Ворошилов Климент Єфремович

Ворошилов Климент Єфремович (Охрімович)
рос. Климе́нт Ефре́мович Вороши́лов
Народження	23 січня (4 лютого) 1881(1881-02-04) с. Вище, Російська імперія
Смерть	2 грудня 1969(1969-12-02) (88 років) Москва
Поховання	Некрополь біля Кремлівської стіни
Країна	СРСР
Рід військ	кіннота, піхота
Роки служби	1918–1969
Партія	КПРС
Член	Всесоюзне товариство старих більшовиків
Звання	Маршал Радянського Союзу
Командування	Нарком оборони СРСР, Командувач військовими округами Командувач фронтами командувач армії
Війни / битви	Громадянська війна в Росії Польсько-радянська війна Радянсько-фінська війна Друга світова війна
Інше	Оборона СССР. Избранные статьи и речи. — М., 1937; Рассказы о жизни (Воспоминания). Кн. 1. — М., 1968.
Автограф
Нагороди	Герой Монгольської Народної республіки Медаль «За оборону Ленінграда» Медаль «За оборону Москви» Медаль «За оборону Кавказу» Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту» Медаль «40 років Збройних Сил СРСР» Медаль «50 років Збройних Сил СРСР» Нагороди інших країн Великий Хрест ордена Білої Троянди із зіркою Почесна революційна зброя (1920) Почесна зброя із золотим зображенням Державного герба СРСР (1968)

Вороши́лов Климе́нт Єфре́мович (Охрімович) (рос. Ворошилов Климент Ефремович), також популярно — Клим Ворошилов (23 січня (4 лютого) 1881(18810204) — 2 грудня 1969) — радянський військовий та політичний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, перший Маршал Радянського Союзу. У 1925—1940 роках нарком з військових і морських справ і нарком оборони СРСР. У 1953—1960 роках номінальний глава Радянської держави (Голова Президії Верховної Ради СРСР). Один з організаторів та учасників масових репресій у СРСР. Член ЦК КПРС у 1921—1961 і 1966—1969 роках. Член Політбюро ЦК КПРС з 1 січня 1926 по 16 липня 1960 року. Член Оргбюро ЦК ВКП(б) з 2 червня 1924 по 18 грудня 1925 року.

Обирався Депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938—1947), 2-го (1947—1951), 3-го (1951—1955) та 4-го (1955—1959) скликань, а також протягом кількох скликань Депутатом Верховної ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Біографія

Ранні роки

Будинок, де народився Ворошилов

Керівні діячі КП(б)У під час українсько-більшовицької війни. Зліва направо: Олександр Хмельницький, Мойсей Рухимович, Мойсей Грановський, Володимир Юдовський, Климент Ворошилов, Володимир Мещеряков, Микола Подвойський, Анжеліка Балабанова, Християн Раковський, Микола Скрипник, Володимир Затонський.

Народився Клим Ворошилов 4 лютого 1881 року в селищі Верхнє, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії (нині входить до складу міста Лисичанськ, Луганської області України) у селянській родині. У своїх мемуарах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» Петро Григоренко зазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило». З 1887 по 1895 рік працював робітником на шахтах Донбасу, пстухом, наймитом у маєтках. У 1895 році закінчив двокласну початкову земську школу села Василівки Бахмутіського повіту. З 1896 по 1899 рік працював робітником, слюсарем заводу Донецько-Юр'ївського металургійного товариства (ДЮМО) на станції Юр'ївка Катерининської залізниці. З 1900 по 1903 рік був безробітним. 1903 року вступив до РСДРП.

З 1903 по 1907 рік працював слюсарем-кранівником Луганського паровозобудівного заводу Гартмана. Брав активну участь у революційному русі, в Луганську. З липня по грудень 1905 року перебував під арештом у Луганській в'язниці. неодноразово був під арештом, у засланні.

