Танк

Танк
Американський основний бойовий танк M60
Епоха	Перша світова – дотепер
Належить до	бойова броньована машина
Різновиди	легкий, середній, важкий, основний, піхотний, крейсерський та інші
Танк у Вікісховищі

Танк — бойова броньована машина на гусеничному шасі, призначена для наземних бойових дій. Типовий сучасний танк має великокаліберне гарматне озброєння в обертовій башті, однак історично танк міг бути озброєний кулеметом, легкою гарматою або, рідше, вогнеметом.

Танки з'явились у Першій світовій війні для прориву ліній оборони позиційної війни, що встановилась на Західному фронті. Після цього танки розвинулись до універсальних бойових машин, здатних виконувати широкий спектр задач на полі бою. До появи основних бойових танків (ОБТ), їх типово класифікували за масою (легкі, середні, важкі) або призначенням (піхотні, крейсерські, спеціальні). Поширення танків спричинило появу поняття протитанкової оборони та спеціалізованого протитанкового озброєння для боротьби з ними.

Існують споріднені типи бойових машин, як то самохідні артилерійські установки, які теж часто є гусеничними, але виконують інші задачі, а також колісні машини з важким озброєнням, які часто називають колісними танками.

Походження назви

Слово «танк» походить від англійського слова tank, тобто «бак» чи «цистерна». Походження назви таке: під час відправлення на фронт перших танків британська контррозвідка пустила чутку, що в Англії російським урядом замовлено партію цистерн для питної води. І танки відправилися залізницею під виглядом цистерн (добре, що величезні розміри та форма перших танків цілковито відповідала цій версії). На них навіть написали російською «Обережно. Петроград». Назва прижилася. Цікаво, що в Росії нову бойову машину спочатку називали «баком» (ще один варіант перекладу слова tank).

У Франції, де танки винайшли паралельно з Великою Британією, їх одразу почали називати char de combat (букв. «бойова колісниця») для точного засвідчення винайдення цього виду техніки ними також.

Історія

Передісторія

Бойові слони Ганнібала, 1-2 ст. до н. е.

Поява танка як мобільної платформи з важким озброєнням пов'язана з технологічним поступом у кількох напрямках: розвиток самохідної техніки, розвиток озброєння та бронювання. Історично людство застосовувало рухому техніку з захистом, як тарани та облогові вежі. З іншого боку, метальні машини, а пізніше й гармати, для забезпечення мобільності встановлювали на колісниці чи вози: наприклад, на початку 15 століття гусити успішно застосовували легкі гармати на возах. Історик Аларік Серл (англ. Alaric Searle) знайшов значну кількість паралелей між античними бойовими слонами й танками як мобільних, захищених та озброєних платформ, які породжували необхідність застосування спеціалізованих засобів протидії.

Самохідна техніка з'явилась у 18 столітті та поступово розвивалась до практично корисних автомобілів, потягів і тракторів. Одну з перших спроб поєднати транспортний засіб із бронею та озброєнням зробив 1855 року британець Джеймс Коуен (англ. James Cowen або Cowan), розробивши проєкт парового бронеавтомобіля з вогнепальним озброєнням, однак він був непрактичним. Під час Громадянської війни в США з'явились бронепоїзди та кораблі-броненосці. Наприкінці 19 століття з'явився двигун внутрішнього згоряння, який забезпечив наземну техніку достатньо ефективним і компактним джерелом енергії. Повноцінні бронеавтомобілі почали з'являтись на початку 20 століття, однак, як бронепоїзди були прив'язані до залізничних колій, так бронеавтомобілі — до доріг.

На початку 20 століття також з'явились і перші гусеничні трактори, а винахідники почали проєктувати гусеничні бронемашини, як машина Левавассера, «моторна гармата» Бурстіна й танк Менделєєва. Поширення ці ідеї не набули, так і залишившись проєктами або прототипами.

Перша світова війна

Британський важкий танк Mark IV в Камбре (1917)

З кінця 1914 року бойові дії на Західному фронті набули вигляду позиційної війни, в якій кожна сторона створювала все міцніші укріплення, не маючи змоги прорвати оборону ворога. Між наступальними та оборонними спроможностями військ з'явився дисбаланс. Окопи надавали оборонцям захист, тоді як у наступі мобільність піхоти на полі бою була обмежена колючим дротом. Війська в наступі зустрічали артилерійський вогонь на небачених раніше дистанціях, а з менших відстаней їх знищували кулемети. У Великій Британії та Франції одночасно й незалежно виникли ідеї створення спеціалізованих штурмових машин, здатних витримувати кулеметний вогонь та розчавлювати колючий дріт, допомагаючи піхоті.

