What do you think?
Rate this book
Apocalypse and/or Metamorphosis
Here is the final volume of Norman O. Brown's trilogy on civilization and its discontents, on humanity's long struggle to master its instincts and the perils that attend that denial of human nature. Following on his famous books Life Against Death and Love's Body , this collection of eleven essays brings Brown's thinking up to 1990 and the fall of Communism in Eastern Europe.
Brown writes that "the prophetic tradition is an attempt to give direction to the social structure precipitated by the urban revolution; to resolve its inherent contradictions; to put an end to its injustice, inequality, anomie, the state of war . . . that has been its history from start to finish." Affiliating himself with prophets from Muhammad to Blake and Emerson, Brown offers further meditations on what's wrong with Western civilization and what we might do about it. Thus the duality in his crisis and the hope for change. In pieces both poetic and philosophical, Brown's attention ranges over Greek mythology, Islam, Spinoza, and Finnegan's Wake . The collection includes an autobiographical essay musing on Brown's own intellectual development. The final piece, "Dionysus in 1990," draws on Freud and the work of Georges Bataille to link the recent changes in the world's economies with mankind's primordial drive to accumulation, waste, and death.
Brown writes that "the prophetic tradition is an attempt to give direction to the social structure precipitated by the urban revolution; to resolve its inherent contradictions; to put an end to its injustice, inequality, anomie, the state of war . . . that has been its history from start to finish." Affiliating himself with prophets from Muhammad to Blake and Emerson, Brown offers further meditations on what's wrong with Western civilization and what we might do about it. Thus the duality in his crisis and the hope for change. In pieces both poetic and philosophical, Brown's attention ranges over Greek mythology, Islam, Spinoza, and Finnegan's Wake . The collection includes an autobiographical essay musing on Brown's own intellectual development. The final piece, "Dionysus in 1990," draws on Freud and the work of Georges Bataille to link the recent changes in the world's economies with mankind's primordial drive to accumulation, waste, and death.
212 pages, Paperback
First published April 16, 1991
About the author
Norman O. Brown
12 books62 followersNorman Oliver Brown was an American classicist who is known for his translation and commentaries on the works of Hesiod. A student of Carl Schorske and Isaiah Berlin, he taught classics at Wesleyan University, University of Rochester, and UC-Santa Cruz.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
September 11, 2024
«Apocalypsys and/or Metamorphosis» – це збірка промов, статей та есеїв різних періодів. Норман О. Браун дуже захоплюється Езрою Паундом та «Метаморфозами» Овідія. Крізь цю призму він в есеях про Дафні і Аполлона, Актеона, Нарциса та Діоніса робить серію коротких замальовок, цитує велику кількість праць, в тому числі Шекспіра (коли це стосується Актеона). «Катананхе» зі зрозумілих причин не цитує.
У релігієзнавчих, або «профетичних» есеях, Норман О. Браун дає екскурси в історію християнства, юдаїзму, ісламу. Він виводить початки ісламу з гностицизму і, звісно, у цьому ключі є багато порівняльного аналізу щодо ангелічної природи Ісуса Христа. В статті «Апокаліпсис Ісламу» він наводить 18-ту суру в старому англійському перекладі. Мені допомагав при читанні переклад Михайла Якубовича. А потім О. Браун дає волю своєму стилістичному і науковому хисту – зокрема, він переконує, що європейці нарешті можуть читати Коран лише після того, як з'явилися «Фіннеґанові вікопомини» Джойса. За словами автора, між ними є спільність – тотальність тексту, мовляв, можна брати будь-яку частину, читати, і не втратиться зміст. Також це корисно у дискусіях. Також спільність полягає у тому, що Коран, на думку О. Брауна – не є хронологічним і історичним, на відміну від Біблії, що претендує на часову достовірність. Коран – це текст поза історією, поза простом і часом. Саме через те у нього включені різні легенди, історії, настанови, часто запозичені з інших традицій.
Окремо Норман О. Браун зупиняється на Спінозі. Його есей «Turn to Spinoza» розкриває Спінозу як актора (діяча), що намагається використувати філософію не в умоглядному значенні, а як практичний метод, що дозволить діяти у політчному ключі і примирити релігію та владу. Хоча масштаб, звісно всесвітній і на якомусь високому рівні усе рухатиметься до ідеальності.
