Поживанов Михайло Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Поживанов Михайло Олександрович
Голова ГО «Фонд муніципальних реформ „Магдебурзьке право“»
з 1998
Прапор
Прапор
 Міський голова Маріуполя та Голова Маріупольської міської ради
1994 — 1998
Прапор
Прапор
 Заступник голови Київської міськдержадміністрації
2002 — 2005
Прапор
Прапор
 Голова Держкомрезерву
2007 — 2008
Прапор
Прапор
 Заступник міністра економіки
2008 — 2010
 
Народження: 12 квітня 1960(1960-04-12) (64 роки)
м. Дніпро
Країна: Україна Україна
Освіта: Московський інститут сталі і сплавів (1982)
Національна академія внутрішніх справ (2003)
Ступінь: доктор технічних наук (1994)
Партія: Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина»
Батько: Олександр Михайлович (1934—2003)
Мати: Алла Миколаївна (1937—2011)
Шлюб: Тетяна Анатоліївна (1963)
Діти: Олександр (1987), Валерій (1989), Сергій (1996)
Нагороди:
Премія Ленінського комсомолу
Премія Ленінського комсомолу
Заслужений працівник промисловості України
Заслужений працівник промисловості України
Україна Народний депутат України
2-го скликання
безпартійний 11 травня 1994 — 12 травня 1998
4-го скликання
Народний Рух України (НУ) 5 квітня 2005 — 25 травня 2006
5-го скликання
Народний Рух України (НУ) 25 травня 2006 — 8 червня 2007
6-го скликання
безпартійний (БЮТ) 23 листопада 2007 — 23 травня 2008

Миха́йло Олекса́ндрович Пожива́нов (нар. 12 квітня 1960, Дніпропетровськ) — український політик, нардеп чотирьох скликань. Голова ГО «Фонд муніципальних реформ „Магдебурзьке право“» (з 1998 року). Доктор технічних наук (1994), професор (1996).

Біографія

[ред. | ред. код]

Михайло Поживанов народився 12 квітня 1960 у Дніпрі. У 5-річному віці переїхав із батьками до Липецька, де закінчив середню школу[1].

1982 року здобув фах інженера-металурга в Московському інституті сталі. 1986 року закінчив тут аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію[2].

У 1991—1994 роках навчався в докторантурі Дніпропетровської національної металургійної академії, захистив докторську дисертацію з технічних наук[3].

2003 року Михайло Поживанов отримав другу спеціальність — юриста, закінчивши Національну академію внутрішніх справ України (2000—2003)[4].

Вільно володіє українською, англійською, російською та німецькою мовами.

Захоплюється тенісом, футболом, баскетболом, плаванням, гірськолижним спортом, колекціонуванням і малюванням картин та книгами[5].

Сім'я

[ред. | ред. код]

Кар'єра

[ред. | ред. код]

Почав трудову кар'єру 1986 року, на металургійному комбінаті «Азовсталь» в Маріуполі. Працював розливальником сталі, майстром, начальником цеху[2].

1990-ті

[ред. | ред. код]

Протягом 1991—1994 рр. — директор малого приватного підприємства «Азовтехна» (Маріуполь)[8].

1994 року Поживанова вперше обрано народним депутатом України, а також міським головою Маріуполя та головою міської ради (займав посади до 1998 року)[9]. Тоді ж він очолив футбольний клуб «Металург»[10].

Ставши мером, Михайло Поживанов домігся перегляду нормативів міського бюджету, який наступного 1995 року було перевиконано на 54 %. В місті, в одному із перших в Україні, було повністю ліквідовано заборгованість по зарплатам і пенсіям[11].

За сприяння міського голови Поживанова, було збудовано станцію переливання крові, дитячу поліклініку Приморського району, новий колектор. Було проведено капітальний ремонт комунальних мереж, запроваджено систему моніторингу викидів отруйних речовин у повітря[12], відновлено Галерею Куїнджі (нині — Художній музей імені Куїнджі)[13]. Міська рада передала працівникам редакції та друкарні 50 % комунального майна, що стало безпрецедентним рішенням для держави[14].

