Вперед, Італіє

Вперед, Італіє (італ. Forza Italia) — найбільша права партія Італії (близько 400 000 членів в 2006 році). Заснована в 1994 році. Лідер — Сільвіо Берлусконі. Провідна партія коаліцій «Полюс свобод» і «Дім свобод». На виборах 2006 року в нижню палату парламенту отримала 23,7 % голосів і 140 місць з 630, на виборах Сенату 23,6 % голосів і 79 місць з 315, пішовши в опозицію. У 2008 році об'єдналася з Національним альянсом, створивши партію «Народ свободи».

Вперед, Італіє італ. Forza Italia
Країна	Італія
Голова партії	Сільвіо Берлусконі
Засновник	Сільвіо Берлусконі
Дата заснування	18 січня 1994
Дата розпуску	27 березня 2009
Штаб-квартира	Рим, Італія
Ідеологія	правоцентризм, ліберальний консерватизм, християнська демократія
Членство в міжнародних організаціях	Європейська народна партія
Кількість членів	400 000
Офіційний сайт	forzaitalia.it

Заснування (1993—1994)

Партію створено 1993 року Сільвіо Берлусконі, успішним бізнесменом і власником чотирьох із головних приватних телевізійних станцій в Італії, поряд з Антоніо Мартіно, Маріо Валдучі, Антоніо Таяні, Марчелло Делл'Утрі, Чезаре Превіті і Джуліано Урбані.

Італія була приголомшена серією корупційних скандалів відомий як Тангентополі і подальше розслідування поліції (операція «Чисті руки»). Це призвело до зникнення п'яти партій, які керували Італією з 1947 року: християнсько-демократична, соціалістична, демократична соціалістична, ліберальна і республіканська (вони сформували успішну п'ятибічну коаліцію під назвою Pentapartito з 1983 по 1991, а потім керували без республіканської з 1991 по 1994) і до кінця так званої першої республіки.

Мета партії полягала в тому, щоб залучити помірних виборців, які були «дезорієнтовані, політичних сиріт і хто ризикує бути не представлені» (як Берлусконі описав їх), особливо якщо Демократична партія лівих (прямі спадкоємці Італійської комуністичної партії) вдалося перемогти на наступних виборах і увійти в уряд в перший раз з 1947 року.

Короткий перебування при владі (1994—1995)

Через кілька місяців після свого створення «Вперед, Італіє» прийшла до влади в результаті національних виборів 1994 року, очоливши політичну коаліцію, названу Полюсом свобод (італ. Polo delle Libertà), куди увійшли Ліга Півночі, Національний альянс, і Союз центру.

Сільвіо Берлусконі був приведений до присяги в травні 1994 року як прем'єр-міністр Італії, в якому найважливіші пости в кабінеті були розподілені між представниками «Вперед, Італіє»: Антоніо Мартіно став міністром закордонних справ, Чезаре Превіті — міністром оборони, Альфредо Біонді — міністром юстиції та Джуліо Тремонті (у той час незалежний член парламенту) — міністром фінансів.

П'ять років опозиції (1996—2001)

1996 — під керівництвом партії «Полюс свобод» програла вибори і почалося те, що Берлусконі назвав «Перетин пустелі», те, що може, бути фатальним для молодої і неструктурованої партії, наприклад, «Вперед, Італії». Між 1996 і 1998, партія почала зміцнювати свої організації, під управлінням Клаудіо Скайоли, колишнього християнського демократа, який був національним координатором партії з 1996 по 2001 рік.

У грудні 1999 року партія отримала повноправне членство в Європейській народній партії, в якій Антоніо Таяні, лідер партії в Європейському парламенті, був віце-президентом. У тому ж році, партія показала дуже добрий результат (25,2 %) на виборах Європейського парламенту.

У 2000 році регіональні вибори Полюс свобод, за підтримки Ліги Півночі, виграв у 8 регіонах (найбільш густонаселених, за винятком Кампанії) з 15-и членів партії були обрані президентами регіонів П'ємонт (Ензо Гхіго, переобраний), Ломбардія (Роберто Формігоні, переобраний), Венето (Джанкарло Галан, переобраний), Лігурія (Сандро Біасотті, новообраний), Апулія (Раффаеле Фітто, новообраний) і Калабрія (Джузеппе Чіараваллоті, новообраний).

