Нікола Гріффіт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Нікола Ґріффіс)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нікола Гріффіт
англ. Nicola Griffith
Народилася30 вересня 1960(1960-09-30) (64 роки)
Лідс, Західний Йоркшир, Англія
Країна Велика Британія
 США[1]
Діяльністьписьменниця
Сфера роботитворче та професійне письмоd[2]
Alma materУніверситет штату Мічиган
Мова творіванглійська
Роки активності1991 — тепер. час
Напрямокфантастика
У шлюбі зКеллі Ескріджd
Нагороди
Сайт: nicolagriffith.com
CMNS: Нікола Гріффіт у Вікісховищі
У Вікіпедії є статті про інших людей із таким прізвищем: Гріффіт.

Нікола Гріффіт (англ. Nicola Griffith) — англійська та американська[3] письменниця-фантаст. Лауреатка багатьох літературних премій, серед яких: Книжкова премія штату Вашингтон, премія «Неб'юла», премія Джеймса Тіптрі-молодшого, Всесвітня премія фентезі та Премія «Лямбда».

Біографія

[ред. | ред. код]

Народилася 30 вересня 1960 року у місті Лідс (Західний Йоркшир, Англія) у сім'ї Маргарет Мері та Еріка Персіваля Гріффітів.[4] У своїх мемуарах 2007 року — «А тепер ми влаштуємо вечірку» — Нікола так описала своїх батьків: «вони хотіли належати до найсереднішого з середніх класів… відповідати критерію».[4] :7 Разом із чотирма сестрами виховувалася у дусі католицької віри. Найранішою літературною спробою письменниці стала ілюстрована брошура, яку вона створила у дитячому садочку (це був одним зі способів запобігання бешкетництву).[4] :17 У семирічному віці виграла приз віршів від ББС та зачитала свою роботу по радіо.

У передпідлітковому віці вперше відчула свій потяг до одностатевих стосунків. А у тринадцять років прийшло цілковите усвідомлення: «Я була лесбі».[5] Проте, побачивши реакцію батьків на її п'ятнадцятирічну сестру-лесбійку, дійшла висновку, що «не може собі дозволити жодного натяку на такі свої почуття… принаймні доки їй не виповниться шістнадцять».[4] :2 Аби якось полегшити свій стан, почала пити, адже алкоголь виступав доброю супресивною речовиною. Крім того, що вона нишком пила та палила, вона також з головою занурилась у читання та музику, що теж було свого роду втечею від дійсності. Окрім класичної англійської літератури, читала таких авторів-романістів як Генрі Тріс,[6] Розмері Саткліфф,[7][8] а також фантастичні твори Едварда Елмера Сміта, Френка Герберта, Дж. Р. Р. Толкіна; найулюбленішою її книгою у жанрі нехудожньої літератури стала праця Едварда Гіббсона «Історія занепаду та загибелі Римської імперії»,[6] а серед віршованих творів їй подобалась Гомерова «Іліада» та «Карго» Джона Мейсфілда.[9] Її музичні вподобання теж були строкатими: класичний канон, традиційна церковна музика та глем-рок (Девід Бові тощо). Під час візиту до своїх родичів у Глазго (Шотландія), побувала на електростанції з ефективною системою рециклювання води та залишилася з почуттям «великої настороженості». Ця подорож змусила її більше уваги приділяти шкільним курсам з хімії, фізики та біології. У чотирнадцятирічному віці розширила свої мистецькі смаки та почала цікавитися творчістю Вільяма Берроуза та музичною діяльністю Led Zeppelin та раннього гурту Pink Floyd.[4] :3–5

У п'ятнадцятирічному віці закохалася у свою подругу Уну Фіцджеральд.[4] :16 Вони зустрічалися протягом двох років, доки Уна не покинула її.[5] У той самий період Гріффіт влаштовувала свого роду тури по найтаємничіших місцях у місті Лідс, а її сестра Гелена набула наркотичну залежність.[4] :37–39 Саме тоді Гріффіт й зустріла Керол Тейлор,[10] з якою зустрічалася досить тривалий час. Згодом Нікола покинула свій батьківський будинок та переїхала до міста Кінгстон-апон-Галл, де разом із Тейлор вела маргінальний спосіб життя. Рекреаційні наркотики стали для неї звичайним станом. Однак, вона також стверджувала, що в Галлі «розпочалась моя справжня освіта».[4] :41–56 Гріффіт зустріла «феміністок, інтелектуалів… байкерів, дилерів та лесбійок, які використовували своїх подружок». Там вона також знайшла свою першу жіночу спільноту та почала читати «найкращу феміністичну літературу» у Центральній бібліотеці Галла. 1981 року стала вокалісткою та авторкою пісень у гурті під назвою Janes Plane. Гурт, який складався з п'ятьох дівчат, зіграв свій перший виступ 1982 року на святкуванні Міжнародного жіночого дня.[4] :46–58 Їм вдалося досягти певного успіху на місцевому рівні — гурт виступив у декількох містах Північної Англії та навіть побував на національному телебаченні.[11]

Після розпаду гурту, Гріффіт спробувала себе на літературній ниві. 1983 року у своєму щоденнику написала про свою мрію стати «авторкою бестселерів», адже почала писати свій перший роман під назвою «Зелений шторм» (невиданий). Наступного року почала вивчати мистецтво самозахисту, а у серпні 1984 року випалила свою останню цигарку. Наступного місяця перестала вживати гашиш та амфетаміни. Два видання відмовилися публікувати її рукописи. Перші прояви майбутнього успішного роману «Амоніти» були помітними у другому неопублікованому романі письменниці — «Ми — рай» (бл. 1985).[4] :8–22, 74

Наприкінці 1985 року Ніколу тимчасово шпиталізували після бійки у барі, де вона заступилась за іншу жінку. Запізніла реакція на напад внесла свою лепту у те, що в червні 1986 року Гріффіт назвала постравматичним стресовим розладом. Але її письменницька діяльність та курс з жіночої самооборони допомогли їй стійко перенести усі труднощі.[12] А контрприклад її сестри Гелен (вона почала й збувати наркотики) допоміг переконати Ніколу, що прийшов час перестати вживати усі рекреаційні наркотики — зокрема й «чарівні гриби», якими вона зловживала..[4] :45–50

Наприкінці 1987 року письменниці вдалося продати оповідання «Дзеркала та Бернстоун» британському журналу «Interzone». У неї почались проявлятися симптоми розсіяного склерозу, а остаточно цей діагноз підтвердили у березні 1993 року. Перед тим, як почати працювати у Центрі порад безробітним, Гріффіт разом із Тейлор навідалася до Абатства Вітсбі, місця, де, за її словами, вона провела одні з найщасливіших днів свого життя. Але традиційний спосіб життя її тривожив, тому вона подала дві заявки на міжнародні курси: жіночий табір бойових мистецтв у Нідерландах та Семінар Кларіон з наукової фантастики та фентезі при Університеті штату Мічиган.[4] :9–13 1988 року, зрештою, отримала стипендію на участь у Семінарі Кларіон та поїхала до США. Там вона навчалася пліч-о-пліч з такими авторами як Кім Стенлі Робінсон, Кейт Вільгельм, Тім Пауерс, Самуель Р. Ділейні.[13] Ба більше, у Штатах зустрілася та закохалася в письменницю Келлі Ескрідж.[4] :13–21 Зараз вони одружені та живуть у Сіетлі.

1993 року письменниця опублікувала свій перший роман під назвою «Амоніти», який приніс їй кілька літературних нагород (премія Джеймса Тіптрі-молодшого, Премія «Лямбда»; шорт-лист премії Артура Кларка, Британськї асоціації наукової фантастики та «Локус»). Її другий роман — «Повільна річка» (1994) — виграв премію «Неб'юла»[14] та ще одну премію «Лямбда». Ба більше, Нікола разом із письменником Стівеном Пейджелом стала редактором та укладачем трьох збірок — «Викривлення пейзажу: Фентезі» (1997), «Викривлення пейзажу: Наукова фантастика» (1998) та «Викривлення пейзажу: Жахи» (2001). Книги «Синя місцина» (1998), «Залишся» (2002) та «Завжди» (2007) об'єднує один спільний персонаж — Ауд Торвінген. 2004 року світ побачила збірка малої прози письменниці — «Її тіло», а 2007 року вийшли її мемуари під назвою «А тепер ми матимемо вечірку» (премія «Лямбда» у категорії «Біографія/Жіночі мемуари»).[15] У листопаді 2013 року Нікола опублікувала історичний роман «Гільда», події якого відбуваються в Англії VII століття.[16][17]

Бібліографія (вибране)

[ред. | ред. код]

Романи

[ред. | ред. код]
  • Slow River (1995) — «Повільна річка»
  • The Blue Place (1998) — «Синя місцина»
  • Stay (2002) — «Залишся»
  • Always (2007) — «Завжди»
  • Hild (2013) — «Гільда»

Антології

[ред. | ред. код]
  • Bending the Landscape: Fantasy (1997, у співавторстві зі Стівеном Пейджелом) — «Викривлення пейзажу: Фентезі»
  • Bending the Landscape: Science Fiction (1998, у співавторстві зі Стівеном Пейджелом) — «Викривлення пейзажу: Наукова фантастика»
  • Bending the Landscape: Horror (2001, у співавторстві зі Стівеном Пейджелом) — «Викривлення пейзажу: Жахи»

Мала проза

[ред. | ред. код]
  • An Other Winter's Tale (1987) — «Інші зимові казки»
  • Mirrors and Burnstone (1988) — «Дзеркала та Бернстоун»
  • The Other (1989) — «Інше»
  • We Have Met the Alien (1990) — «Ми зустріли прибульця»
  • The Voyage South (1990) — «Вояж на Південь»
  • Down the Path of the Sun (1990) — «На шляху сонця»
  • Song of Bullfrogs, Cry of Geese (1991) — «Пісня жаби та крик гусей»
  • Wearing My Skin (1991) — «У моїй шкірі»
  • Touching Fire (1993) — «Доторк до вогню»
  • Yaguara (1994) — «Ягуара»
  • A Troll Story (2000) — «Розповідь про троля»
  • With Her Body (2004) — «Її тіло»
  • It Takes Two (2009) — «Треба двох»
  • Cold Wind (2014) — «Холодний вітер»[18]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ http://asknicola.blogspot.fr/2013/02/i-am-now-american-citizen.html
  2. ↑ Чеська національна авторитетна база даних
  3. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 18 жовтня 2017. Процитовано 1 червня 2017.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  4. ↑ а б в г д е ж и к л м н п Griffith, Nicola (2007). And Now We Are Going to Have a Party, Volume 1: Limb of Satan. Seattle: Payseur & Schmidt. ISBN 0-9789114-1-5
  5. ↑ а б Nicola Griffith at Hugo House Part 2 [Архівовано 7 березня 2016 у Wayback Machine.], video. Retrieved 11 March 2014.
  6. ↑ а б «If you like the Aud books you might like …,» [Архівовано 8 квітня 2014 у Wayback Machine.], «Ask Nicola». Retrieved 10 March 2014
  7. ↑ «The Makers of Britain» [Архівовано 7 квітня 2014 у Wayback Machine.] by Nicola Griffith. Retrieved 1 April 2014.
  8. ↑ Interview from HOLLAND SF [Архівовано 15 травня 2008 у Wayback Machine.] by Ruud van de Kruisweg, 1994. Copy archived at nicolagriffith.com.
  9. ↑ Nan A. Talese interview [Архівовано 13 травня 2013 у Wayback Machine.], 2002. Copy archived at nicolagriffith.com. Retrieved 1 April 2014.
  10. ↑ Reply to Holly [Архівовано 18 листопада 2006 у Wayback Machine.], «Ask Nicola». «Carol Taylor on percussion»
  11. ↑ «Ammonite and Janes Plane» [Архівовано 8 квітня 2014 у Wayback Machine.]. Retrieved 1 April 2014.
  12. ↑ «Tetris + Ecstasy = no PTSD» [Архівовано 2 квітня 2014 у Archive.is], «Ask Nicola»
  13. ↑ 1992 interview [Архівовано 12 травня 2013 у Wayback Machine.] by Dave Slusher
  14. ↑ 1997 Nebula Awards. Архів оригіналу за 5 червня 2011. Процитовано 1 червня 2017.
  15. ↑ Gary Wolfe, in Locus magazine
  16. ↑ Nicola Griffith, 'Hild Publishing Deal' at. Архів оригіналу за 19 грудня 2013. Процитовано 1 червня 2017.
  17. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 15 лютого 2015. Процитовано 1 червня 2017.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  18. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 квітня 2015. Процитовано 31 травня 2017.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Нікола_Гріффіт&oldid=43133485