Громадянська війна

Після Жовтневої революції, у 1918 році, брав участь в обороні Донбасу від австро-германських військ та в обороні Царицина (нині Волгоград) від Білої армії Денікіна. Командував робітничим революційним загоном, 5-ю українською радянською армією, Царицинською групою військ, 10-ю армією РСЧА.

В 1919 році був командуючим Харківським військовим округом, Комісаром внутрішніх справ Української РСР та командуючим внутрішнім Українським фронтом. У квітні-червні 1919 року керував військовими операціями по жорстокому придушенню Куренівського повстання проти більшовиків у Києві, «григоріївщини» та «махновщини» на півдні України.

Командував 14-ю армією РСЧА на Південному фронті (фактично — від 7 червня 1919 р.).

За часів Польсько-радянської війни — член Реввійськради Першої кінної армії.

Участь у сталінських репресіях

Телеграма в. о. секретаря Іркутського обкому Філіппова та начальника НКВД Малишева про збільшення ліміту на число розстріляних. Резолюція Сталіна «За», підпис Ворошилова — третій праворуч.

Після смерті Михайла Фрунзе, у 1925 році Ворошилов став Наркомом військових та морських справ (1934 року посаду перейменовано у Наркома оборони), у 1935 — маршалом СРСР.

Під час Великого терору Ворошилов брав участь у розгляді так званих розстрільних списків — переліків осіб, репресованих із санкції членів Політбюро ЦК ВКП(б). Підписи на списках означали винесення обвинувального вироку. Підпис Ворошилова присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч осіб.

Як член Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив велику кількість так званих лімітів (квоти на кількість репресованих згідно з наказом НКВС № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»). Так, 26 квітня 1938 року Ворошилов разом зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем і Єжовим завізував ствердну резолюцію на запиті в. о. секретаря Іркутського обкому ВКП(б) про виділення додаткового ліміту за першою категорією (розстріл) на 4 000 осіб.

Як народний комісар оборони Ворошилов брав активну участь у репресіях проти командного складу РСЧА. Зокрема, на списку з 26 командирів Червоної Армії, направленому з НКВС в НКО 28.05.1937 р., він поставив резолюцію «Тов. Єжову. Беріть усіх негідників. 28.V.1937 року. К. Ворошилов».

Друга світова війна

Командував радянськими військами у Радянсько-фінській війні 1939-40 років, зміщений через катастрофічні поразки Червоної армії у цій війні.

У роки німецько-радянської війни командував військами Північно-Західного напрямку (до 5 вересня 1941), брав участь у проведенні Ленінградської оборонної операції (10 липня — 30 вересня 1941), командував військами Ленінградського фронту (вересень 1941). Останню свою військову роль Ворошилов втратив через поразку на Ленінградському фронті взимку 1941 року (його посаду зайняв більш перспективний Георгій Жуков).

У січні 1943 року Ворошилов координував дії Ленінградського і Волховського фронтів при прориві блокади Ленінграда (операція «Іскра»).

Головнокомандувач партизанським рухом в Україні та Білорусі (вересень 1942 — травень 1943), голова Комісії з питань перемир'я (вересень 1943 — червень 1944).

Після війни

Далі у війнах Ворошилов активної участі не брав, проте зіграв значну роль у насадженні комунізму Угорщині 1947 року.

Залишаючись політичною фігурою у 1953—1960 роках працював головою Президії Верховної Ради СРСР, відійшов у відставку через незгоди з Хрущовим та власну минулу лояльність Сталіну. Повернувся до ЦК КПРС за Брежнєва 1966 р. і помер трьома роками пізніше, 2 грудня 1969.

Родина

У 1910 році одружився з есеркою Голдою Горбман, з якою познайомився у засланні і прожив до її смерті у 1959 році. Дітей у Ворошилових не було. У 1918 році вони усиновили сироту Петра (1914—1984); після смерті Михайла Фрунзе взяли до себе його дітей Тимура (1923—1942) і Таню (н. 1920).