Партія знову прийшла до влади на виборах 2001 року (29,4 % разом із крихітною італійської Джорджіо Ла Мальфа Республіканської партії), в нову коаліцію під назвою «Дім свобод» і складається в основному з Національного альянсу, Ліги Півночі, Християнсько-демократичного центру та Об'єднаних християнських демократів (останні дві партії об'єдналися в 2002 році, що утворюють Союз християнських демократів та центру, СДЦ).

П'ять років в уряді (2001—2006)

У червні 2001 року після величезного успіху в травневих виборах, Сільвіо Берлусконі був вдруге обраний главою італійського уряду, найдовше всіх обіймав кабінет в історії Італійської Республіки. Знову ж всі ключові міністерські пости були дані партії. Учасники: внутрішніх справ (Клаудіо Скайола 2001—2002, Джузеппе Пісану 2002—2006), оборони (Антоніо Мартіно 2001—2006), фінансів (Джуліо Тремонті, 2001—2004, 2005—2006), промисловість (Антоніо Марзано 2001—2005, Клаудіо Скайола 2005—2006) і закордонних справ (Франко Фраттіні, 2002—2004). У всякому разі Джанфранко Фіні, лідер Національного Альянсу, був призначений віце-прем'єром уряду і міністром закордонних справ з 2004 по 2006, в той час як Роберто Кастеллі, старша фігура Ліги Півночі був міністром юстиції з 2001 по 2006 рік.

Популярність уряду продовжувала неухильно скорочується з кожним роком. Регіональні вибори в квітні 2005 року були серйозним ударом для партії, яка, однак, залишався сильною в північних регіонах, таких як Ломбардія і Венето, а десь на півдні, де Сицилія є оплотом. Після цих виборів кабінет міністрів було переформовано, у зв'язку з наполяганням лідерів Союзу християнських демократів та центру, і Берлусконі сформував свій третій кабінет.

За п'ять років перебування на посаді, Берлусконі уряд прийняв ряд реформ: реформа пенсійної системи, реформа ринку праці, реформа судової системи та конституційна реформа — остання відкинута на референдумі в червні 2006 року. У зовнішній політиці він переніс позицію країни до більшої близькості до США, у той час як в економічній політиці він не був у змозі знижувати подати, що він відкрито обіцяв всім під час виборчої кампанії 2001 року.

До Народ свободи (2006—2009)

У 2006 загальних виборів партія була присутня з трохи інший логотип, зі словами «Берлусконі президент» (Берлусконі Presidente). Це був єдиний учасник використовувати слово «президент» у своєму логотипі. На виборах до Палати депутатів, FI набрав 23,7 % і 137 місць, в тих в Сенат 24,0 %, не рахуючи Трентіно-Альто-Адідже, чиї місця були розіграні на першого прийшов до фінішу основі і яка є лівою крило фортеці, через її союзу з Партією автономістські південно-тірольських народних).

31 липня 2007 Берлусконі протеже і можливого наступника Мікела Вітторія Брамбілла зареєстрували назву та логотип «Партії свободи» (Partito делла Либерта) мабуть, з підтримкою Берлусконі. 18 листопада, після того, як Forza Italia стверджує, що зібрані підписи понад 7 млн ​​італійців (включаючи Умберто Боссі) проти другого уряду Романо Проді, щоб задати президенту Республіки Джорджо Наполітано викликати нові вибори, Берлусконі оголосив, що Forza Italia б скоріше об'єднані або перетворені в Народ свободи (PDL) партії.

Після раптового падіння кабінету Проді II 24 січня 2008, розпад коаліції Союзу і подальшого політичної кризи, що прокладають шлях до нової загальної виборах Берлусконі натякнув 25 січня, що Forza Italia б, напевно, заперечується його останнього виборів і нова партія б бути офіційно заснований після цих виборів. В атмосфері примирення з Джанфранко Фіні, Берлусконі також заявив, що нова партія, можливо, бачив участю інших сторін. Нарешті, 8 лютого, Берлусконі і Фіні домовилися сформувати єдиний список під прапором «Народ свободи», в союзі з Лігою Півночі. У 2008 році на загальних виборів PdL виграв 37,4 %, і більшість в обох палатах, завдяки союзу з Лігою Півночі (8,3 %). Незабаром після виборів Берлусконі сформував свій четвертий уряд.

21 листопада 2008 Національна рада партії, під головуванням Альфредо Біонді з присутністю Берлусконі, офіційно вирішила переформування «Вперед, Італії» в «Народ свободи», яке офіційно відбулося 27 березня 2009 року.

Посилання

• Вперед, Італіє! // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.