Американські солдати на Renault FT в Аргоннському лісі (1918)

Протягом війни серійно виготовляли танки лише дві країни: Велика Британія та Франція, які прийшли до цієї ідеї практично одночасно та незалежно. Велика Британія виготовила понад 2000 важких танків Mark I, Mark IV і Mark V, а також кількасот швидких середніх танків Medium A, B та C. Франція початково виготовляла штурмові танки Schneider CA1 та St-Chamond , які виявились невдалими, однак із 1918 року перейшла на виробництво легких танків супроводу Renault FT, яких було виготовлено понад 3000 тисячі. Ці машини вперше мали обертову башту, а їхнє компонування зрештою стало класичним. США та Італія змогли налагодити виробництво лише наприкінці війни, тому їхні танки не встигли взяти участі в боях. Німецька імперія так і не змогла розпочати повносерійне виробництво й виготовила лише близько 20 одиниць A7V, які були ненадійними та мали погану прохідність, однак узяли участь у бойових діях. Крім танків, у роки війни з'явилась низка інших типів бронемашин, як самохідна артилерійська установка Gun Carrier Mark I і перший у світі спеціально розроблений бронетранспортер Mark IX.

Перше бойове застосування відбулось 15 вересня 1916 року в боях за Флер і Курселет (частина битви на Соммі), де було застосовано близько 50 Mark I. Вже за рік, у битві за Камбре 20 листопада 1917 в бій пішли майже 500 танків на вузькій ділянці фронту й успішно прорвали німецьку оборону. Німецькі танки з'явились навесні 1918, причому 24 квітня відбувся перший в історії танковий бій між кількома британськими та німецькими машинами. 15 липня 1918 у битві біля Суассона вперше взяли масову участь у боях Renault FT, які швидко стали основною ударною силою французької армії, а в серпні 1918 близько 600 танків залучили в битві при Ам'єні, де вони добре себе зарекомендували.

Перші танки були повільними та неповороткими (переважно 6—9 км/год), більше схожими на античні облогові машини, ніж на сучасну бронетехніку. Використовували їх у піхотному наступі для прориву колючого дроту та придушення кулеметних точок, але британці також мали деяку кількість відносно швидких (до 13,4 км/год) кулеметних танків, як Medium A, призначених для розвитку прориву, розпочатого важкими танками й піхотою. Німецьке командування, зрозумівши безнадійне відставання в танках, до 1918 року сконцентрувалось на боротьбі з танками. Для цього застосовували рови, міни, протитанкові гвинтівки (T-Gewehr), затоплення місцевості, спеціалізовані вогневі точки, але найефективнішим засобом залишались польові гармати, які спричинили найбільше втрат.

Міжвоєнний період

Хоча танки показали свою дієвість в останній рік Першої світової, командувачі не визнали їхню роль за вирішальну. Після війни країни почали скорочувати власні танкові підрозділи та припиняти замовлення. Німеччина за Версальським договором не мала права на будь-які танки, США практично відкинули цей вид техніки, а Франція після війни залишилась із понад 3 тисячами Renault FT й не потребувала нових. Єдиним відносно масовим танком 1920-х став британський Vickers Medium, яких було виготовлено близько 160 одиниць. З середини-кінця 1920-х почали набувати поширення танкетки, як Carden-Loyd, та легкі кулеметні танки, які надавали країнам можливість змогу проводити навчання та були кращими ніж відсутність техніки взагалі. Сотні подібних машин стали основною бронетехнікою Польщі та Італії.

Основні зусилля розробників у міжвоєнний період були спрямовані на зменшення габаритів, обертові башти та ефективніше розміщення екіпажу. Також суттєво зросла потужність двигунів і ввійшло до вжитку радіо. Основні танки цього періоду отримали башти з гарматним озброєнням калібру 37—47 мм, рідше — короткоствольні 75 або 76-мм гармати. Якість і товщина броні також зросли, в деяких країнах заклепкове з'єднання поступилось зварюванню. Однак, розробники часто були змушені обирати між швидкістю та захистом.

