з [[Аризона|Аризони]]), а ліберали, як правило, походили з [[Каліфорнії]]. ([[Ерл Воррен]] і Піт Макклоскі), [[Нью-Йорк]] ([[Нельсон Рокфеллер]]) та інші прибережні штати.

Протиставляючи як [[комунізм]], так і [[консерватизм]], [[лібералізм]] часів [[Холодна війна|холодної війни]] нагадував попередні лібералізми у своїх поглядах на багато соціальних питань та особисту свободу, але його економічні погляди не були поглядами джефферсонівського [[лібералізм]]у [[Вільний ринок|вільного ринку]] чи європейських [[Соціал-демократія|соціал-демократів]]. Вони ніколи не схвалювали [[державний соціалізм]], але закликали витрачати кошти на [[Освіта|освіту]], [[Наука|науку]] та [[Інфраструктура|інфраструктуру]], зокрема на розширення [[НАСА]] та будівництво системи міждержавних [[Автомагістраль|автомагістралей]]. Їхні прогресивні ідеї продовжили спадщину [[Авраам Лінкольн|Лінкольна]], [[Вудро Вільсон]]а, [[Теодор Рузвельт|Теодора Рузвельта]] та [[Франклін Делано Рузвельт|Франкліна Д. Рузвельта]]. Серед позицій лібералізму часів холодної війни найбільш видатними та незмінними були наступні:

* Підтримка вітчизняної економіки, побудованої на балансі сил між працею (у формі організованих [[Профспілковий рух|профспілок]]) і керівництвом (з тенденцією більше цікавитися великими [[корпорація]]ми, ніж малим бізнесом).
* Зовнішня політика була спрямована на стримування комунізму в Радянському Союзі та Китаї. Ліберали виступали проти ізоляціонізму, розрядки і відкату.
* Продовження програм [[Соціальне забезпечення|соціального забезпечення]] Нового курсу, особливо соціального забезпечення).
* Прийняття [[Кейнсіанська економіка|кейнсіанської економіки]] з [[дефіцит]]ом витрат у часи [[Рецесія|рецесії]]. Вони підтримували високі витрати на [[Армія|армію]], [[Політика|політику]], відому як військове кейнсіанство.

Спочатку [[ліберали]] загалом не вважали спадкоємця [[Франклін Делано Рузвельт|Франкліна Д. Рузвельта]] [[Гаррі Трумен|Гаррі С. Трумена]] своїм власним, вважаючи його [[хакер]]ом [[Демократична партія США|Демократичної партії]]. Проте ліберальні політики та ліберальні організації, такі як «Американці за демократичні дії» (ADA), стали на бік [[Гаррі Трумен|Трумена]], виступаючи проти [[комунізм]]у як вдома, так і за кордоном, іноді жертвуючи [[Громадянські свободи|громадянськими свободами]]<ref>Алонзо Л. Гембі, ''Людина з народу: життя Гаррі С. Трумена'' (1995)</ref>.  Наприклад, у 1950 році [[Г'юберт Гамфрі|Г’юберт Хамфрі]] подав до Сенату законопроект про створення центрів ув’язнення, де могли б утримуватися без суду ті, кого президент оголосив підривною діяльністю, але він не був прийнятий.

Ліберали були єдині у своїй опозиції до [[маккартизм]]у<ref>Річард М. Фрід (1991). ''Кошмар у червоному: епоха Маккарті в перспективі''.</ref>.

===== Занепад південних лібералів =====
Південні [[ліберали]] були важливою частиною коаліції Нового курсу, оскільки без них [[Рузвельт]]у бракувало більшості в [[Конгрес США|Конгрес]]і. Відомими лідерами були [[Ліндон Джонсон|Ліндон Б. Джонсон]] у [[Техас]]і, Джим Фолсом і Джон Спаркман в [[Алабама|Алабамі]], Клод Пеппер у [[Флорида|Флориді]], [[Ерл Лонг]] у [[Луїзіана|Луїзіані]], Лютер Х. Ходжес у [[Північна Кароліна|Північній Кароліні]] та Естес Кефовер у [[Теннессі]]. Вони просували [[Субсидія|субсидії]] для дрібних [[фермер]]ів і підтримували [[профспілковий рух]], що зароджувався. Важливою умовою цієї коаліції Північ-Південь було те, що північні [[ліберали]] ігнорували південний расизм. Після 1945 року північні ліберали, особливо на чолі з молодим Губертом Гемфрі з [[Міннесота|Міннесоти]], все частіше робили громадянські права центральною проблемою. Вони переконали Трумена приєднатися до них у 1948 році. Консервативні південні демократи, найбільш відомі як [[діксікрати]], взяли під контроль тамтешні державні партії та висунули [[Стром Термонд|Строма Термонда]] на пост президента в 1948 році. Термонд мав лише Глибокий Південь, але цієї загрози було достатньо, щоб гарантувати [[Національно-демократична партія|Національна демократична партія]] в 1952 і 1956 роках не робила громадянські права головним питанням. У 1956 році 101 із 128 представників і сенаторів Півдня підписали Маніфест Півдня, засуджуючи примусову десегрегацію<ref>Brent J. Aucoin, "The Southern Manifesto and Southern Opposition to Desegregation". ''Арканзаський історичний щоквартальник'' 55.2 (1996): 173-193 онлайн.</ref>.  Робітничий рух на Півдні був розділений і втратив свій політичний вплив. Південні ліберали опинилися в скрутному становищі, оскільки більшість з них мовчали або пом’якшували свій лібералізм, тоді як інші переходили на інший бік, а залишок меншості продовжував ліберальний шлях. Одну за одною була розгромлена остання група. За словами історика Нумана В. Бартлі, «саме слово «ліберал» поступово зникло з південного політичного лексикону, окрім як терміна, що викликає ганьбу»<ref>Numan V. Bartley, ''The New South, 1945-1980: the story of the South's modernization'' (1995) pp 61, 67-73, 92, 101; quoting p. 71.</ref>.

==== Закони про громадянські права ====
[[Лібералізм]] холодної війни виник у той час, коли більшість [[афроамериканці]]в були політично й економічно безправними. Починаючи з ''«Забезпечити ці права»'', офіційного звіту, опублікованого [[Білий дім|Білим домом]] [[Гаррі Трумен|Трумена]] в 1947 році, самопроголошені ліберали все більше сприймали рух за громадянські права. У 1948 році президент Трумен десегрегував збройні сили, і демократи включили в партійну платформу сильну дошку громадянських прав, хоча делегати з Глибокого Півдня вийшли і висунули кандидата третьої партії, Dixiecrats, на чолі зі [[Стром Термонд|Стромом Термондом]]. Трумен скасував [[Дискримінація|дискримінацію]] в збройних силах, що призвело до інтеграції військових частин на початку 1950-х років. Однак законодавство про громадянські права не було прийнято до слабкого законопроекту в 1957 році<ref>James T. Patterson, ''Grand Expectations: The United States, 1945–1974'' (1996) pp. 148–164, 413.</ref>.

Протягом 1960-х років стосунки між білими [[Ліберали|лібералами]] та рухом за громадянські права ставали все більш напруженими, оскільки лідери за [[громадянські права]] звинувачували ліберальних політиків у зволіканні та зволіканні, хоча вони усвідомлювали, що їм потрібна підтримка ліберальних північних [[Демократія|демократів]] і [[Республіканізм|республіканців]] для [[голосування]], щоб прийняти будь-який закон. Багато білих лібералів вважали, що масовий рух за [[громадянські права]] лише розлютить багатьох білих південців і ще більше ускладнить проходження [[Закони|законів]] про громадянські права через Конгрес. У відповідь на це занепокоєння лідер громадянських прав [[Мартін Лютер Кінг]] погодився пом’якшити [[Марш на Вашингтон]] у 1963 році. Президент [[Джон Фіцджеральд Кеннеді|Джон Ф. Кеннеді]] нарешті схвалив Марш на Вашингтон і запропонував те, що стане [[Закон про громадянські права (1964)|Актом про громадянські права]] 1964 року, але він не зміг пройти це перед тим, як його вбили. Після смерті Кенні його віце-президент [[Ліндон Джонсон|Ліндон Б. Джонсон]] отримав посаду президента. У 1930-х роках він був [[Новий курс|демократом «Нового курсу»]], а в 1950-х вирішив, що [[Демократична партія США|Демократична партія]] повинна позбутися свого [[Сегрегація (суспільство)|сегрегаційного]] минулого та підтримати расовий лібералізм, а також [[економічний лібералізм]]. Джонсон осідлав величезну хвилю співчуття до свого вбитого попередника. За допомогою [[Республіканізм|консервативних республіканців]] на чолі з [[Еверетт Дірксен|Евереттом Дірксеном]] південний флібустьєр було зламано. Джонсон прийняв низку законів про велике суспільство, очолюваних потужним [[Закон про громадянські права (1964)|Законом про громадянські права]] 1964 року, який забороняв [[Сегрегація (суспільство)|сегрегацію]], і Законом про виборчі права 1965 року, який скасував спроби штату заборонити темношкірим голосувати та сприяв їх мобілізації як мільйонів нових ліберальних виборців-демократів. Результатом стало негайне припинення сегрегації в більшості громадських місць (окрім шкіл) і припинення обмежень на голосування темношкірих.

Сам рух за громадянські права ставав роздробленим. 8 березня 1964 року [[Малколм Ікс|Малкольм Х]] оголосив, що збирається організувати чорну націоналістичну організацію, яка намагатиметься «підвищити політичну свідомість» [[афроамериканці]]в<ref>Handler, M. S. (March 9, 1964). "Malcolm X Splits with Muhammad". ''The New York Times''. Retrieved August 1, 2008.</ref>.  Невдовзі після цього почалася хвиля чорних заворушень у центральних містах, що спричинило «довге спекотне літо» у кожному великому місті з 1964 по 1970 рік. Заворушення відчужили значну частину білого робітничого класу, який був основою робітничого класу - профспілковий елемент у коаліції за громадянські права<ref>Patterson, ''Grand Expectations: The United States, 1945–1974'' pp. 542–47</ref>.  До 1966 року виник рух Black Power. Прихильники Black Power звинуватили білих лібералів у спробі контролювати порядок денний [[Громадянські права|громадянських прав]]. Прихильники Black Power хотіли, щоб [[афроамериканці]] наслідували «етнічну модель» для отримання влади, подібну до політичних машин демократів у великих містах. Це поставило їх на курс зіткнення з політиками міської машини, а по краях руху «Чорна сила» містилися расові [[Сепаратизм|сепаратисти]], які хотіли повністю відмовитися від [[Інтеграція|інтеграції]] — програми, яку не могли схвалити американські [[ліберали]] будь-якої раси. Саме існування таких осіб (які завжди отримували більше уваги ЗМІ, ніж їх реальна кількість могла виправдати) сприяло «білій негативній реакції» проти лібералів та активістів громадянських прав<ref>Patterson, ''Grand Expectations: The United States, 1945–1974'' pp. 550–55, 652–68</ref>.

==== Соціально-ліберальні політичні рухи ====
У 1960-х і 1970-х роках масові рухи за [[права жінок]], права геїв і сексуальне звільнення стали потужною політичною силою. Друга хвиля [[фемінізм]]у, яка наголошувала на [[Права жінок|правах жінок]] працювати поза домом і займати відповідальні посади, призвела до широкого збільшення відсотка жінок, які працюють поза домом.  У 1972 році [[Кетрін Грем]] стала першою жінкою- генеральним директором зі списку [[Fortune 500]], і незабаром їх кількість зросла. Сьогодні 37 компаній зі списку [[Fortune 500]] мають жінки-керівники<ref>Salter, Nicholas. "A Brief History of Female Fortune 500 CEOs". ''Fisher College of Business''.</ref>.  У 1980 році [[Сандра Дей О'Коннор]] стала першою жінкою-суддею у [[Верховний суд США|Верховному суді Сполучених Штатів]].  У 2021 році [[Камала Гарріс|Камала Харріс]] стала першою жінкою- [[Віцепрезидент США|віце-президентом Сполучених Штатів]]. [[Сексуальна революція]] почалася в 1960-х роках і призвела до загального схвалення суспільством [[Дошлюбний секс|дошлюбного сексу]].  Рішення [[Верховний суд США|Верховного суду]] у справі «Айзенштадт проти Бейрда» зробило [[Контрацепція|контрацепцію]] доступною для неодружених людей і фактично легалізувало [[дошлюбний секс]].  Переважна більшість американців зараз займаються дошлюбним сексом.  Сучасний рух за права геїв почався в 1970 році з бунтів у Стоунволлі. Кілька штатів незабаром скасували свої закони про [[Содомія|содомію]]<ref name="Pinker, Steven 2012">Pinker, Steven (September 25, 2012). ''The Better Angels of Our Nature''. Penguin. ISBN <bdi>9780143122012</bdi>.</ref>.  У 1980 році платформа [[Демократична партія США|Демократичної партії]] офіційно підтримала права геїв.  У 1990-х роках популярна культура почала зображати прийняття гомосексуалізму серед гетеросексуалів як норму<ref name="Pinker, Steven 2012"/>.  У 2003 році Верховний суд у справі «Лоуренс проти Техасу» скасував закони, які забороняли [[Гомосексуальна поведінка|гомосексуальну поведінку]] в 12 штатах, де вони залишилися, вважаючи, що ці закони порушують статтю про належну правову процедуру Конституції.  У 2004 році [[Массачусетс]] став першим штатом в країні, який легалізував [[одностатеві шлюби]]. Справа Верховного суду 2015 року Obergefell v. Hodges легалізувала одностатеві шлюби по всій країні, вважаючи, що шлюб є фундаментальним правом усіх американців.  У 2020 році Верховний суд постановив, що формулювання розділу VII Закону про громадянські права 1964 року захищає працівників ЛГБТ від [[Дискримінація|дискримінації.]] Опитування показують, що переважна більшість американців зараз підтримує права [[Гей|геїв]] і [[Лесбіянка|лесбіянок]]<ref>McCarthy, Justin (June 8, 2021). "Record-High 70% in U.S Support Same-Sex Marriage". ''Gallup''.</ref>.

==== Зіткнення з новими лівими у В'єтнамі ====
Хоча рух за [[громадянські права]] ізолював лібералів від білого робітничого класу та південних демократів, війна у [[В'єтнам]]і вбила ще один клин у ліберальні ряди, розділивши провоєнних «яструбів», таких як сенатор [[Генрі Мартін Джексон|Генрі М. Джексон]], від «голубів», таких як [[сенатор]] і 1972 кандидат у президенти [[Джордж Макговерн]]. Оскільки війна стала головним політичним питанням дня, згоди у внутрішніх справах було недостатньо, щоб утримати ліберальний консенсус.  В’єтнам був частиною стратегії стримування радянського [[комунізм]]у, яка серйозно розпочалася в 1947 році, щоб протистояти радянській загрозі. Під час президентської кампанії 1960 року [[Джон Фіцджеральд Кеннеді|Кеннеді]] був більш «яструбиним» щодо Південно-Східної Азії, ніж [[Річард Ніксон]]. Хоча війна розширилася з 16 000 американців у В’єтнамі під керівництвом [[Джон Фіцджеральд Кеннеді|Кеннеді]] до 500 000 під керівництвом Джонсона, їхня політика була значною мірою безперервною, аж до приходу [[Річард Ніксон|Ніксона]] в 1969 році. Глибокий розбіжність між лібералами та новими лівими, особливо щодо [[Зовнішня політика США|зовнішньої політики]], непокоїло Демократичну партію<ref>Nelson, Michael (September 2018). "The Historical Presidency : Lost Confidence: The Democratic Party, the Vietnam War, and the 1968 Election: Lost Confidence". ''Presidential Studies Quarterly''. '''48''' (3): 570–585. doi:10.1111/psq.12449.</ref>.

Велика частина дедалі більшої [[Опозиція|опозиції]] війні походила від молодих активістів, які мали потужну базу в елітних університетських містечках. Вони відчужувалися від [[істеблішмент]]у і створили Нові ліві. Після того, як Джонсон погано виступив на [[Праймериз|праймеріз]] 1968 року і вирішив зосередитися на миротворчій діяльності та не балотуватися на переобрання, напруга всередині Демократичної партії швидко загострилася. Убивства вбили двох провідних лібералів, Мартіна Лютера Кінга-молодшого та [[Роберт Ф. Кеннеді|Роберта Ф. Кеннеді]]. Віце-президент [[Г'юберт Гамфрі]], на той час обережний поміркований, який покірно наслідував [[Ліндон Джонсон|Ліндона Джонсона]] у внутрішній і зовнішній політиці, був останньою людиною, яка стояла на катастрофічно насильницькому Національному з’їзді Демократичної партії 1968 року. Значна частина правого крила партії, з Півдня та етнічних білих округів на Півночі, відхилилась, щоб проголосувати за губернатора Алабами Джорджа Воллеса. Результатом стала мінімальна перемога республіканця [[Річард Ніксон|Річарда Ніксона]] в тристоронній гонці. Незважаючи на те, що його рекламували як консерватора, президент Ніксон разом із Конгресом-демократом запровадив багато ліберальних політик, включаючи створення Агентства з охорони навколишнього середовища, нормалізацію відносин із комуністичним [[Китай|Китаєм]] і початок переговорів про обмеження стратегічних озброєнь для зменшення доступності балістичних ракет<ref>Hugh Davis Graham, "Richard Nixon and Civil Rights: Explaining an Enigma" ''Presidential Studies Quarterly'' 26#1 (1996), pp. 93-106 Online</ref>.