І саме на Спінозі Нормана О. Брауна починає заносити. Він називає Спінозу комуністом, обґрунтовуючи це тим, що Бенедикт (або Барух) Спіноза розглядає людські сутності як одне ціле тіла і розуму (душі) на противагу Декарту. І люди взаємодіють між собою, і коли ця взаємодія приносить користь, то від цього добре всім. І загалом, ці людські взаємодії становлять одне спільне людське тіло. І це дуже подобається Норману О. Брауну, і він тут бачить комунізм.
В есеї про «Revisioning Historical Identities» я очікував побачити інтелектуальну біографію Нормана О. Брауна, натомість побачив захват Езрою Паундом та Луїсом Зуковські, який, зокрема написав поезію, взявши за основу гімн інтернаціоналу. Сам Норман О.Браун пише, що в своєму життєвому шляху він спочатку був марксистом, а потім став модерністом. І захоплювався працею британських фабіанців про методи радянського союзу, які зрозуміли, що поступовий шлях розвитку суспільства не є релевантним, а кардинальний – як це було у радянському союзі, це саме те, що треба. Хоч і треба вчитися і робити висновки. Це, на хвилинку, 1935 рік. Голодомор вже встиг закінчитися. У кожному разі, я не побачив у Нормана О. Брауна різкого засудження радянського союзу.
Загалом, Норман О. Браун – неомарксист, що переглядає Фройда, доповнюючи його Спінозою, а також Діонісом. Саме діонісійський підхід, на думку Нормана О.Брауна, може стати новим підходом у житті людей, зокрема, економічному, бо епоха споживацтва настала у 1990 році (цим роком і датується останній есей у збірці, який саме про Діоніса), і надмірність як явище має природу самоусуватись, якщо це не зробити спеціально. Як це заведено у деяких племенах, про які пише Батай. Коли племена спочатку ворогують між собою, накопичуючи ресурси, а потім дарують одне одному.
Словом, як саме це виглядало би на практиці, Норман О.Браун не пише. Як сказав один із його колег після смерті Нормана О.Брауна у 2002 році, що ніхто не жив так, як він про це писав. У кожному разі, важливо знати тогочасний інтелектуальний контекст, але не менш важливо не випускати з уваги, що такі течії як марксизм не мають ідеалізуватися (як це робив Норман О. Браун) і зважати на наслідки практичних втілень таких теорій. Підійти б до цього по-спінозівськи і подивитися, до чого призвело зіткнення тіл, інспірованих марксизмом.
У релігієзнавчих, або «профетичних» есеях, Норман О. Браун дає екскурси в історію християнства, юдаїзму, ісламу. Він виводить початки ісламу з гностицизму і, звісно, у цьому ключі є багато порівняльного аналізу щодо ангелічної природи Ісуса Христа. В статті «Апокаліпсис Ісламу» він наводить 18-ту суру в старому англійському перекладі. Мені допомагав при читанні переклад Михайла Якубовича. А потім О. Браун дає волю своєму стилістичному і науковому хисту – зокрема, він переконує, що європейці нарешті можуть читати Коран лише після того, як з'явилися «Фіннеґанові вікопомини» Джойса. За словами автора, між ними є спільність – тотальність тексту, мовляв, можна брати будь-яку частину, читати, і не втратиться зміст. Також це корисно у дискусіях. Також спільність полягає у тому, що Коран, на думку О. Брауна – не є хронологічним і історичним, на відміну від Біблії, що претендує на часову достовірність. Коран – це текст поза історією, поза простом і часом. Саме через те у нього включені різні легенди, історії, настанови, часто запозичені з інших традицій.
Окремо Норман О. Браун зупиняється на Спінозі. Його есей «Turn to Spinoza» розкриває Спінозу як актора (діяча), що намагається використувати філософію не в умоглядному значенні, а як практичний метод, що дозволить діяти у політчному ключі і примирити релігію та владу. Хоча масштаб, звісно всесвітній і на якомусь високому рівні усе рухатиметься до ідеальності.
І саме на Спінозі Нормана О. Брауна починає заносити. Він називає Спінозу комуністом, обґрунтовуючи це тим, що Бенедикт (або Барух) Спіноза розглядає людські сутності як одне ціле тіла і розуму (душі) на противагу Декарту. І люди взаємодіють між собою, і коли ця взаємодія приносить користь, то від цього добре всім. І загалом, ці людські взаємодії становлять одне спільне людське тіло. І це дуже подобається Норману О. Брауну, і він тут бачить комунізм.