Велика Британія у 1930-ті втратила провідні позиції у танкобудуванні через проблеми в управлінні та бюджетні обмеження. До 1936 було сформовано доктрину, що передбачала легкі кулеметні танки для розвідки, повільні та захищені піхотні та швидкісні крейсерські. Однак, належні замовлення на техніку почали з'являтись лише з 1937 року, тому на початок війни адекватних танків, як крейсерські Mk IV та піхотні Matilda II, було вкрай мало. У Франції головною проблемою були не кошти, а погляди командувачів, які не змінились із часів ПСВ і вважали основою армії танки підтримки піхоти, як легкі R35, які були ідейними наступниками Renault FT, та важкі B1 з товстою бронею та 75-мм гарматою в корпусі. Найкращим французьким танком став середній SOMUA S35, що отримав 47-мм гармату, достатньо високу швидкість і гарне бронювання. В США танки практично не виготовляли через економічні міркування та ізоляціоністську політику.

Радянський Т-26 в Іспанії (1937)

У 1930-х в СРСР після активного дослідження закордонної техніки розпочав масоване виробництво легких танків серії БТ та Т-26, заснованих на проєкті американського винахідника Джона Крісті та британському Vickers 6-ton відповідно. Наймасовіший зі швидкісних танків БТ-7 мав довгоствольну 45-мм гармату, швидкість до 53 км/год по шосе та броню до 22 мм. Також в СРСР експериментували з середніми й важкими багатобаштовими танками, як Т-28 й Т-35. Німеччина, не маючи можливості розробляти танки самостійно, випробувала їх у СРСР. Перспективна стратегія бліцкригу передбачала велику кількість швидких танків, так у середині 1930-х з'явились легкі танки Pz I та Pz II. Хоч їхня броня та озброєння були заслабкими, вони були надзвичайно важливими для набуття виробничого досвіду, тренування армії та першого бойового застосування. Основною ударною силою мали стати Pz III з довгоствольними 37-мм та Pz IV з короткоствольними 75-мм гарматами, масове виробництво виробництво яких розпочалось 1939 року.

Упродовж міжвоєнного періоду розвивались не лише танки, але й доктрини їх застосування. Джон Фуллер і Безіл Ліддел-Гарт у Великій Британії та Шарль де Ґолль у Франції мали напрацювання щодо мобільних танкових підрозділів, але посадовці не дуже цікавились їхніми прогресивними напрацюваннями. Французькі генерали зупинились на доктрині Першої світової та вважали танки засобом ближньої підтримки піхоти. Німецькі командири, однак, прагнули до інновацій — не маючи можливості отримати бронетехніку, вони передусім працювали над теорією. Заклавши в основу роботи британських і французьких теоретиків, Гайнц Ґудеріан розробив стратегію бліцкригу, засновану на мобільних танкових дивізіях, здатних діяти самостійно. В СРСР також існували прогресивні ідеї, як теорія глибоких операцій Володимира Тріандофіллова й Михайла Тухачевського, але Великий терор знищив практично все радянське військове командування, а ці ідеї, асоційовані з репресованими офіцерами, стали непопулярні.

Важливу роль відіграла громадянська війна в Іспанії (з 1936), в якій СРСР та Німеччина прагнули випробувати власну техніку й тактики її застосування на практиці. Німеччина тоді мала лише Pz I і Pz II, значно слабші за радянські танки, а їхня мала кількість не дозволяла випробувати новітні підходи. В СРСР за результатами війни зробили висновки не на користь мобільних танкових підрозділів, хоча їх не відкинули повністю: в битві на Халхин-Голі (1939) Георгій Жуков використав танкову бригаду для заходу в тил, чим забезпечив перемогу. Японія до того ефективно застосовувала танки «Ха-Ґо» в японсько-китайській війні, але на 1939 рік вони вже програвали радянським машинам і застосовувались як засоби підтримки піхоти.

Друга світова війна

Наступ танків Pz III та механізованої піхоти на Sd Kfz 251 (Україна, 1942 рік)

Різниця в ставленні, політиках і конструкційних рішеннях призвела до того, що на початок війни різні армії мали суттєво відмінні танки та способи їх застосування, і всьому цьому різноманіттю належало пройти випробування в боях. На початку війни найефективніші танкові війська (Панцерваффе) мала Німеччина; вони складали 3195 танків, з них 211 Panzer IV. Висока боєздатність забезпечувалась тим, що на відміну від інших країн, танки були не поділені між піхотою та кіннотою, а сконцентровані масово в танкових дивізіях. СРСР на 1939 рік мав близько 20 тисяч танків, що було суттєво більше за танки всіх інших країн разом узятих. Франція мала 2677 сучасних танків, а до її вступу у війну їх було понал 3500. Велика Британія мала 1148 танків, лише 80 з яких були озброєні гарматами. Аналогічна ситуація була в Італії, з 1500 машин якої лише 70 були з 37-мм гарматами. Японія мала близько 2000 танків, переважно легко озброєних.