Ліберали люто не любили Ніксона, і він відповів їм тим же, склавши список ворогів. Проте, будучи президентом, Ніксон займав багато політичних позицій, які можна назвати лише ліберальними. До обрання Ніксона ліберальне крило його власної партії віддавало перевагу таким політикам, як [[Нельсон Рокфеллер]] і Вільям Скрентон. У 1968 році [[Річард Ніксон|Ніксон]] виграв номінацію, звернувшись до «мовчазної більшості» [[Консерватори|консерваторів]], огидних і наляканих різким зростанням рівня злочинності та широкомасштабними расовими заворушеннями.  Використовуючи виконавчі накази, він одноосібно створив головне екологічне агентство (Агентство з охорони навколишнього середовища), що було досягнуто без голосування в [[Конгрес США|Конгрес]]і. Він розширив фінансування ліберальних фаворитів, таких як Національний фонд мистецтв і Національний фонд гуманітарних наук.  Одним із його головних радників був ліберал [[Деніел Патрік Мойніган]], який сказав, що «Ніксон здебільшого вибирав ліберальну політику, просто одягаючи її [...] в консервативну риторику».  Окрім підтримки таких ліберальних справ, як мистецтво та навколишнє середовище, він підтримував [[Лібералізація|лібералізацію]] законів проти рекреаційних [[наркотик]]ів. На подив консерваторів, він запровадив контроль над [[Заробітна плата|заробітною платою]] та [[ціна]]ми, щоб протистояти [[Інфляція|інфляції]]. [[Ноам Хомський]], який часто нападає на [[лібералізм]], назвав [[Річард Ніксон|Ніксона]] «багато в чому останнім ліберальним президентом».  Історики все більше підкреслюють лібералізм політики його адміністрації, не приписуючи їх особисто [[Річард Ніксон|Ніксону]]<ref>Small, Melvin (2013). ''A Companion to Richard M. Nixon''. Wiley. p. 495. ISBN <bdi>978-1-4443-4093-8</bdi>.</ref>.

Період 1965–1974 років був великою епохою ліберальних активістів у Конгресі, коли конгрес під керівництвом демократів під час президентства [[Річард Ніксон|Річарда Ніксона]] продовжував проводити ліберальну [[Внутрішня політика|внутрішню політику.]] Вони організувалися всередині, щоб зібрати голоси, відстежувати [[законодавство]], мобілізувати інтереси та готувати законопроекти без прямої допомоги з боку [[Білий дім|Білого дому]]. Було здійснено широкий спектр прогресивних заходів, таких як підвищення [[Соціальне забезпечення|соціального забезпечення]] (збільшення виплат на 20% і зв’язок з автоматичним підвищенням вартості життя в 1972 році), [[Соціальне забезпечення|соціального забезпечення]] (із розширенням компенсації по [[Безробіття|безробіттю]], талонів на харчування та додаткового забезпечення). додатковий дохід до [[Соціальне страхування|соціального страхування]]), правила робочого місця (з прийняттям Закону про безпеку та гігієну праці в 1970 році), міська допомога (з додавання субсидій на [[громадський транспорт]] до законів про будівництво [[Автомагістраль|автомагістралей]]), [[Охорона довкілля|захист навколишнього середовища]] (з прийняттям Закону про національну екологічну політику 1969 року та Закону про чисте повітря 1970 року), допомога освіті (включаючи Розділ IX у 1972 році), [[громадянські права]] (із розширенням Закону про виборчі права 1970 р.)  та харчування (із створенням спеціальної програми додаткового харчування для Жінки, немовлята та діти в 1972 році)<ref>McGovern, George (2002). ''The Third Freedom''. Rowman & Littlefield. ISBN <bdi>9780742521254</bdi>.</ref>.

Політичне домінування ліберального консенсусу навіть у роки правління Ніксона найкраще можна побачити в політиці, наприклад, у створенні Агентства з охорони навколишнього середовища, а також у невдалій пропозиції Ніксона замінити систему [[Соціальне забезпечення|соціального забезпечення]] гарантованим річним доходом шляхом негативний [[Податок на прибуток підприємств|податок на прибуток]]. Позитивні дії у своїй найбільш орієнтованій на [[Квотування|квоти]] формі були політикою адміністрації Ніксона. Навіть «Війна з наркотиками» Ніксона виділила дві третини своїх коштів на лікування, набагато вищий показник, ніж мав бути за будь-якого наступного президента, республіканця чи демократа. Крім того, нормалізація дипломатичних відносин Ніксона з комуністичним Китаєм і його політика ''розрядки напруженості'' з [[Радянський Союз|Радянським Союзом]], ймовірно, були більш популярні серед лібералів, ніж серед його [[Консерватизм|консерваторів]]. Ніксон також успішно підтримав коригування вартості життя для одержувачів соціального страхування.

Протилежну точку зору висловив Касс Р. Санстейн у ''Другому біллі про права''.  Він стверджує, що завдяки своїм призначенням у [[Верховний суд США|Верховний суд]] Ніксон фактично поклав край десятиліттям розповсюдженню економічних прав згідно із законодавством [[Сполучені Штати Америки|Сполучених Штатів]] відповідно до тих, що були висунуті в [[Загальна декларація прав людини|Загальній декларації прав людини]], прийнятій у 1948 році [[Генеральний секретар ООН|Генеральним секретарем ООН]]<ref>Cass R. Sunstein (2004). ''The Second Bill of Rights''. Basic Books. <nowiki>ISBN 0-465-08332-3</nowiki>.</ref>[[Генеральний секретар ООН|.]]

==== 1970–1990-ті роки ====
У роки правління Ніксона та в 1970-ті роки ліберальний консенсус почав розпадатися. Альянс з білими південними демократами був втрачений в епоху [[Громадянські права|громадянських прав]]. Незважаючи на те, що постійне надання [[Виборче право|виборчих прав]] [[Афроамериканці|афроамериканцям]] розширило [[електорат]], включивши в нього багато нових [[виборці]]в, які симпатизували ліберальним поглядам, цього було недостатньо, щоб компенсувати втрату деяких південних демократів. Організована праця, яка довгий час була оплотом ліберального консенсусу, минула пік своєї могутності в Сполучених Штатах, і багато профспілок залишалися за війну у В’єтнамі, навіть коли ліберальні політики все більше оберталися проти неї. У керівництві [[Демократична партія США|Демократичної партії]] відбувся поворот до поміркованості в расових темах після поразки ліберала [[Джордж Макговерн|Джорджа Макговерна]] в 1972 році<ref>Walton, Hanes (2000). ''Reelection: William Jefferson Clinton as a Native-son Presidential Candidate''. Columbia UP. pp. 38–39. ISBN <bdi>9780231115520</bdi>.</ref>.

Тим часом у республіканських лавах з'явилося нове крило партії. Консерватори, що виступають проти [[істеблішмент]]у, яких розбурхав [[Баррі Голдвотер|Баррі Голдуотер]] у 1964 році, кинули виклик більш ліберальному керівництву в 1976 році та взяли під контроль партію під керівництвом [[Рональд Рейган|Рональда Рейгана]] в 1980 році. Ліберальні республіканці зникли навіть у своїх північно-східних фортецях.  [[Рональд Рейган|Рейган]] успішно знизив граничні податкові ставки, особливо для тих, хто перебуває у верхній частині розподілу [[Дохід|доход]]у, тоді як його реформи [[Соціальне забезпечення|соціального забезпечення]] підняли податки на середню та нижню частину розподілу доходу, залишивши їхній загальний податковий тягар незмінним<ref>Sean Wilentz, ''The Age of Reagan: A History, 1974–2008'' (2009)</ref>.

Більш центристські групи, як-от Рада демократичного лідерства (DLC), підтримали [[Білл Клінтон|Білла Клінтона]] та кинули виклик лібералам щодо контролю над [[Демократична партія США|Демократичною партією]].  [[Білл Клінтон|Клінтон]] представляв себе центристським Новим демократом. Таким чином він дистанціювався від демократів Нового курсу. За допомогою DLC, де домінували південні країни, Клінтон став центром національної політики.  Клінтон працював з [[Консерватизм|консерваторами]] та проти сильної ліберальної опозиції, щоб припинити деякі з основних програм соціального забезпечення та запровадити НАФТА, що об’єднує економіки [[Сполучені Штати Америки|Сполучених Штатів]], [[Канада|Канади]] та [[Мексика|Мексики]]. Клінтон наполягав на поширенні ліберальних ідеалів у сферах охорони здоров’я (де він зазнав невдачі) та [[Охорона довкілля|охорони навколишнього середовища]] (де він досяг більшого успіху). Загалом він піддався лютій атаці зліва та багатьох лібералів, які звинуватили його в зраді традиціям Нового курсу активістського уряду, особливо щодо [[Соціальне забезпечення|соціального забезпечення]] та його співпраці з [[бізнес]]ом<ref>Iwan Morgan, "Jimmy Carter, Bill Clinton, and the new democratic economics." ''Historical Journal'' 47.4 (2004): 1015–1039. online</ref>.