В есеї про «Revisioning Historical Identities» я очікував побачити інтелектуальну біографію Нормана О. Брауна, натомість побачив захват Езрою Паундом та Луїсом Зуковські, який, зокрема написав поезію, взявши за основу гімн інтернаціоналу. Сам Норман О.Браун пише, що в своєму життєвому шляху він спочатку був марксистом, а потім став модерністом. І захоплювався працею британських фабіанців про методи радянського союзу, які зрозуміли, що поступовий шлях розвитку суспільства не є релевантним, а кардинальний – як це було у радянському союзі, це саме те, що треба. Хоч і треба вчитися і робити висновки. Це, на хвилинку, 1935 рік. Голодомор вже встиг закінчитися. У кожному разі, я не побачив у Нормана О. Брауна різкого засудження радянського союзу.
Загалом, Норман О. Браун – неомарксист, що переглядає Фройда, доповнюючи його Спінозою, а також Діонісом. Саме діонісійський підхід, на думку Нормана О.Брауна, може стати новим підходом у житті людей, зокрема, економічному, бо епоха споживацтва настала у 1990 році (цим роком і датується останній есей у збірці, який саме про Діоніса), і надмірність як явище має природу самоусуватись, якщо це не зробити спеціально. Як це заведено у деяких племенах, про які пише Батай. Коли племена спочатку ворогують між собою, накопичуючи ресурси, а потім дарують одне одному.
Словом, як саме це виглядало би на практиці, Норман О.Браун не пише. Як сказав один із його колег після смерті Нормана О.Брауна у 2002 році, що ніхто не жив так, як він про це писав. У кожному разі, важливо знати тогочасний інтелектуальний контекст, але не менш важливо не випускати з уваги, що такі течії як марксизм не мають ідеалізуватися (як це робив Норман О. Браун) і зважати на наслідки практичних втілень таких теорій. Підійти б до цього по-спінозівськи і подивитися, до чого призвело зіткнення тіл, інспірованих марксизмом.
January 21, 2023
The choice in the title is still with us. The speech on apocalypse is a virtuosic display of classical scholarship. I don't really agree with his apocalyptic defense of mystery, to put my cards on the table. The 3 sections on metamorphosis examine a variety of myths that go significantly beyond the Oedipal horizon. The analysis of Daphne is stunning, the analysis of Actaeon is memorable and the analysis of Narcissus punctures what Lacanians call the Mirror Stage. The Georgics are odd, since Brown essentially takes a productivist position; in contrast to Brown, I'm not convinced work gets to the heart of culture.
By now, it's obvious that I prefer metamorphosis. What resources, beyond myth, does Brown give us for transformation? He has some interesting stuff to say about prophecy, that harmonizes well with Erich Fromm. More interestingly, and less generically, he is an impressive Spinoza scholar and his explanation of the TTP and of neo-Spinozism is clear and helpful. He has some penetrating and non-trivial analysis of the politics of identity. Finally, his analysis of Dionysus is a master class on Bataille, translating his excessive surreal vision to a mainstream American context.
It's a great book, but one wonders why Brown was so afraid of Hegel. In retrospect, Hegelians can easily accommodate his perspective as a particularly clear articulation of what we call flower religion. Underneath the idyllic hippie vibe hides a spiritual kingdom in perpetual civil war, ruled by death. Pagan pandemonium is fun; personally I'm with Hegel, there are good reasons to prefer the hyphenated Judaeo-Christian God, especially the left side of the hyphen. Leslie Armour was right: Spinoza and Hegel were always on the same side, turns out.
By now, it's obvious that I prefer metamorphosis. What resources, beyond myth, does Brown give us for transformation? He has some interesting stuff to say about prophecy, that harmonizes well with Erich Fromm. More interestingly, and less generically, he is an impressive Spinoza scholar and his explanation of the TTP and of neo-Spinozism is clear and helpful. He has some penetrating and non-trivial analysis of the politics of identity. Finally, his analysis of Dionysus is a master class on Bataille, translating his excessive surreal vision to a mainstream American context.
It's a great book, but one wonders why Brown was so afraid of Hegel. In retrospect, Hegelians can easily accommodate his perspective as a particularly clear articulation of what we call flower religion. Underneath the idyllic hippie vibe hides a spiritual kingdom in perpetual civil war, ruled by death. Pagan pandemonium is fun; personally I'm with Hegel, there are good reasons to prefer the hyphenated Judaeo-Christian God, especially the left side of the hyphen. Leslie Armour was right: Spinoza and Hegel were always on the same side, turns out.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews