Ворошилов Климент Єфремович

Ворошилов Климент Єфремович (Охрімович)
рос. Климе́нт Ефре́мович Вороши́лов
Народження	23 січня (4 лютого) 1881(1881-02-04) с. Вище, Російська імперія
Смерть	2 грудня 1969(1969-12-02) (88 років) Москва
Поховання	Некрополь біля Кремлівської стіни
Країна	СРСР
Рід військ	кіннота, піхота
Роки служби	1918–1969
Партія	КПРС
Член	Всесоюзне товариство старих більшовиків
Звання	Маршал Радянського Союзу
Командування	Нарком оборони СРСР, Командувач військовими округами Командувач фронтами командувач армії
Війни / битви	Громадянська війна в Росії Польсько-радянська війна Радянсько-фінська війна Друга світова війна
Інше	Оборона СССР. Избранные статьи и речи. — М., 1937; Рассказы о жизни (Воспоминания). Кн. 1. — М., 1968.
Автограф
Нагороди	Герой Монгольської Народної республіки Медаль «За оборону Ленінграда» Медаль «За оборону Москви» Медаль «За оборону Кавказу» Медаль «30 років Радянській Армії та Флоту» Медаль «40 років Збройних Сил СРСР» Медаль «50 років Збройних Сил СРСР» Нагороди інших країн Великий Хрест ордена Білої Троянди із зіркою Почесна революційна зброя (1920) Почесна зброя із золотим зображенням Державного герба СРСР (1968)

Вороши́лов Климе́нт Єфре́мович (Охрімович) (рос. Ворошилов Климент Ефремович), також популярно — Клим Ворошилов (23 січня (4 лютого) 1881(18810204) — 2 грудня 1969) — радянський військовий та політичний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної Праці, перший Маршал Радянського Союзу (20.11.1935). У 1925—1940 роках нарком з військових і морських справ і нарком оборони СРСР. У 1953—1960 роках номінальний глава Радянської держави (Голова Президії Верховної Ради СРСР). Один з організаторів та учасників масових репресій у СРСР.

Член ЦК КП(б)У в березні 1919 — квітні 1920 та в листопаді 1920 — липні 1921 року. Член Політичного бюро ЦК КП(б)У з 2 серпня 1919 по 17 березня 1920 року. Член ЦК КПРС у 1921—1961 і 1966—1969 роках. Член Політбюро ЦК КПРС з 1 січня 1926 по 16 липня 1960 року. Член Оргбюро ЦК ВКП(б) з 2 червня 1924 по 18 грудня 1925 року.

Депутат Верховної ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік 1—7-го скликань. Обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1-го (1938—1947), 2-го (1947—1951), 3-го (1951—1955) та 4-го (1955—1959) скликань.

Біографія

Ранні роки

Будинок, де народився Ворошилов

Керівні діячі КП(б)У під час українсько-більшовицької війни. Зліва направо: Олександр Хмельницький, Мойсей Рухимович, Мойсей Грановський, Володимир Юдовський, Климент Ворошилов, Володимир Мещеряков, Микола Подвойський, Анжеліка Балабанова, Християн Раковський, Микола Скрипник, Володимир Затонський.

Народився Клим Ворошилов 4 лютого 1881 року в селищі Верхнє, Бахмутського повіту, Катеринославської губернії (нині входить до складу міста Лисичанськ, Луганської області України) у селянській родині. У своїх мемуарах «У підпіллі можна зустріти тільки щурів» Петро Григоренко зазначив, що сам Ворошилов говорив про своє українське походження і початкове прізвище «Ворошило». З 1887 по 1895 рік працював робітником на шахтах Донбасу, пстухом, наймитом у маєтках. У 1895 році закінчив двокласну початкову земську школу села Василівки Бахмутіського повіту. З 1896 по 1899 рік працював робітником, слюсарем заводу Донецько-Юр'ївського металургійного товариства (ДЮМО) на станції Юр'ївка Катерининської залізниці. З 1900 по 1903 рік був безробітним. 1903 року вступив до РСДРП.

З 1903 по 1907 рік працював слюсарем-кранівником Луганського паровозобудівного заводу Гартмана. Брав активну участь у революційному русі, в Луганську. З липня по грудень 1905 року перебував під арештом у Луганській в'язниці. З січня по вересень 1908 року — на партійній та профспілковій роботі в Баку та на нафтових промислах Бібі-Ейбата.

У вересні 1908 року заарештований, перебував у в'язниці Санкт-Петербурга. З жовтня 1908 по вересень 1912 року — на засланні в Архангельській губернії.

