Моринці (Звенигородський район)

село Моринці
Герб Прапор
Знак при в'їзді в село Знак при в'їзді в село
Країна	Україна
Область	Черкаська область
Район	Звенигородський район
Тер. громада	Звенигородська міська громада
Код КАТОТТГ	UA71020130000086047
Облікова картка	картка
Основні дані
Засноване	До 1648
Населення	2103
Поштовий індекс	20210
Телефонний код	+380 4740
Географічні дані
Географічні координати	49°15′7″ пн. ш. 31°0′4″ сх. д.
Середня висота над рівнем моря	213 м
Відстань до обласного центру	78,9 (фізична) км
Відстань до районного центру	25 км
Місцева влада
Адреса ради	20200, Черкаська обл., Звенигородський р-н, м. Звенигородка, просп. Шевченка, 63
Сільський голова	Штанько Євгеній Володимирович
Карта
Моринці
Моринці
Мапа
Моринці у Вікісховищі

Мо́ринці — село в Україні, у Звенигородській міській громаді Звенигородського району Черкаської області. Село лежить за 25 км від районного центру — міста Звенигородки.

Місце народження Тараса Шевченка.

Історія

Краєвид Моринців з боку музейного комплексу

Місце народження Тараса Шевченка

На території села виявлено поселення черняхівської культури.

Про заснування села свідчать кілька легенд:

• перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря;
• друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село — Моринцями;
• У третій легенді йдеться, що велика кількість перших поселенців села вимерла від чуми, яку в народі називали «мором».

Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII століття. Так, у 1648 році на початку Національно-визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч козаків. Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали Костянтинові Виговському

У 1730 році село Моринці належало княгині Теофілі Яблоновській (1677, Львів — 1754, Теофіполь) гербу Прус III з Сенявських гербу Леліва, доньці Миколи-Єроніма Сенявського) — хорунжині коронній (тоді вдові Александера Яна Яблоновського (1671—1723), з яким уклали шлюб у 1698 році), тоді тут було 50 дворів.

У 1794 році село успадкувала Надія Василівна Енгельгардт, дружина дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелева від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року своєму братові, дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, у ньому проживало 1347 осіб. У 1801 році в селі було 754 чоловіки і 636 жінок.

Жителі села на той час ходили коло хліба, скотарили та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого «тягла». Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними та кріпаками, загинуло 3 солдати та 18 селян.

У другій половині XIX століття вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка.

Хата Якима Бойка — діда Тараса Шевченка

У 1860 році на кошти селян у селі відкрили парафіяльну школу. Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Володислав Браницький наділив землею селян згідно встановлених державою норм: вони одержали всього 1 805 десятин землі, у тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати податок.

Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалося заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовилися сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху. Рух був придушений, частину селян покарали різками.

У 1866 році в Моринцях мешкало 2507 осіб, налічувався 401 двір, 3434 десятини землі, з яких поміщикові належали 1577, церкві — 52,1, селянам - 1805. Це 4,5 десятини на двір. І це дуже немало.

У період з 1868 по 1890 рік у Моринцях побудували нову дерев'яну церкву, яка до нашого часу не збереглася — її знищила радянська влада у 1935 році.

У 1900 році в Моринцях набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік виготовляли гончарні вироби, які продавали в найближчих містечках.

На початку ХХ століття у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти. За класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці.

У 1912 році з 766 селянських господарств, які володіли 1537 десятинами землі, 125 мали до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох десятин землі. Одне господарство володіло 10 десятинами землі. 111 селянських господарств не мали худоби. З 890 дворів, 8 жили з гончарства, 60 — з ткацтва. 51 — з чоботарства і 5 — з ковальства.

Період Визвольних змагань

Життя села й околиці в період національно-визвольних змагань, становлення і діяльності українських урядів, майже недосліджене. Невідомі також політичні настрої селян, їхня участь у суспільно-політичних процесах, що відбувалися в Центральній Україні. З історії села, написаної в часи радянської влади відомо, що в середині лютого 1918 року в селі оголошено радянську владу, а в березні село звільнили німецькі війська.

У листопаді 1918 року в село увійшли війська Директорії Української Народної Республіки, а в лютому 1919 року у село увійшли війська 2-ї Української радянської дивізії. У серпні 1919 року село захопили війська генерала Денікіна, які були витіснені червоноармійцями у січні 1920 року.

Радянський період

1921 року в селі створили сільськогосподарські артілі ім. Т. Г. Шевченка і «Надія». Через рік організовали ще п'ять: «Боротьба», «Дружба», «Воля», «Жовтень» і «Серп». Перші артілі були невеликі, до їх складу входило 12 — 20 сімей.

У 1922 році в Моринцях утворили перше споживче товариство. В 1924 році у селі організували дві групи для ліквідації неписемності, хату-читальню, клуб. В 1925-му створили кредитне товариство, що надавало артілям та одноосібним господарствам кредити, постачало їм сільськогосподарський реманент, машини тощо.

На початку 1929 року сім артілей об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка.

Село постраждало внаслідок голодоморів в 1932–1933 та 1946–1947 роках.

В 1930-му році в селі відкрилася семирічна школа, яка в 1937-му стала середньою.

У січні 1933 року на базі колгоспу ім. Т. Г. Шевченка створено дві артілі — ім. Т. Г. Шевченка та ім. Другої п'ятирічки.

В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. «Активісти» відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім'ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища.

В 1939 році в селі споруджено нове приміщення для середньої школи, тут же встановлено бюст роботи скульптора К. М. Терещенка. У школах села навчалося 650 учнів, працювало 25 вчителів.

Німецько-радянська війна

Нацисти окупували село 28 липня 1941 року.

Під час війни в моринських лісах діяв радянський партизанський загін, створений 1943 року. У його складі перебували і жителі села Моринці. Після наступу нацистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з'єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій. Досі в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи.

Обеліск у с. Моринці присвячений Корсунь-Шевченківській битві

Радянський Союз повернув окупаційний контроль над селом Моринці 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви силами 21-й стрілецького полку 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час битви тут розташовувався штаб генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова — командувача 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту.

У роки війни на фронтах воювали понад 1000 жителів села, 386 з них загинули, 549 відзначені урядовими нагородами.

Житель села Моринці Григорій Попович за свою участь у Другій світовій війні удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Братська могила	Обеліск Слави

Повоєнні роки

У березні 1944 року почала працювати школа, сільський клуб, бібліотеки, пологовий будинок. Через деякий час відкрили лікарню.

В 1956 році в селі відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку.

В 1950-му артілі села об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. В 1960-му до нього приєднано колгосп ім. Третьої п'ятирічки села Гнильця, а в січні 1964-го — артіль ім. Жовтневої революції села Будищ (як четверту виробничу дільницю). В 1963 році колгосп ім. Т. Г. Шевченка перейменовано на «Батьківщина Шевченка». Він вирощував зернові культури — пшеницю, кукурудзу і горох, із технічних — цукрові буряки і соняшник. Допоміжними галузями були садівництво і городництво. Колгосп мав понад 300 га саду, пасіку, що налічувала 230 бджолосімей, 8 ставків площею 32 га. За колгоспом було закріплено 6 тисяч га землі, з них орної — 3,8 га. В 1972 році колгосп мав 43 трактори, 25 різних комбайнів, 35 автомашин тощо. У селі працювало три промислові підприємства. З 1959 року почав діяти цегельний завод. У 1963 р. споруджено харчкомбінат, що виробляв хліб, ковбасні вироби, коптив рибу.

Станом на 1972 рік у селі діяв палац культури з залом на 5500 місць, універмаг, продовольчі магазини, культмаг, комбінат побутового обслуговування з кравецькою і взуттєвою майстернями, фотоательє, банно-пральний комбінат, кафе, їдальня, пошта, телеграф, готель.

Медичне містечко села мало центральний корпус, амбулаторію, парк для відпочинку хворих. У лікарні працювало 50 медичних працівників. У чотирьох дитячих яслахі дитячому садку виховувалось 300 малюків. У середній і початковій школі навчалося 700 учнів, працювало 38 учителів.

Сучасність

каплиця Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія

На сьогодні, після здобуття Україною Незалежності, у селі відбулося багато змін. Колгосп перетворився на підприємство з обмеженою відповідальністю, сьогодні це агрофірма «Батьківщина Шевченка», що є філією ТОВ НВФ «Урожай», з'явились приватні підприємства та магазини, частково відремонтовано старе і побудовано нове приміщення середньої школи, збудовано сучасну автозаправну станцію.

У 2005 році на території меморіалу відкрито адмінбудинок, у 2002 році на садибу Якима Бойка перенесено надвірню комору 1896 року із села Шевченкового.

У 1956 році на території садиби відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку (автори-скульптори: Веронський, Олійник). У 2005 році його перенесено на центральну площу села. 9 березня 2006 року у селі відкрито пам'ятник Матері Т. Г. Шевченка (скульптор В. В. Димйона). Одночасно освячено і каплицю Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія.

Погруддя Тараса Шевченка

У 1992 році Моринський музейний комплекс увійшов до складу Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» (з 2006 року — Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка»).

9 березня 2008 року Президент України В. А. Ющенко разом з дружиною — пані Катериною, сином Тарасом, доньками Софією й Христиною та онуками заклав вишневий сад у Моринцях на території Національного заповідника в рамках акції Весняної толоки з озеленення та благоустрою.

пам'ятник матері Т. Г. Шевченка	нове приміщення школи	церква

З 2014 року в селі відбувається щорічний фестиваль «Ше.Fest», присвячений пам'яті Тараса Шевченка.

Населення

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2540 осіб, з яких 1087 чоловіків та 1453 жінки.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 2103 особи.

Мовний склад

Рідна мова населення за даними перепису 2001 року:

Мова	Чисельність, осіб	Доля
Українська	2 077	98,76 %
Російська	26	1,24 %
Разом	2 103	100,00 %

Пам'ятки природи

• Гідрологічні заказники місцевого значення — Морин, Наливайкове, Тарасів Яр.
• Дуб Т. Г. Шевченка — ботанічна пам'ятка природи місцевого значення.

Герб та прапор

У лазуровому полі на золотій горі стоїть кобзар у коричневій свиті, сірих шароварах, коричневих чоботях та грає на натурального кольору кобзі. Гора обтяжена шістьма зеленими й чорними листям краплевидної форми, об'єднаних попарно, розташованих віялоподібно й з'єднаних срібною ниткою, що оточує листя й утворює дуги між трьома їх парами. Щит увінчаний золотою короною, на вінці якої колоски, що чергуються з яблуневими листям. Щит обрамлений гілками натурального кольору, складеними разом: зверху лавра з червленими (червоними) плодами, у середині — дубовими з золотими жолудями й унизу — калини з кетягами червених (червоних) ягід. Гілки оповиті золотою стрічкою, на якій унизу напис блакитними літерами: «Моринці».

Відомі люди

Народилися

• Білоштан Андрій Порфирович (1908—1972) — мовознавець.
• Відоменко Олександр Андронікович (1931—2017) — письменник.
• Кузьменко-Волошина Валентина Федорівна (нар. 1944) — письменниця, майстриня декоративного розпису.
• Кулик Іван Онисимович (1923—1995) — український живописець.
• Самойленко Анатолій Павлович (* 1938) — український поет, прозаїк
• Самойлюк Іван Миколайович
• Шевченко Тарас Григорович (1814—1861) — український поет, художник.

Пов'язані з селом

• Тут жив дід по матері Тараса Шевченка Яким Бойко.
• Тут помер і був похований український поет, громадський діяч, ліквідатор аварії на ЧАЕС і дослідник голодомору в Україні 1932—1933 років Скробут Богдан Юрійович

Див. також

• Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Черкаська область)

Джерела

• Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
• Моринці: життєствердні контрасти //Спільна справа. — 1997. — № 1. — С. 11.
• Moryńce 2.) M., wś, pow. zwinogródzki // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1885. — Т. VI. — S. 687. (пол.) — S. 687. (пол.)

Посилання

• Моринці [Архівовано 1 березня 2021 у Wayback Machine.] // ЕСУ
• Моринці // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 324-325.

• moryntci.com.ua [Архівовано 7 квітня 2022 у Wayback Machine.] — сайт, присвячений колисці Т. Г. Шевченка — селу Моринці;
• who-is-who.com.ua [Архівовано 9 вересня 2017 у Wayback Machine.]