Франція, яка мала найпотужнішу армію в Європі на початок війни, не мала спроможності застосовувати її ефективно. Попри чисельну перевагу, більшість танків були легкими піхотними R35, розпорошеними між піхотними підрозділами. Добре броньовані та озброєні B1 та S35, що перевершували німецьку техніку, були сконцентровані в піхотних і кіннотних дивізіях відповідно, однак ці з'єднання були нездатні до мобільних дій і їхня ефективність була не дуже висока. Розгром Польщі та перемога над Францією впродовж 1939 та 1940 років були забезпечені гнучкою спільнодією родів військ: німці могли швидко зібрати ударну силу для несподіваного прориву слабких ділянок та оточення частин ворожої армії. Танкові та моторизовані дивізії були здатні діяти самостійно у відриві від піхотних, а їхню здпідтримку ійснювала тактична авіація, зокрема, роль артилерії брали на себе пікірувальники Ju 87 Stuka. Успіх німецьких військ протягом 1939—1941 років привів основні армії до початку реорганізації за їх зразком, стрімкого збільшення виробництва та пришвидшення технологічного розвитку броньованої техніки.

Екіпаж американського M4 Sherman оцінює пошкодження танка

На початку Німецько-радянської війни СРСР мав колосальну перевагу в танках (18—24 тис. проти 6 тис.), серед яких були також найсильніші на той момент Т-34 та КВ-1 (близько 1000 та 500 одиниць відповідно), а решта — БТ й Т-26. Втім, СРСР втратив понад 17 тисяч танків і вже на 1942 основним став Т-34. Попри початковий успіх операції «Барбаросса», Німеччина не змогла здобути вирішальну перемогу, війська зазнали великих втрат і мали проблеми з запасними частинами й непрохідною місцевістю. Переламним моментом війни стала битва за Сталінград, у якій німецькі танкові дивізії були погано придатні для міських боїв і боїв на виснаження, що не давало їм змоги використовувати перевагу в мобільності. Також танки активно застосовувались у Північноафриканській кампанії (1940—1943), основні бойові дії якої відбувались у Західній пустелі — кам'янистому плато протяжністю в сотні кілометрів. Початково командувач німецьких сил Ервін Роммель вдавався до ефективної маневрової війни, несподівано атакуючи британців. Ключовою та однією з найбільших стала Друга битва за Ель-Аламейн, у якій Союзники, скориставшись своєю чисельною перевагою та військовим обманом, змогли розбити німецькі війська. На Західноєвропейському театрі, що відкрився 1944 року, танки також активно застосовувались, однак Союзники не були готові до рішучих дій і більшою мірою вели бої на виснаження. Як і СРСР, Союзники мали значну чисельну перевагу в танках і могли швидко замінювати втрати: найбільшу їх кількість виготовили в СРСР (~105 тисяч), США (~88 тис.), Німеччині (~57 тис.) та Великій Британії (~27 тис.), тоді як інші країни виготовили порівняно незначну кількість машин.

Протягом війни танки стрімко розвивались, при цьому країни зберігали різні підходи. Наприклад, відповідь на загрозливі радянські Т-34 та КВ-1 німецькі Panzer IV отримали гармати з довшими стволами, також із початку 1943 року з'явились добре броньовані та озброєні Panther і Tiger, здатні боротись із технікою на значній відстані. Вони, однак, не були доступні в достатній кількості, тому Німеччина масштабувала виробництво самохідних установок Sturmgeschütz III, які спочатку були призначені для підтримки піхоти, однак виявились надзвичайно ефективними проти танків. Радянською відповіддю на Panther і Tiger стали прийняті на озброєння 1944 року середній Т-34-85 та важкий ІС-2, озброєні 85-мм та 122-мм гарматами відповідно. Обидві країни також застосовували безбаштові винищувачі танків і штурмові гармати, як СУ-85, СУ-100, ІСУ-152, Jg Pz 38(t) і Jg Pz IV.

