Каранович Володимир: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
мНемає опису редагування
Мітка: Посилання на сторінки неоднозначності
м додано Категорія:Українці Аргентини за допомогою HotCat
Рядок 82: Рядок 82:
[[Категорія:Померли 1958]]
[[Категорія:Померли 1958]]
[[Категорія:Поховані на цвинтарі Ла-Чакаріта]]
[[Категорія:Поховані на цвинтарі Ла-Чакаріта]]
[[Категорія:Українці Аргентини]]

Версія за 10:13, 15 вересня 2024

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Каранович.
Володимир Каранович
Володимир Каранович (до 1937)
Народився25 грудня 1899(1899-12-25)
м. Миколаїв
Помер24 січня 1958(1958-01-24) (58 років)
Буенос-Айрес
·Гострий інфаркт міокарда
ПохованняЛа Чакаріта
КраїнаАвстро-Угорщина Австро-Угорщина → ЗУНР ЗУНРПольща Польща → Третій Рейх Третій Рейх → Австрія Австрія → Аргентина Аргентина
Національністьукраїнець
Діяльністьлікар
Відомий завдякидиректор музею «Лемківщина» в Сяноці
Alma materЛьвівська академічна гімназія, Познанський університет
Науковий ступіньДоктор
Суспільний станлікар
Посадаокружний лікар у Сяноці
Військове званнячетар
ПартіяУНДО
Конфесіягреко-католик
У шлюбі зКатерина Стернюк (1905—1988)
ДітиІгор (1930—1976), Наталія (1937–)

Володимир Каранович (25 грудня 1899, м. Миколаїв, нині Львівська область — 24 січня 1958, Буенос-Айрес) — український лікар, доктор наук, громадсько-політичний діяч.

Біографія

Народився 25 грудня 1899 року в Миколаєві в родині греко-католицького священника[1] Івана Карановича[2]. У 1917 р. закінчив українську академічну гімназію у Львові[1]. Служив у лавах цісарсько-королівської армії під час Першої світової війни та в Українській галицькій армії під час польсько-української війни як четар[1]. У польському полоні в таборі в Бересті перебував до 1921 року[1]. Після звільнення розпочав у Віденському університеті вивчати медицину, закінчив навчання у Познані в 1926 році[1][3]. З 1927 р. був членом Українського лікарського товариства у Львові[1]. Здобув спеціальність радіологія[1]. Практикував в Університетській лікарні в Познані (1926—1931), потім у шпиталі загального профілю у Львові[1]. Протягом 1928 р. він був лікарем у Стоянові (Радехівський повіт, Львівське воєводство)[4] та в Стеншеві (Познанський повіт, Познанське воєводство)[5][6].

З 1931 по 1944 рік працював у Сяноку[1]. Мав приватну практику[7] та очолював загальну лікарню Сяніка[8]. Служив заступником міського лікаря в Сяноці[9]. За дорученням Муніципального управління охорони здоров'я слідкував за станом здоров'я школярів[10]. Надавав медичну допомогу вихованцям Товариства польської охорони християнських дітей[11]. До 1939 р. він також працював у торговельній школі (пізніше приватна комісія купецької молодшої школи Спілки польських учителів у Сяноці), будучи шкільним лікарем[12][13][14]. До 1939 р. був членом Львівської лікарської палати[15]. Був активним членом українських організацій Сянока[16], зокрема Товариства «Просвіта»[17]. Належав до сяноцького осередку Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) (інші активісти – адвокати д-р Степан Ванчицький як лідер[18], д-р Василь Блавацький, д-р Евген Шатинський, Ленчик, суддя Іван Белей і доктор Лемішко[19]. У 1934 р. очолив музей «Лемківщина» в Сяноці (тоді українці почали будувати народний музей)[20]. Очолював Український народний дім у Сяноці[21].

Його описували як принципового українця[22]. У 1930-х роках у Сяноку проживав на вулиці Яна ІІІ Собєського[23] 6[24][25].

Після вибуху Другої світової війни, поразки польського війська та вступу німців до Сянока новим бурмістром міста став д-р Степан Ванчицький, а до української міської управи увійшли д-р Володимир Каранович, д-р Василь Блавацький і Степан Цар[26]. Надалі проживав у Сяноці[27] і лікувати в лікарні[28]. Обіймав посаду окружного лікаря в Сяноці ((Haupt)Kreisarzt) з офісом за адресою Sobieskistrasse 2[29][30][31][32].

З підходом Східного фронту влітку 1944 р. і під час відступу німців покинув Сянік[33]. Він поїхав до Відня, де працював науковим співробітником як асистент Центрального радіологічного інституту до 1946 року[1]. У 1947 р. емігрував до Аргентини[1]. Спочатку працював лікарем у провінції Формоза, а з 1957 року — в Буенос-Айресі[1]. Публікувався в медичній літературі[1].

Помер 24 січня 1958 року в Буенос-Айресі[1], поховали на місцевому кладовищі Ла Чакаріта[1].

Родина

Дружина — Катерина Стернюк (1905—1988), їхні діти — Ігор (1930—1976) та Наталія (1937–)[34].

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с Володимир Каранович mykolaiv.info.
  2. ↑ Шематизмъ всечестного клира гр. кат. митрополитальнои архидієцезіи Львовскои на рокъ 1899. — Львовъ: Изъ типографіи Ставропигійского Института подъ управлениемъ Осипа Данилюка. — 1899. — С. 198.
  3. ↑ Józef Krętowski. Ich pamięci. Straty osobowe lekarzy na Kresach Rzeczypospolitej w latach drugiej wojny światowej. — Białystok: Skryba, 2018, s. 100. ISBN 978-83-950874-0-0. (пол.)
  4. ↑ Lista lekarze uprawnionych do głosowania na 48 członków Rady Izby Lekarskiej Lwowskiej, których ma się wybrać w dniu 16 grudnia 1928. «Dziennik Urzędowy Województwa Lwowskiego», s. 13, Nr 2 z 15 czerwca 1928. (пол.)
  5. ↑ Izby lekarskie. Wybory do Rady Izby Lekarskiej Poznańsko-Pomorskiej. — Nowiny Lekarskie, s. 656 (43), Nr 18 15.09.1928. (пол.)
  6. ↑ Z Izb Lekarskich. «Nowiny Społeczno-Lekarskie», s. 595 (15), Nr 22 z 15 listopada 1928. (пол.)
  7. ↑ Edmund Słuszkiewicz: Przewodnik po Sanoku i Ziemi Sanockiej. Sanok: Polskie Towarzystwo Tatrzańskie, 1938, s. 151. (пол.)
  8. ↑ Edward Zając, Szpital Powszechny w Sanoku., Szpital Specjalistyczny w Sanoku., s. 61. (пол.)
  9. ↑ Wojciech Sołtys, Zaludnienie, stosunki narodowościowe, wyznaniowe i zdrowotne, Pomiędzy wojnami światowymi 1918—1939, w: Sanok. Dzieje miasta. Praca zbiorowa pod redakcją Feliksa Kiryka, Kraków 1995, s. 554. (пол.)
  10. ↑ Edward Zając, Szpital Powszechny w Sanoku, Szpital Specjalistyczny w Sanoku, s. 70. (пол.)
  11. ↑ Edward Zając, Organizacje o charakterze gospodarczym, społecznym, kulturalnym i sportowym / Pomiędzy wojnami światowymi 1918—1939, w: Sanok. Dzieje miasta, Praca zbiorowa pod redakcją Feliksa Kiryka, Kraków 1995, s. 603. (пол.)
  12. ↑ Wojciech Sołtys: Dwuletnia Szkoła Handlowa — Gimnazjum Kupieckie (1925—1939). W: Księga pamiątkowa szkół ekonomicznych w Sanoku 1925—1995. Sanok: 1995, s. 25. ISBN 83-903469-0-7. (пол.)
  13. ↑ Grono pedagogiczne w okresie 1925—1939. W: Księga pamiątkowa szkół ekonomicznych w Sanoku 1925—1995. Sanok: 1995, s. 310. ISBN 83-903469-0-7. (пол.)
  14. ↑ Edward Zając, Oświata i szkolnictwo. Życie kulturalne. Szkolnictwo podstawowe i średnie. Nauczycielski ruch związkowy, Pomiędzy wojnami światowymi 1918—1939, w: Sanok. Dzieje miasta. Praca zbiorowa pod redakcją Feliksa Kiryka, Kraków 1995, s. 573. (пол.)