У жовтні 1912 — січні 1913 року — на підпільній партійній роботі на станції Юр'ївка Катерининської залізниці і в Луганську. У січні 1913 року заарештований і до березня 1914 року перебував у засланні в Чердинському повіті Пермської губернії.

У травні 1914 — травні 1915 року — службовець артилерійського заводу Російського акціонерного товариства артилерійських заводів у місті Царицині. З 1915 по 1917 рік — службовець механічного заводу Сургайло в Петрограді.

У березні — листопаді 1917 року — голова Луганського комітету РСДРП(б), голова Луганської ради Катеринославської губернії, голова Луганської міської Думи. Обраний депутатом Установчих зборів Російської республіки від більшовиків.

У листопаді 1917 — лютому 1918 року — комісар Петроградського військово-революційного комітету з градоначальства, голова Надзвичайної комісії з охорони Петрограда, організатор ВЧК Петрограда.

Громадянська війна в Росії

У березні 1918 року — організатор, комісар і командир 1-го Луганського соціалістичного загону в Луганську. З 15 березня по липень 1918 року — командувач 5-ї української радянської армії. У липні — серпні 1918 року — командувач Царицинського фронту.

З серпня по 23 вересня 1918 року — член Революційної військової ради (РВР) Північно-Кавказького військового округу. 17 вересня — 3 жовтня 1918 року — помічник командувача і член РВР Південного фронту РСЧА. 3 жовтня — 18 грудня 1918 року — командувач 10-ї армії РСЧА Південного фронту. Брав участь в обороні Царицина (нині Волгоград) від Білої армії Денікіна.

З листопада 1918 року — член РВР Української армії. З 28 листопада 1918 року — член Тимчасового робітничо-селянського уряду Української Народної Республіки, з 29 січня по вересень 1919 року — народний комісар внутрішніх справ Української СРР. У квітні — червні 1919 року керував військовими операціями по жорстокому придушенню Куренівського повстання проти більшовиків у Києві, «григоріївщини» та «махновщини» на півдні України.

Одночасно, 10 травня — 14 червня 1919 року — командувач військ Харківського військового округу. 4 червня — 18 липня 1919 року — командувач 14-ї армії Південного фронту. З серпня по жовтень 1919 року — командувач військ Внутрішнього фронту Української СРР та член РВР 12-ї армії РСЧА. З 17 жовтня по листопад 1919 року — начальник 61-ї стрілецької дивізії РСЧА, командувач Липецької групи військ РСЧА.

17 листопада 1919 — 29 квітня 1921 року — член РВР Першої кінної армії, учасник Польсько-радянської війни. У березні 1921 року — комісар Південної групи військ при придушенні Кронштадтського повстання.

20—30-ті роки

4 травня 1921 — 17 травня 1924 року — командувач військ Північно-Кавказького військового округу. Одночасно, 27 травня 1921 — 17 травня 1924 року — член Південно-Східного бюро ЦК РКП(б).

2 лютого 1924 — 20 червня 1934 року — член Революційної військової ради (РВР) СРСР.

17 травня 1924 — листопад 1925 року — командувач військ Московського військового округу.

26 січня — 6 листопада 1925 року — заступник народного комісара з військових і морських справ СРСР Михайла Фрунзе та заступник голови РВР СРСР.

6 листопада 1925 — 20 червня 1934 року — народний комісар з військових і морських справ СРСР та голова РВР СРСР.

20 червня 1934 — 7 травня 1940 року — народний комісар оборони СРСР. 22 листопада 1934 — 14 березня 1938 року — голова Військової Ради при Народному комісаріаті оборони СРСР. 14 березня 1938 — 8 травня 1940 року — голова Головної Військової Ради РСЧА.

Участь у сталінських репресіях

Телеграма в. о. секретаря Іркутського обкому Філіппова та начальника НКВД Малишева про збільшення ліміту на число розстріляних. Резолюція Сталіна «За», підпис Ворошилова — третій праворуч.

Під час Великого терору Ворошилов брав участь у розгляді так званих розстрільних списків — переліків осіб, репресованих із санкції членів Політбюро ЦК ВКП(б). Підписи на списках означали винесення обвинувального вироку. Підпис Ворошилова присутній на 185 списках, за якими були засуджено і розстріляно понад 18 тисяч осіб.

Як член Політбюро ЦК ВКП (б) затвердив велику кількість так званих лімітів (квоти на кількість репресованих згідно з наказом НКВС № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»). Так, 26 квітня 1938 року Ворошилов разом зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем і Єжовим завізував ствердну резолюцію на запиті в. о. секретаря Іркутського обкому ВКП(б) про виділення додаткового ліміту за першою категорією (розстріл) на 4 000 осіб.