У США, де перед війною заперечували необхідність танків, думка рішуче змінилась після падіння Польщі та Франції. Першим масовим зразком став поспіхово створений середній M3 з 75-мм гарматою в корпусі. З 1941 року їх почали замінювати на M4 Sherman, що став одним із наймасовіших танків (до кінця війни виготовлено понад 40 тисяч). Хоча початково він був успішний, до 1944 року його озброєння вже було недостатнім. Як і у Великій Британії, доктрина передбачала, що танки мають розвивати прорив, створений піхотою, а тому не потребують кращої зброї. Протитанкова роль була закріплена за винищувачами танками, як M10, M18 та M36. Лише наприкінці війни США ввели важкі M26 Pershing з 90-мм гарматами. Велика Британія протягом усієї війни розробляла піхотні та крейсерські танки, як Valentine, Churchill і Cromwell, лише в самому кінці війни було створено прототипи танка Centurion, що нарешті поєднав сильні боки обох концепцій.

Разом з танками розвивались і протитанкові засоби. Протитанкові гармати, як і танкові, збільшувались у калібрі, а Німеччина протягом війни широко застосовувала 88-мм зенітні гармати Flak 18 у ролі протитанкових. Танкові й протитанкові гармати отримували нові різновиди боєприпаси, як бронебійні з осердям, підкаліберні та кумулятивні. Також отримали розвиток піхотні засоби, як протитанкові гвинтівки, а пізніше — протитанкові гранатомети й реактивні протитанкові гранати з кумулятивними бойовими частинами, як Panzerschreck, Panzerfaust і Bazooka. Також активно застосовувались мінні загородження, які породили й засоби боротьби проти них, як протимінні трали.

Холодна війна

Радянський експортний Т-72М1

Поява ефективних піхотних протитанкових засобів і безвідкотних гармат знову призвела до запитань про доцільність танків у країнах Заходу. На відміну від США, де після війни суттєво скоротили танкові війська, радянська армія зберегла великі бронетанкові сили. Їхня загроза для Європи зі зростанням напруження Холодної війни та ефективне застосування радянських танків військами КНДР для вторгнення в Південну Корею відновили зацікавленість у цьому виді техніки. Поява тактичної ядерної зброї в 1950-ті стала ще одним фактором для розвитку бронетехніки, оскільки вона була мобільна та менш вразлива, ніж піхота. Броньовані машини показали свою здатність діяти у відносній близькості до ядерних вибухів завдяки стійкості проти вибухів і захисту від ЗМУ.

Друга світова поклала кінець поділу танків на піхотні та крейсерські, однак країни ще деякий час розробляли важкі танки, як Conqueror, M103 та Т-10. У 1950-ті завершилась і їхня доба, коли технологічний поступ дозволив виконувати їхні задачі за допомогою мобільніших і дешевших основних бойових танків (ОБТ), що поєднали в собі міцний захист та потужне озброєння важких і мобільність середніх танків. Іншим важливим уроком війни стало широке визнання того, що інші роди військ мають бути так само мобільними, як і танкові війська. Країни почали активно розробляти бронетранспортери та бойові машини піхоти для переміщення особового складу та підтримки. Не вийшли з ужитку легкі танки, призначені для розвідки та вогневої підтримки, як AMX-13, M41, Scorpion, ПТ-76, «Тип 62» тощо. Порівняно з ОБТ, ці машини мали легшу броню, менш потужне озброєння й вищу мобільність, деякі з них були амфібійними або авіадесантними.

Танки 1950-х (Centurion, M46, M47, Т-54) переважно наслідували досвід Другої світової, в якій найбільшу загрозу становив німецький Panther. Ці танки мали озброєння калібру 84—100 мм та схожий рівень захисту з еквівалентною товщиною броні (тобто, з урахуванням кута нахилу бронелистів) до 200 мм. Радянські танки були типово значно менші та легші, оснащені гарматами більшого калібру, однак програвали в ефективності боєприпасів і в порівнянні з M47 не мали віддалемірів, покладаючись на менш ефективну стадіаметричну шкалу. Найважливішим військовим конфліктом для танків у цей період була Корейська війна (1950—1953), яка, попри початково скептичне ставлення щодо застосування в гірському ландшафті, показала велику ефективність танків для підтримки піхоти, закріплення на висотах і знищення форпостів на великій відстані.

Визначення та класифікація

Визначення

Єдиного точного визначення танка не існує, а думки дослідників суттєво різняться. Щодо конструкції традиційним є погляд, що танком слід вважати гусеничну машину, що має бронювання, ефективне проти всіх основних загроз на полі бою (окрім спеціалізованої протитанкової зброї), основним озброєнням якої є гармата в обертовій башті. Однак, оскільки такі риси можуть мати інші види техніки (наприклад, БМП та САУ), істотним також є призначення, яке полягає передусім в ураженні ворожих цілей вогнем прямим наведенням і прориві оборони ворога.