В 1996 та 1997 роках Поживанова було номіновано на звання «Людина року» в номінації «Міський голова»[15][16].

1998 року Михайло Поживанов, за грантової підтримки, заснував ГО «Фонд муніципальних реформ „Магдебурзьке право“»[3].

2000-ні

[ред. | ред. код]

1999 року працював у виборчому штабі Олександра Омельченка на виборах Київського міського голови. Після перемоги останнього, з серпня, розпочав роботу в Київській міській державній адміністрації. Спочатку на посаді в. о. заступника голови, потім — заступника керівника секретаріату[9].

У 2000 Поживанов очолив Головне управління зовнішньоекономічних зв'язків та інвестицій КМДА, створене за його ініціативи[17], у 2002 став заступником міського голови О. Омельченка[10]. У цей період було оновлено програмні документи КМДА із залучення інвестицій, розроблено концепцію системи муніципальних гарантій для захисту прав інвесторів[18][19].

Михайло Поживанов організовував і брав участь у Road Show[en] у різних країнах світу (у тому числі в таких містах: Нью-Йорк, Лондон, Бостон, Відень, Мюнхен, Франкфурт-на-Майні, Цюрих). Через продаж єврооблігацій Київ залучив 150 млн (2003) та 200 млн (2004) доларів позики[20][21].

Відповідаючи за інвестиційний сектор КМДА, Поживанов очолював команду, яка захищала інтереси України в судовій справі за позовом «Дженерейшн Юкрейн» на суму 9 млрд доларів. Справа розглядалася у Вашингтоні, де її було виграно. За це Михайло Поживанов отримав Подяку від Кабінету Міністрів України[19][22].

Додатковий напрямок зовнішньоекономічної діяльності — стимуляція в'їзного туризму, особливо ділового, конгресового та виставкового. З цією метою заступник міського голови Михайло Поживанов із українським туристичним бізнесом запровадив участь єдиним стендом у міжнародних туристичних заходах, зокрема на Міжнародній туристичній біржі в Лондоні «WTM — 2004»[23].

За час роботи Михайла Поживанова у Головному управлінні зовнішньоекономічних зв'язків та інвестицій КМДА, тільки прямі зарубіжні інвестиції в господарство міста зросли у понад 2 рази[19].

У перші дні Помаранчевої революції Михайло Поживанов — заступник міського голови Києва та керівник управління житлово-комунального господарства міста (з вересня 2004 року[17]) — налагодив цілодобове прибирання Майдану Незалежності комунальними службами, щодня кожен район столиці присилав по 30 двірників[24].

2005 року Михайло Поживанов — знову депутат Верховної Ради України. Також обирався в 2006 та 2007 роках. 29 грудня 2007 його було призначено головою Держкомрезерву. 25 травня 2008 Поживанов здав парламентський мандат у зв'язку із сумісництвом ним посад у законодавчій і виконавчій гілках влади[9].

Протягом грудня 2008 — березня 2010 року був заступником міністра економіки Богдана Данилишина[25].

2010-ті

[ред. | ред. код]

У 2010—2014 рр. працював у девелоперській компанії «EYEMAXX Real Estate AG» (Австрія) від посади менеджера проекту до керівника офісу. Керував чеським, словацьким та угорським філіалами компанії[26][27].

Політика

[ред. | ред. код]

1990-ті

[ред. | ред. код]

1994 року Михайла Поживанова було обрано до Верховної Ради II скликання від Маріупольсько-Жовтневого виборчого округу № 135. На момент обрання він був безпартійним[28].