Як народний комісар оборони Ворошилов брав активну участь у репресіях проти командного складу РСЧА. Зокрема, на списку з 26 командирів Червоної Армії, направленому з НКВС в НКО 28.05.1937 р., він поставив резолюцію «Тов. Єжову. Беріть усіх негідників. 28.V.1937 року. К. Ворошилов».

Друга світова війна

30 листопада 1939 — 12 березня 1940 року — головнокомандувач радянських військ у Радянсько-фінській війні 1939-40 років, усунутий з поста народного комісара оборони СРСР через катастрофічні поразки Червоної армії у цій війні.

7 травня 1940 — 15 березня 1953 року — заступник голови Ради народних комісарів (Ради міністрів) СРСР. 7 травня 1940 — 30 травня 1941 року — голова Комітету оборони при РНК СРСР.

7 травня 1940 — листопад 1944 року — заступник народного комісара оборони СРСР.

15 травня 1941 — 15 травня 1944 року — член Бюро РНК СРСР. 30 травня 1941 — 6 вересня 1945 року — член Комісії Бюро РНК СРСР із військових і військово-морських справ.

У роки німецько-радянської війни з 23 червня 1941 року — член Ставки Головного командування, з 30 червня 1941 по 21 листопада 1944 року — член і заступник голови Державного Комітету Оборони СРСР.

У червні 1941 року був представником Ставки Головного командування на Західному фронті. Головнокомандувач військ Північно-Західного напрямку (з 10 липня по 31 серпня 1941), брав участь у проведенні Ленінградської оборонної операції (10 липня — 30 вересня 1941), командував військами Ленінградського фронту (вересень 1941). Останню свою військову роль Ворошилов втратив через поразку на Ленінградському фронті взимку 1941 року (його посаду зайняв більш перспективний Георгій Жуков). З жовтня 1941 по грудень 1942 року — представник Ставки Верховного головнокомандування із формування і провірки бойової готовності з'єднань і об'єднань РСЧА в районах формування. З лютого по квітень 1942 року — представник Ставки Верховного головнокомандування на Волховському фронті. З грудня 1942 по квітень 1943 року — представник Ставки Верховного головнокомандування на Ленінградському і Волховському фронтах.

У січні 1943 року Ворошилов координував дії Ленінградського і Волховського фронтів при прориві блокади Ленінграда (операція «Іскра»).

Головнокомандувач партизанським рухом в Україні та Білорусі (вересень 1942 — травень 1943), голова Комісії з питань перемир'я (вересень 1943 — червень 1944). З грудня 1943 по квітень 1944 року — представник Ставки Верховного головнокомандування в Окремій Приморській армії.

Після війни

У лютому 1945 — квітні 1946 року — голова Союзної контрольної комісії в Угорщині, зіграв значну роль у насадженні комунізму Угорщині 1947 року.

15 березня 1953 — 7 травня 1960 року — голова Президії Верховної Ради СРСР, відійшов у відставку через незгоди з Хрущовим та власну минулу лояльність Сталіну.

7 травня 1960 — 2 грудня 1969 року — заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. З липня 1960 року — на пенсії в Москві.

Помер 2 грудня 1969 року, похований біля Кремлівської ствіни на Красній площі Москви.

Нагороди

• Двічі Герой Радянського Союзу (Укази Президії Верховної Ради СРСР від 3 лютого 1956 (в зв'язку з 75-річчям від дня народження) і від 22 лютого 1968 (в зв'язку з 50-річчям Збройних Сил СРСР).
• Герой Соціалістичної Праці (7.05.1960).
• Герой Монгольської Народної Республіки (29.05.1957)
• Вісім орденів Леніна (№ 880 від 23.02.1935, № 3582 від 22.02.1938, № 14851 від 3.02.1941, № 26411 від 21.02.1945, № 128065 від 3.02.1951, № 313410 від 3.02.1956, № 331807 від 3.02.1961, № 340967 від 22.02.1968).
• Шістьорденів Червоного Прапора (№ 47 від 26.06.1919, № 629/2 від квітня 1921 рік а, № 27/3 від 2.12.1925, № 5/4 від 22.02.1930, № 1/5 від 3.11.1944, № 1/6 від 24.06.1948).
• Орден Суворова I ступеня (№ 125 від 22.02.1944).
• Орден Червоного Прапора Узбецької РСР (17 лютого 1930).
• Орден Червоного Прапора Таджицької РСР (№ 148 від 14 січня 1933).
• Орден Червоного Прапора ЗСФСР (25 лютого 1933).
• Два ордени Сухе-Батора (Монгольська Народна Республіка).
• Три ордени Червоного Прапора (Монгольська Народна Республіка).
• Великий хрест ордена Білої троянди (Фінляндія)
• Великий хрест Королівського ордена Камбоджі (1956)
• медалі
• Почесний громадянин міста Ізмір (Туреччина, листопад 1933).