Вшанування пам'яті за часів СРСР

На честь Ворошилова було названо серію танків «КВ» та місто Ворошиловград (нині Луганськ).

Ім'я Ворошилова в 2013 році носять 745 площ, вулиць і провулків в містах та селах України, Росії і Білорусі.

У Луганську в Музеї історії і культури міста створена окрема композиція присвячена К. Е. Ворошилову.

Був доданий до скульптур монументу «Республіка», створеного в 1928 році по проекту італійського архітектора П'єро Каноника за воєнну допомогу з боку Радянського Союзу в війні 1920 року.

У Лисичанську Луганської області було встановлено погруддя К. Є. Ворошилову після присвоєння йому другої Зірки Героя Радянського Союзу. Погруддя було демонтоване 13 листопада 2015 року в рамках Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»

У мистецтві

До своєї відставки з поста наркома оборони Ворошилов як найвпливовіший військовий діяч був живим символом Червоної Армії і зростаючої військової потужності Радянського Союзу. У 20-30-х роках його оспівували як людину, яка поведе до перемоги («Адже з нами Ворошилов, перший червоний офіцер — зуміємо постояти за СРСР!»). Ворошилов — герой численних фільмів, де його грали:

• Олексій Грибов («Клятва», 1946, «Падіння Берліна», 1949, «Донецькі шахтарі», 1951)
• Микола Боголюбов («Ленін у 1918 році», 1938, «Перша Кінна», 1941, «Пархоменко», 1942, «Оборона Царицина», 1942, «Третій удар», «Звільнення», 1968—1972))
• Юрій Толубеев («Падіння Берліна», 1 варіант)
• Данило Сагал («Блокада», 1972)
• Віктор Лазарєв («Дума про Ковпака», 1973—1976; «Підпільний обком діє», 1978)
• Ігор Пушкарьов («20 грудня», 1981)
• Венслі пітха («Червоний монарх» / «Red Monarch» (Англія, 1983)
• Володимир Трошин (Олеко Дундич, 1958; «Битва за Москву», 1985, «Сталінград», У місті Сочі темні ночі, 1989)
• Євген Жариков («Перша Кінна», 1984, «Війна на західному напрямку», 1990)
• Анатолій Грачов («Ворог народу — Бухарін», 1990)
• Сергій Никоненко («Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним», 1989)
• Михайло Кононов («Ближнє коло», 1991)
• Джон Боуї («Сталін», 1992)
• Віктор Єльцов («Троцький», 1993)
• Сергій Шеховцов («Stalin: Inside the Terror», Англія, 2003)
• Юрій Олейников («Сталін. Live», 2007)
• Олександр Мохов («Смерть Таїрова (фільм)», 2004, «Стомлені сонцем 2», 2010)
• Віктор Бунаков («Тухачевський. Змова маршала», 2010)
• Валерій Філонов («Фурцева (телесеріал)», 2011)
• Вадим Померанцев («Око божий», 2012)
• Олександр Берда («Чкалов», 2012)
• Володимир Федоров («Сталін з нами», 2013)
• Віктор Бунаков («І примкнув до них Шепілов», 2009)

Див. також

• Ворошиловград
• Луганська область
• Ворошиловськ
• Ворошиловськ
• Сталінські списки
• Ворошиловський стрілець

Джерела та література

• С. В. Кульчицький. Ворошилов Климент Єфремович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 636. — ISBN 966-00-0734-5.
• С. В. Кульчицький. Ворошилов Климент Єфремович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• Маршалы Советского Союза: личные дела рассказывают. — М., 1996.
• Советская историческая энциклопедия, тт. 1–16. — Москва, 1961—1976.
• Акшинский В. Климент Ефремович Ворошилов. Биографический очерк. — Москва, 1974.
• Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. — Москва, 1997.

Посилання

• Ворошилов Климент Ефремович
• Ворошилов Климент Ефремович
• Ворошилов Климент Ефремович
• Ворошилов, Климент Ефремович