=== 21 століття ===
1 січня 2013 року президенту [[Барак Обама|Бараку Обамі]] вдалося підвищити [[Податок|податки]] для багатих, зберігши при цьому стабільні податки для середнього класу. 21 січня 2013 року Обама виступив зі своєю другою інавгураційною промовою, яка відстоювала численні ліберальні ініціативи.  Його головним досягненням було розширення пільг для здоров’я мільйонам згідно із Законом про доступне лікування, який став відомим як ''ObamaCare'', що розширило роль уряду в [[Охорона здоров'я|охороні здоров’я]]. У 2016 році [[Берні Сандерс]] і [[Гілларі Клінтон]] були суперниками на виборах президента Демократичної партії 2016 року. У той час як Клінтон був загалом більш поміркованим, Сандерс позиціонував себе як прихильника прогресивізму та [[Соціал-демократія|соціал-демократії]], який проводив передвиборну кампанію за такі політики, як Medicare for All, безкоштовні коледжі та університети, [[Мінімальна заробітна плата|мінімальна зарплата]] в 15 доларів і федеральна гарантія робочих місць. Хоча [[Гілларі Клінтон|Клінтон]] виграла праймеріз (і програла загальні вибори [[Дональд Трамп|Дональду Трампу]]), [[Волтер Джеремі Сандерс|Сандерсу]] вдалося перемістити платформу [[Демократична партія США|Демократичної партії]] вліво та змінити [[центризм]], який контролював ідеологію партії з часів президентства [[Білл Клінтон|Білла Клінтона.]]  Платформи 2016 і 2020 років заявили про підтримку мінімальної заробітної плати в 15 доларів США, можливість [[Медичне страхування|державного медичного страхування]], скасування [[Смертна кара|смертної кари]], [[Канабіс|легалізацію канабісу]] та податок на викиди вуглецю<ref>Stein, Jeff (July 11, 2016). "The Democratic Party has moved left after Bernie Sanders's run. The platform is proof". ''Vox''.</ref>.

== Різновиди ==
=== Ранній лібералізм ===
Сполучені Штати були першою нацією, заснованою на ліберальних ідеях [[Джон Лок|Джона Лока]] та інших філософів [[Просвітництво|Просвітництва]], заснованих на невід’ємних правах і згоді керованих без [[Монархія|монархії]] та спадкової [[Аристократія|аристократії]], і хоча окремі [[штати]] встановили релігії, Перша поправка забороняла [[Федеральний уряд США|федеральному уряду]] встановлювати [[Релігія|релігію]]. Білль про права Сполучених Штатів гарантує кожному [[громадянин]]у [[Свобода|свободи]], які відстоюють [[ліберальні філософи]], а саме [[рівність перед законом]], [[Свобода віросповідання|свободу віросповідання]], [[Свобода слова в країнах світу|свободу слова]], [[Свобода преси|свободу преси]], [[Свобода зібрань|право збиратися на мирні зібрання]], право звертатися до уряду з [[петиція]]ми. для вирішення скарг і [[Право громадян зберігати і носити зброю|право носити зброю]], серед інших свобод і прав. У цьому сенсі практично всі американці є [[Ліберали|лібералами]]<ref>Isaac Kramnick, "Lockean Liberalism and the American Revolution" ''Gilder Lehrman Institute of American History'' (2019)</ref>.

Проте як до, так і після заснування країни виникали правові питання щодо обсягу цих прав і свобод. У рішенні у справі [[Дред Скотт|Дреда Скотта]] від 1856–1857 рр. Верховний суд постановив, що ці права стосуються лише білих чоловіків і що чорні не мають жодних прав, які будь-який білий чоловік зобов’язаний поважати. Кілька конституційних поправок після рішення у справі [[Дред Скотт|Дреда Скотта]] поширили гарантії [[Білль про права (США)|Білля про права]] на широкі верстви громадян, на всіх громадян у 1868 році, потім, зокрема, на темношкірих у 1870 році, на жінок у 1919 році та на людей, які не можуть дозволити собі сплачувати подушний податок у 1964 році<ref>John Paul Stevens, "Keynote Address: The Bill of Rights: A Century of Progress." ''University of Chicago Law Review'' 59 (1992):</ref>.  

=== Класичний лібералізм ===
{{Основна стаття|Класичний лібералізм}}
У [[Сполучені Штати Америки|Сполучених Штатах]] [[класичний лібералізм]], який також називають [[лібералізм]]ом ''[[laissez-faire]]''<ref>Adams, Ian, ''Political Ideology Today'' (2002), Manchester University Press, p. 20</ref>'',''  — це віра в те, що вільна [[ринкова економіка]] є найпродуктивнішою, а [[Державне втручання в економіку|державне втручання]] надає перевагу небагатьом і шкодить багатьом — або, як сказав [[Генрі Девід Торо]], «кращим є той уряд, який найменше керує». [[Класичний лібералізм]] — це філософія [[індивідуалізм]]у та самовідповідальності з невеликою турботою про групи чи підспільноти.