З часом Поживанов долучився до Ліберальної партії, став членом Політради та виконкому[29]. У парламенті входив до фракції «Соціально-ринковий вибір», в якій зібралися ліберали[30]. Працював у Комітеті з питань економічної політики та управління народним господарством[31].

З 1995 до 1998 був членом Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при Президентові України[32][33].

Михайло Поживанов стояв у витоках партії «Реформи і порядок», яка виникла в жовтні 1997 року[34]. Став 4-м у партійному списку на парламентських виборах 1998 року. Також балотувався як мажоритарник по виборчим округам № 56 (Маріуполь)[35] і № 58 (Слов'янськ), та на посаду міського голови Маріуполя, але ніде не пройшов. Парламентські та місцеві вибори в місті відбулися з численними порушеннями чинного законодавства, про що було визнано в липні 2002 року відповідним рішенням Печерського суду столиці. Однак це відбулося вже після закінчення каденції міського голови та парламенту[9].

Ймовірною причиною поразки Поживанова на виборах, зокрема, вважався його конфлікт з президентом Леонідом Кучмою та головою Донецької облдержадміністрації Віктором Януковичем. Обласна влада тиснула на міського голову Маріуполя, щоб підприємства міста уклали контракти на дорожчий газ. Поживанов наважився відповісти й у грудні 1997 року на виїзному засіданні уряду він публічно заявив про судимості Віктора Януковича[36]. А за кілька днів, на засіданні Ради з місцевого самоуправління, вступив у суперечку з Кучмою, звинувативши останнього у неналежній співпраці з представниками місцевого самоврядування[37].

2000-ні

[ред. | ред. код]

У січні 2002 року, будучи членом Партії «Реформи і порядок», Михайло Поживанов потрапив до виборчого списку Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» (№ 87). Однак він не пройшов до парламенту, оскільки на виборах 31 березня блок отримав 70 мандатів за списками[38].

Згодом низка депутатів склала свої мандати для роботи в органах виконавчої влади і, таким чином, 5 квітня 2005 року Михайло Поживанов став народним депутатом України IV скликання за списком «Нашої України». Працював заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції, а також був членом Тимчасової слідчої комісії, яка розслідувала можливий факт незаконного фінансування виборчої кампанії Ющенка з боку Бориса Березовського[39].

25 травня 2006 року Поживанова, на той час — члена Народного Руху України, обрано до парламенту (V скликання) за списками «Нашої України» (№ 74). У парламенті працював секретарем Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, брав участь у роботі груп з міжпарламентських зв'язків з низкою держав тощо[40].

Того року «Наша Україна» висунула Михайла Поживанова на посаду міського голови Донецька, але він не пішов на вибори[9].

24 березня 2007 року на з'їзді НРУ було призупинено членство Поживанова, який перед з'їздом шукав у керівників обласних осередків підтримки для своєї кандидатури на пост лідера партії. Це призвело до протистояння з поточним головою — Борисом Тарасюком. На думку Михайла Поживанова, тодішній голова «задовольняє свої амбіції, переймаючись лише власним піаром». Син засновника Руху — Тарас Чорновіл — припустив, що такий поворот став можливим через «персональну несумісність і взаємну неприязність» між Тарасюком і Поживановим[41].

На основі рішення з'їзду блоку «Наша Україна», 7 червня 2007 року Поживанов склав мандат народного депутата разом із 28-ма колегами[42]. Його було обрано на тогорічних позачергових виборах від Блоку Юлії Тимошенко у статусі безпартійного (VI скликання). Працював у Комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, низці груп з міжпарламентських зв'язків[43].

Восени 2007 року Поживанов провів громадську акцію «За свідомий вибір киян», розмістивши в столиці білборди та сітілайти, де виступив за проведення виборів міського голови Києва в два тури та за створення закону про референдум, що надає містянам право звільняти мера[44]. Існувало припущення, що це частина передвиборчої програми Поживанова, але він не пішов на ці вибори.