  15. ↑ Lista członków Lwowskiej Izby Lekarskiej uprawnionych do głosowania do Rady Izby w dniu 17 grudnia 1939 r.. «Dziennik Urzędowy Izb Lekarskich», s. 19, Nr 8 z 1939. (пол.)
  16. ↑ Wojciech Sołtys: Dwuletnia Szkoła Handlowa — Gimnazjum Kupieckie (1925—1939). W: Księga pamiątkowa szkół ekonomicznych w Sanoku 1925—1995. Sanok: 1995, s. 27. ISBN 83-903469-0-7. (пол.)
  17. ↑ Włodzimierz Marczak. «Ukrainiec w Polsce». «Tygodnik Sanocki», s. 6, Nr 10 z 11 marca 1994. (пол.)
  18. ↑ Wojciech Sołtys, Stosunki społeczno-polityczne, Pomiędzy wojnami światowymi 1918—1939, w: Sanok. Dzieje miasta. Praca zbiorowa pod redakcją Feliksa Kiryka, Kraków 1995, s. 564. (пол.)
  19. ↑ Włodzimierz Marczak: Ukrainiec w Polsce: Dole i niedole w PRL-u. s. 76. (пол.)
  20. ↑ «Ukraińcy» budują dom w Sanoku. «Kurier Powszechny», s. 4, Nr 254 z 15 września 1934. (пол.)
  21. ↑ Франц Коковський. Східними межами Лемківщини. Львів: Бібліотека Лемківщини, 1937, с. 13.
  22. ↑ Wojciech Sołtys: Dwuletnia Szkoła Handlowa — Gimnazjum Kupieckie (1925—1939). W: Księga pamiątkowa szkół ekonomicznych w Sanoku 1925—1995. Sanok: 1995, s. 26. ISBN 83-903469-0-7. (пол.)
  23. ↑ Wykaz firm handlowych, przemysłowych, rzemieślniczych i wolnych zawodów miasta Sanoka, Zagórza, Rymanowa, Mrzygłoda, Bukowska 1937/8 : Informator Chrześcijański. Sanok: Krakowska Kongregacja Kupiecka. Oddział Sanok, 1938, s. 5. (пол.)
  24. ↑ Spis Abonentów sieci telefonicznych Państwowych i Koncesjonowanych w Polsce (z wyjątkiem m. st. Warszawy) na 1938 r.. Warszawa: Państwowe Przedsiębiorstwo «Polska Poczta, Telegraf i Telefon», 1938, s. 622. (пол.)
  25. ↑ Książka telefoniczna. 1939. s. 706. (пол.)
  26. ↑ Andrzej Romaniak: W 70 rocznicę sanockiego września. sanok24.pl, 2009-09-01. (пол.)
  27. ↑ Amtliches Fernsprechbuch für den Distrikt Warschau (Urzędowa Książka Telefoniczna dla Dystryktu Warschau 1942). Warszawa: Deutsche Post Osten (Niemiecka Poczta Wschód), 1942, s. 4. (нім.)
  28. ↑ Edward Zając, Szpital Powszechny w Sanoku, Szpital Specjalistyczny w Sanoku, s. 78. (пол.)
  29. ↑ Amtliches Fernsprechbuch fűr das Generalgouvernement. Deutsche Post Osten, 1940, s. 35. (нім.)
  30. ↑ Amtliches Fernsprechbuch fűr das Generalgouvernement. Deutsche Post Osten, 1941, s. 59. (нім.)
  31. ↑ Amtliches Fernsprechbuch fűr das Generalgouvernement. Deutsche Post Osten, 1942, s. 79. (нім.)
  32. ↑ Franciszek Oberc. Nr 8: Samorząd Gminy Miasta Sanoka 1867—1990. Okupacyjna administracja Sanoka 1939—1944. «Zeszyty Archiwum Ziemi Sanockiej», s. 96, Sanok: 2008. Fundacja «Archiwum Ziemi Sanockiej». ISSN 1731-870X. (пол.)
  33. ↑ Edward Zając, Szpital Powszechny w Sanoku, Szpital Specjalistyczny w Sanoku, s. 82.
  34. ↑ Володимир Каранович uk.rodovid.org.

Джерела

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Каранович_Володимир&oldid=43500173