Родина

У 1910 році одружився з есеркою Голдою Горбман, з якою познайомився у засланні і прожив до її смерті у 1959 році. Дітей у Ворошилових не було. У 1918 році вони усиновили сироту Петра (1914—1984); після смерті Михайла Фрунзе взяли до себе його дітей Тимура (1923—1942) і Таню (н. 1920).

Вшанування пам'яті за часів СРСР

На честь Ворошилова було названо серію танків «КВ» та місто Ворошиловград (нині Луганськ).

Ім'я Ворошилова в 2013 році носять 745 площ, вулиць і провулків в містах та селах України, Росії і Білорусі.

У Луганську в Музеї історії і культури міста створена окрема композиція присвячена К. Е. Ворошилову.

Був доданий до скульптур монументу «Республіка», створеного в 1928 році по проекту італійського архітектора П'єро Каноника за воєнну допомогу з боку Радянського Союзу в війні 1920 року.

У Лисичанську Луганської області було встановлено погруддя К. Є. Ворошилову після присвоєння йому другої Зірки Героя Радянського Союзу. Погруддя було демонтоване 13 листопада 2015 року в рамках Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»

У мистецтві

До своєї відставки з поста наркома оборони Ворошилов як найвпливовіший військовий діяч був живим символом Червоної Армії і зростаючої військової потужності Радянського Союзу. У 20-30-х роках його оспівували як людину, яка поведе до перемоги («Адже з нами Ворошилов, перший червоний офіцер — зуміємо постояти за СРСР!»). Ворошилов — герой численних фільмів, де його грали:

• Олексій Грибов («Клятва», 1946, «Падіння Берліна», 1949, «Донецькі шахтарі», 1951)
• Микола Боголюбов («Ленін у 1918 році», 1938, «Перша Кінна», 1941, «Пархоменко», 1942, «Оборона Царицина», 1942, «Третій удар», «Звільнення», 1968—1972))
• Юрій Толубеев («Падіння Берліна», 1 варіант)
• Данило Сагал («Блокада», 1972)
• Віктор Лазарєв («Дума про Ковпака», 1973—1976; «Підпільний обком діє», 1978)
• Ігор Пушкарьов («20 грудня», 1981)
• Венслі пітха («Червоний монарх» / «Red Monarch» (Англія, 1983)
• Володимир Трошин (Олеко Дундич, 1958; «Битва за Москву», 1985, «Сталінград», У місті Сочі темні ночі, 1989)
• Євген Жариков («Перша Кінна», 1984, «Війна на західному напрямку», 1990)
• Анатолій Грачов («Ворог народу — Бухарін», 1990)
• Сергій Никоненко («Бенкети Валтасара, або Ніч зі Сталіним», 1989)
• Михайло Кононов («Ближнє коло», 1991)
• Джон Боуї («Сталін», 1992)
• Віктор Єльцов («Троцький», 1993)
• Сергій Шеховцов («Stalin: Inside the Terror», Англія, 2003)
• Юрій Олейников («Сталін. Live», 2007)
• Олександр Мохов («Смерть Таїрова (фільм)», 2004, «Стомлені сонцем 2», 2010)
• Віктор Бунаков («Тухачевський. Змова маршала», 2010)
• Валерій Філонов («Фурцева (телесеріал)», 2011)
• Вадим Померанцев («Око божий», 2012)
• Олександр Берда («Чкалов», 2012)
• Володимир Федоров («Сталін з нами», 2013)
• Віктор Бунаков («І примкнув до них Шепілов», 2009)

Див. також

• Ворошиловград
• Луганська область
• Ворошиловськ
• Ворошиловськ
• Сталінські списки
• Ворошиловський стрілець

Джерела та література

• С. В. Кульчицький. Ворошилов Климент Єфремович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 636. — ISBN 966-00-0734-5.
• С. В. Кульчицький. Ворошилов Климент Єфремович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• Маршалы Советского Союза: личные дела рассказывают. — М., 1996.
• Советская историческая энциклопедия, тт. 1–16. — Москва, 1961—1976.
• Акшинский В. Климент Ефремович Ворошилов. Биографический очерк. — Москва, 1974.
• Шикман А. П. Деятели отечественной истории. Биографический справочник. — Москва, 1997.

Посилання

• Ворошилов Климент Ефремович
• Ворошилов Климент Ефремович
• Ворошилов Климент Ефремович
• Ворошилов, Климент Ефремович