29 грудня 2007 року Михайла Поживанова було призначено головою Держрезерву. У зв'язку з цим у травні 2008 року він достроково склав мандат народного депутата. А 17 грудня 2008 року його було звільнено з Держрезерву та призначено заступником міністра економіки в уряді Юлії Тимошенко[4].

Переслідування за президентства Януковича (2010—2014)

[ред. | ред. код]

У березні 2010 року Михайла Поживанова було звільнено з посади заступника міністра економіки, у зв'язку з відставкою уряду Юлії Тимошенко[4].

У червні він лікувався в австрійській клініці Рудольфінерхаус, де познайомився з керівником девелоперської компанії «EYEMAXX AG», який запропонував роботу. Підготувавши необхідні документи, 6 вересня 2010 року Поживанов отримав дозвіл на роботу й проживання в Австрії та підписав контракт на 5 років[45].

31 січня 2011 року СБУ порушила кримінальну справу щодо Поживанова та оголосила розшук. Слідчі інкримінували колишньому голові Держрезерву розкрадання 35 млн грн[46].

Це стало однією зі складових політичних переслідувань за президентства Януковича, що проявилося в порушенні кримінальних справ проти членів уряду Тимошенко (2010—2013).

Поживанов повідомив листом генерального прокурора та голову СБУ про контакти для зв'язку. Однак до 2014 року офіційної взаємодії з слідчими не було[47].

Також Михайло Олександрович висловив здивування з приводу звинувачень на його адресу, зазначаючи, що посаду він обіймав недовго (менше року), під час передачі справ його діяльність перевіряли КРУ та Рахункова палата України і не висловили жодних зауважень. Після нього змінилося ще двоє голів і, озвучені слідством, прямі звинувачення стосуються часу їхнього керівництва[26].

На думку Поживанова, слідча справа була помстою «донецьких» за його діяльність на посаді міського голови Маріуполя. Журналістка Соня Кошкіна 24 лютого 2011 року висловила альтернативну версію. Вона вважала, що в діях влади прослідковувалося звичайне рейдерство: заволодіти нерухомістю Поживанова, доки власник перебуває закордоном і не зможе відреагувати[48].

2012 року слідство призупинили, що збіглося з часом відставки голови СБУ Валерія Хорошковського. Офіційна причина: невідоме місцезнаходження Михайла Поживанова. Хоча силовикам і медійному простору було відомо про координати політика та його готовність свідчити[49].

Повернення до України

[ред. | ред. код]

27 січня 2014 року, у розпал Революції гідності, було закрито кримінальне провадження щодо Поживанова. Згодом до Відня приїхав слідчий, якому Поживанов давав свідчення протягом 6 годин. Звинувачення було остаточно знято, а справу закрито як незаконно порушену. 20 березня 2014 року Михайло Олександрович повідомив журналістам про своє повернення до України[19][50].

2014 року взяв участь у відкритих конкурсах на посаду заступника міністра у Мінрегіонбуді та Мінекології. Обидві конкурсні комісії схвалили кандидатуру Поживанова. Але міністр Мінрегіонбуду відмовився рекомендувати кандидата на затвердження. Від роботи у Мінекології Михайло Поживанов відмовився сам, дізнавшись про непрозорі домовленості[27].

2017 року Михайло Поживанов став членом Аграрної партії України. 17 грудня 2017 року на XIII з'їзді партії його було обрано до Президії Політичної ради[51][52]. 2019 року вийшов із Аграрної партії України.

Кандидат у народні депутати від партії «Сила і честь» на парламентських виборах 2019 року, № 11 у списку[53].

Наразі безпартійний.

Законодавча діяльність

[ред. | ред. код]

Як депутат, найбільший внесок Михайло Поживанов здійснив у законодавство про місцеве самоврядування.

Він брав участь у розробці тексту Конституції України редакції 1996 року, працюючи в депутатській групі, що відповідала за проект 11 розділу «Місцеве самоврядування». Михайло Поживанов відстоював втілення норм «Європейської хартії про місцеве самоврядування» (ще не ратифікованої) у проекті Конституції. У тому числі, відміну вертикального підпорядкування рад, включаючи обласні та районні. Також він виступив за право органів місцевого самоврядування розпоряджатися частиною зібраних податків та не віддавати все до державного бюджету[54].

Разом із Олександром Лавриновичем Михайло Поживанов запропонував близько 800 правок до проекту Закону України «Про місцеве самоврядування» (1997), того ж року голосував за ратифікацію «Європейської хартії про місцеве самоврядування»[5].

Наукова діяльність

[ред. | ред. код]

Перше авторське свідоцтво на винахід Поживанов отримав, навчаючись на четвертому курсі Московського інституту сталі та сплавів[1][10]. Зараз його авторські свідоцтва та патенти використовують в різних країнах: Німеччина, Китай, Македонія тощо[55].

1986 року він захистив дисертацію кандидата технічних наук. Практичні дослідження продовжив на металургійному комбінаті «Азовсталь»[1]. 1994 року захистив докторську дисертацію «Розробка теоретичних основ і комплексної технології отримання особливо чистої високоякісної конвертерної сталі для товстого листа» (рос. «Разработка теоретических основ и комплексной технологии получения особо чистой высококачественной конвертерной стали для толстого листа»)[4][56].

Хоча Михайло Поживанов став одним із наймолодших докторів у СНД, у зв'язку з кризою наукових установ, змінив пріоритети на початку 1990-х років і пішов у політику[57]. Втім, за можливості, проводив наукові розвідки. Так, на посаді міського голови Маріуполя, займався питаннями екології, зокрема темою відходів у місті. Одну із книг з цієї проблеми — «Катастрофу можна скасувати» (рос. «Катастрофу можно отменить») — було перекладено англійською мовою. Відгуки написали віце-президент США Альберт Ґор, британський Принц Чарльз, міністри екології різних держав[58].

Також, на громадських засадах, Поживанов продовжував досліджувати питання металургії. Зокрема працював провідним науковим співробітником Фізико-технологічного інституту металів і сплавів при НАН України[55].

Книги та монографії (частина)

Михайло Поживанов є автором (співавтором) понад 100 наукових праць[59]. Це монографії в галузі металургії, охорони довкілля, дослідження проблем місцевого самоврядування в Україні, вивчення питань європейських цінностей, інтегрування України в Європу. Серед них:

  • Поживанов М.А. Катастрофу можно отменить. — Мариуполь : Посейдон, 1995. — 224 с. — ISBN 5-7507-1113-7. (рос.)
  • Поживанов М.О. У майбутнє треба дивитися очима правди і добра. — К. : АТЗТ «Видавничий центр ДрУк», 2001. — 240 с. — ISBN 966-7342-17-4.
  • Поживанов М.А. Украина открывает дверь в тысячелетие. — К. : Альтерпрес, 2002. — 352 с. — ISBN 966-542-138-7. (рос.)
  • Поживанов М.О. Українські вектори місцевого самоврядування. — К. : Альтерпрес, 2004. — 368 с. — ISBN 966-542-259-6.
  • Поживанов М.А. Внепечная металлургия чугуна. — К. : ФТИМС НАН Украины, 2006. — 78 с. (рос.)
  • Поживанов М.А., Шахпазов Е.Х. Выплавка стали для автолиста. — М. : Интерконтакт Наука, 2006. — 165 с. — ISBN 5-902063-22-1. (рос.)
  • Поживанов М.А. Возвращение на континент европейской цивилизации. — К. : Альтерпрес, 2006. — 352 с. — ISBN 966-542-288-X. (рос.)
  • Поживанов М.О. Повернення на континент європейської цивілізації. — К. : Альтерпрес, 2006. — 352 с. — ISBN 966-542-2901.
  • Поживанов М.А. Колокол звонит и по тебе (Катастрофу можно отменить — 2). — К. : Сіті Прес Компані, 2014. — 288 с. — ISBN 978-617-7126-01-9. (рос.)