Класичні ліберали в Сполучених Штатах вірять, що якщо [[Економіка|економіку]] залишити природним силам [[попит]]у та [[Пропозиція (економіка)|пропозиції]], вільним від [[Державне втручання в економіку|державного втручання]], результатом є найбільше задоволення людських потреб. Сучасні класичні ліберали виступають проти концепцій [[Соціал-демократія|соціал-демократії]] та [[Соціальна держава|соціальної держави]]<ref>Buchanan, James M. (2000). "The soul of classical liberalism" (PDF). ''Independent Review''. '''5''' (1): 111–120.</ref>.  Бурбонські демократи були фракцією Демократичної партії в 19 столітті, яка приєдналася до [[Класичний лібералізм|класичного лібералізму]]<ref>Alexandra Kindell; Elizabeth S. Demers Ph.D., eds. (2014). ''Encyclopedia of Populism in America: A Historical Encyclopedia [2 volumes]''. ABC-CLIO. p. 86.</ref>, як і сучасна коаліція «Синій пес»<ref>Ruth Bloch Rubin, ed. (2017). ''Building the Bloc: Intraparty Organization in the US Congress''. Cambridge University Press. p. 188. ISBN <bdi>9781316510421</bdi>.</ref>.

=== Сучасний лібералізм ===
У 1883 році [[Лестер Френк Ворд]] (1841–1913) опублікував ''«Динамічна соціологія: або прикладна соціальна наука, заснована на статичній соціології та менш складних науках»'' і виклав основні принципи сучасного американського лібералізму, водночас атакуючи [[Laissez-faire|''laissez'' ''faire'']]''.'' політики, яку відстоювали [[Герберт Спенсер]] і Вільям Грехем Самнер<ref>Henry Steele Commager, ed., ''Lester Ward and the Welfare State'' (1967)</ref>. [[Лестер Френк Ворд|Ворд]] був пристрасним прихильником [[Соціологія|соціології]], яка б розумно та науково керувала розвитком [[Суспільство|суспільства]]<ref>On Ward and Sumner see Charlotte G. O'Kelley, and John W. Petras, "Images of Man in Early American Sociology. Part 2: The Changing Concept of Social Reform," ''Journal of the History of ohe Behavioral Sciences'' 1970 6(4): 317–34</ref>.

Іншим впливовим мислителем прогресивної ери був Герберт Кролі (1869–1930). Він ефективно поєднав класичну ліберальну теорію з прогресивною філософією та заснував періодичне видання ''The New Republic,'' щоб представити свої ідеї. Кролі представив аргументи на користь [[Змішана економіка|змішаної економіки]], збільшення витрат на освіту та створення [[Суспільство|суспільства]], заснованого на «братерстві людства». У 1909 році Кролі опублікував ''«Обіцянку американського життя»'', в якій запропонував підвищити загальний [[рівень життя]] за допомогою економічного [[планування]], хоча він виступав проти агресивного об’єднання в [[профспілки]]<ref>Byron Dexter, "Herbert Croly and the Promise of American Life," ''Political Science Quarterly,'' Vol. 70, No. 2 (June 1955), pp. 197–218 in JSTOR</ref>.  У ''«Техніках демократії»'' (1915) Кролі виступав проти як догматичного [[індивідуалізм]]у, так і догматичного [[соціалізм]]у. Як редактор ''The New Republic'' він мав форум, щоб охопити інтелектуальну спільноту<ref>David W. Levy, ''Herbert Croly of the New Republic: The Life and Thought of an American Progressive'' (1985)</ref>.

За словами Пола Старра, соціолога [[Принстонський університет|Прінстонського університету]]:<blockquote>Лібералізм робить ставку на те, що держава [...] може бути сильною, але обмеженою — сильною, тому що обмежена. [...] Права на освіту та інші вимоги для людського розвитку та безпеки спрямовані на розширення можливостей та особистої гідності меншин і сприяння творчому та продуктивному суспільству. Щоб гарантувати ці права, ліберали підтримали ширшу соціальну та економічну роль держави, що врівноважується більш надійними гарантіями громадянських свобод і ширшою соціальною системою стримувань і противаг, заснованих на незалежній пресі та плюралістичному суспільстві.  

— Paul Starr, ''The New Republic'', March 2007 </blockquote>

== Примітки ==
{{примітки}}{{Бібліоінформація}}{{Війна за незалежність США}}
[[Категорія:Політика США]]
[[Категорія:Лібералізм в США]]