Нагороди та відзнаки

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Оксана Радченко. Михаил Поживанов: «Мы разные. Но мы едины» // Вечерняя Одесса : газета. — 2010. — № 43 (9174) (25 марта). Архівовано з джерела 25 липня 2018. Процитовано 25.07.2018. (рос.)
  2. ↑ а б Поживанов Михаил. www.liga.net (рос.) . LIGA.net. 9 квітня 2010. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  3. ↑ а б Виктория Гранина (20 ноября 2005). Несгибаемый Поживанов. www.delo.ua (рос.) . Главный деловой портал. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  4. ↑ а б в г Поживанов Михаил Александрович. www.golos.ua (рос.) . Голос.UA — главные новости в Украине и мире сегодня. 19 августа 2013. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  5. ↑ а б Михайло Поживанов. www.magazine-pt.com. Prime Time Magazine. 5 червня 2018. Архів оригіналу за 18 вересня 2020. Процитовано 25 липня 2018.
  6. ↑ Розробка та впровадження комплексу ефективних технічних рішень і технологій, які забезпечують високий рівень ресурсозбереження та підвищення якості при виробництві киснево-конвертерної сталі. www.kdpu-nt.gov.ua. Комітет з Державних премій України в галузі науки і техніки. 17 грудня 1990. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  7. ↑ Віра Черемних (11 червня 2014). Державного комітету України з металургійної промисловості. www.ukurier.gov.ua. Урядовий Кур'єр. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  8. ↑ Часть I. «Наша Украина» // 2000 : газета. — 2006. — № 20 (318) (19 мая). — С. Е5. Архівовано з джерела 25 липня 2018. Процитовано 25.07.2018. (рос.)
  9. ↑ а б в г д Сергей Руденко (15 Квітня 2008). Поживанов Михайло. ДОСЬЄ. www.rudenko.kiev.ua (рос.) . ДОСЬЄ. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  10. ↑ а б в В Донецке появилась информация о новом губернаторе. Им может стать экс-мэр Мариуполя Поживанов. www.novosti.dn.ua (рос.) . Новости Донбасса. 24 января 2005. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  11. ↑ Максим Каменев (30 июля 2013). Поживанов: «Убийство Щербаня произошло из-за распрей внутри Донецкой области». www.forbes.net.ua (рос.) . Forbes.ua. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  12. ↑ Вадим Северов (19 апреля 2010). Михаил Поживанов рассказал о периоде своего мэрства в Мариуполе. www.mariupol-express.com.ua (рос.) . Мариуполь-Экспресс. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  13. ↑ Алла Маричевська. Діалоги з Михайлом Поживановим // Мистецький журнал «Артанія» : журнал. — 2010. — Кн. 18. — 1 грудня. — С. 145. Архівовано з джерела 25 липня 2018. Процитовано 25.07.2018.
  14. ↑ Віра Черемних. Михайло Поживанов: Не малюйте журналістів білими та пухнастими // Журналіст України : журнал. — 2005. — № 8–9 (1 грудня). — С. 13. Архівовано з джерела 28 травня 2016. Процитовано 25.07.2018.
  15. ↑ Лауреати «Людина року — 1996». www.ludinaroku.com.ua. Людина Року. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  16. ↑ Лауреати «Людина року — 1997». www.ludinaroku.com.ua. Людина Року. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  17. ↑ а б В мэрии продолжаются кадровые зачистки. www.dsnews.ua (рос.) . «Деловая столица». 13 Сентября 2004. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  18. ↑ Киев должен изменить стратегию инвестиционной деятельности. www.commercialproperty.ua (рос.) . Commercial Property. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  19. ↑ а б в г Рустам Латыпов. Михаил Поживанов без ретуши и мифов. — К. : ТОВ «Сіті Прес Компані», 2016. — С. 182–184, 186, 219. — ISBN 978-617-7126-03-3. (рос.)
  20. ↑ Киев выходит на рынок внешних займов. www.delo.ua (рос.) . Главный деловой портал. 5 августа 2003. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  21. ↑ Киев снизил доходность еврооблигаций на 200 миллионов долларов за счет повышенного спроса инвесторов. www.podrobnosti.ua (рос.) . podrobnosti.ua. 26 июля 2004. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  22. ↑ «Дженерейшн Юкрейн Інк.» не оскаржила рішення Міжнародного Арбітражного Трибуналу щодо відмови у позові до України на 9 мільярдів доларів. www.minjust.gov.ua. Міністерство юстиції України. 20 січня 2004. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  23. ↑ Киев представит Украину на международной турбирже. www.from-ua.com (рос.) . From-UA. 9 ноября 2004. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  24. ↑ Мэрии пришлось приютить бомжей. www.dsnews.ua (рос.) . «Деловая столица». 6 декабря 2004. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  25. ↑ Поживанов Михаил Александрович. www.lb.ua (рос.) . LB.ua. 23 червня 2015. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  26. ↑ а б Сергій Лещенко (4 лютого 2011). Михайло Поживанов: Хочу набратися в Данилишина досвіду, як отримувати політичний притулок. www.pravda.com.ua. Українська правда. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  27. ↑ а б Наталія Балюк (3 березня 2017). «Якби Ющенко «перезавантажив» Донбас, нинішньої біди не було б...». www.wz.lviv.ua. Високий Замок. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  28. ↑ Поживанов Михайло Олександрович : Облікова картка народного депутата II скликання. www.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  29. ↑ Михаил Поживанов. www.112.ua (рос.) . 112.ua. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  30. ↑ Владимир Кацман (6 мая 1996). Партии — локомотивы истории. www.zn.ua (рос.) . Зеркало недели. Процитовано 25 липня 2018.
  31. ↑ Постанова КМУ «Про присвоєння Поживанову М.О. четвертого рангу державного службовця» №1770. www.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. 24 вересня 1999. Процитовано 25 липня 2018.
  32. ↑ Поживанов Михаил. www.minprom.ua (рос.) . МинПром — информация бизнес-класса. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  33. ↑ Указ Президента України «Про зміни у складі Координаційної ради з питань місцевого самоврядування при Президентові України». www.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. 24 червня 1998. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  34. ↑ Валентин Торба. Без «реформ і порядку» // День : газета. — 2016. — № 188 (18 жовтня). Архівовано з джерела 25 липня 2018. Процитовано 25.07.2018.
  35. ↑ Поживанов Михайло Олександрович (29.03.1998 Чергові вибори). www.cvk.gov.ua. Центральна виборча комісія. Архів оригіналу за 25.07.2018. Процитовано 25 липня 2018.
  36. ↑ Дмитрий Гамаш (11 марта 2011). «Я первым сказал о судимостях Януковича». www.gazeta.ua (рос.) . Gazeta.ua. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  37. ↑ Денис Казанський (10 лютого 2017). Михайло Поживанов: «У політиці Донбасу з 1997 року відбувалася зачистка всього патріотичного». www.tyzhden.ua. Український тиждень. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  38. ↑ Це — «Наша Україна». www.pravda.com.ua. Українська правда. 16 січня 2002. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  39. ↑ Поживанов Михайло Олександрович — Посади протягом скликання. www.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  40. ↑ Поживанов Михайло Олександрович: Облікова картка народного депутата V скликання. www.iportal.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  41. ↑ Людмила Долгополова, Елена Геда. Михаила Поживанова оторвали от плинтуса: Народный рух приостановил его членство в партии // Коммерсантъ Украина : газета. — 2007. — № 50 (27 марта). — С. 1. Архівовано з джерела 25 липня 2018. Процитовано 25.07.2018. (рос.)
  42. ↑ Депутатам Ради, що склали повноваження, повернули трудові книжки. www.korrespondent.net. Korrespondent.net. 11 червня 2007. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  43. ↑ Поживанов Михайло Олександрович: Облікова картка народного депутата VI скликання. www.iportal.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  44. ↑ Сергій Руденко (5 листопада 2007). Вибори київського мера. Перший — пішов?. www.pravda.com.ua. Українська правда. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  45. ↑ Поживанов получил вид на жительство в Австрии. www.lb.ua (рос.) . LB.ua. 7 февраля 2011. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  46. ↑ Поживанову інкримінують 35 мільйонів. www.pravda.com.ua. Українська правда. 31 січня 2011. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  47. ↑ Наталія Лебідь (22 листопада 2013). Михайло Поживанов: Юля — довірлива, тому її й зрадили найближчі. www.umoloda.kyiv.ua. Україна Молода. Архів оригіналу за 27 липня 2020. Процитовано 25 липня 2018.
  48. ↑ Соня Кошкина (24 февраля 2011). Госкомзаначка: ПР vs «литвиновцы». www.lb.ua (рос.) . LB.ua. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  49. ↑ Марія Жартовська, Максим Каменєв (29 липня 2013). Поживанов: «В Австрії сім'ю Януковича порівнюють із сім'ями Каддафі й Мубарака». www.forbes.net.ua. Forbes.ua. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  50. ↑ Поживанов повернувся в Україну. www.unian.ua. УНІАН. 20 березня 2014. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  51. ↑ 17 грудня відбудеться XIII черговий З'їзд Аграрної партії. www.agroparty.org.ua. Аграрна партія України. 15 грудня 2017. Процитовано 25 липня 2018.[недоступне посилання з червня 2019]
  52. ↑ Національний форум депутатів місцевих рад Аграрної партії. www.apkyiv.org.ua. Аграрна партія — Київ. 22 квітня 2018. Процитовано 25 липня 2018.[недоступне посилання]
  53. ↑ Центральна виборча комісія. Архів оригіналу за 7 травня 2020. Процитовано 25 червня 2019.
  54. ↑ Стенограма 86-го засідання сесійної зали Верховної Ради України. www.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. 28 травня 1996. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  55. ↑ а б Оксана Климончук (3 жовтня 2007). М. Поживанов: Як поведуться люди Литвина, залежить від їхніх матеріальних зобов'язань. www.unian.ua. УНІАН. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  56. ↑ Поживанов М. А. (1994). Разработка теоретических основ и комплексной технологии получения особо чистой высококачественной конвертерной стали для толстого листа : автореферат докторской диссертации по металлургии, 05.16.02. www.tekhnosfera.com (рос.) . Техносфера — библиотека технических наук. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  57. ↑ Михаил Поживанов: «Для меня 90-е — это время становления». www.radio.vesti-ukr.com (рос.) . Радио Вести. 29 марта 2017. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  58. ↑ а б Олександр Рожен (11 липня 2003). Інвестиційні дріжджі для столиці. www.dt.ua. Дзеркало тижня. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  59. ↑ Довідка: Поживанов Михайло Олександрович. www.dovidka.com.ua. Інтернет-довідник «Офіційна Україна сьогодні». Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 25 липня 2018.
  60. ↑ Сергей Кораблев (26 апреля 1996). Мэр на общественных началах. www.dt.ua (рос.) . Зеркало недели. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.
  61. ↑ Указ Президента України «Про відзначення державними нагородами України» №1234/2004. www.rada.gov.ua. Офіційний портал Верховної Ради України. 13 жовтня 2004. Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 25 липня 2018.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Поживанов_Михайло_Олександрович&oldid=43986529