Не всі визначення містять у точності такі вимоги до конструкції. Наприклад, британський історик та інженер Річард Оґоркевіч виділяє безбаштові танки як різновид компонування. В Реєстрі звичайних озброєнь ООН танком називають гусеничну або колісну машину з вагою понад 16,5 тонн і гарматою калібру не менше 75 мм в обертовій башті. Американський військовик та історик Ніколас Моран (знаний як The Chieftain) критикує визначення за конструкцією через те, що інші види техніки можуть відповідати таким критеріям, тоді як більшість танків Першої світової та шведський Strv 103 не мали башт. Він стверджував, що практичніше визначати танк суто через його призначення — як «засіб для доправлення гармати з точки А в точку Б, який дуже важко знищити».

Класифікація

Більшість сучасних танків є основними бойовими танками (ОБТ), що поєднують високі показники мобільності, вогневої потужності та захисту. Вони є послідовниками середніх танків Другої світової, як M4 Sherman та Т-34, добре придатних для масового виробництва.

Сучасні ОБТ переважно належать до однієї з двох парадигм. Танки західного зразка, як M1 Abrams, Leopard 2 та Challenger 2, мають вагу близько 60—80 тонн і розроблені для перевершення потенційних загроз. Зазвичай вони мають дуже міцне бронювання, 120-мм гармати з ручним заряджанням і передові давачі й системи керування вогнем. Натомість, танки радянського зразка, як Т-72Б3, Т-90 та китайські «Тип 98», мають вагу близько 40—55 тонн, розроблені з огляду на масовість і менше логістичне навантаження. Вони мають менші габарити, 125-мм гармати з автоматичним заряджанням, а слабше бронювання компенсується динамічним захистом. Також існують танки, які не належать до цих парадигм, як французький Leclerc та ізраїльська «Меркава».

Сучасні легкі танки є відносно рідкісними. Вони мають слабше бронювання та озброєння, призначені більшою мірою для розвідки або вогневої підтримки тоді, коли використання ОБТ є надмірним або неможливим через їхню вагу. Перевага в мобільності цих машин може стосуватись не лише вищої швидкості, але й подолання крутих підйомів або навіть можливості плавання чи авіадесантування. Прикладами легких танків часів Холодної війни є британський FV101 Scorpion, американський M41 Bulldog та радянський ПТ-76. У 21 столітті легкі танки знову набирають популярності. Наприклад, до них відносять китайський «Тип 15» та американський Mobile Protected Firepower.

Загальна будова

Компонування M4A4 Sherman: бойове відділення посередині, двигун у кормі, трансмісія та місце механіка-водія спереду

Більшість танків збудовані за класичною компонувальною схемою, в якій у передній частині танка міститься відділення керування, в середині розташоване бойове відділення з обертовою баштою, а в задній частині — моторно-трансмісійне відділення (МТВ; також знане як силове відділення). Танки після Другої світової типово мають екіпаж з 3 або 4 осіб: механік-водій у корпусі та командир, навідник і заряджальник (якщо такий є) у башті.

Озброєння ранніх танків Першої світової (ПСВ) розміщувалось у корпусі. Першим серійним танком з обертовою баштою став розроблений 1916 року французький Renault FT, а його компонування стало називатись класичним. Його башта вміщувала лише командира, який був змушений спостерігати за полем бою, командувати танком, наводити та заряджати гармату. В міжвоєнний період у багатьох країнах з'явилось розуміння, що для найбільшої ефективності командир має займатись лише спостереженням і командуванням, тож танки Другої світової зазвичай мали трьох осіб екіпажу в башті, але на відміну від сучасних танків, також мали додаткового члена екіпажу — стрільця-радиста^{[відсутнє в джерелі]}, який розташовувався в корпусі біля механіка-водія; більшість країн відмовились від цієї практики наприкінці війни або невдовзі після неї.

Розташування двигуна спереду було достатньо поширене історично, наприклад, на Medium A, Light Mark VI, AMX-13 тощо, а серед ОБТ представлене лише на ізраїльській серії танків «Меркава». З одного боку, таке компонування надає екіпажу додатковий захист за допомогою двигуна, а іншого — ускладнює забезпечення двигуна місцями доступу, повітрозабірниками та системами охолодження без створення слабких місць, а також більша площа лобової броні робить танк важчим. Також існувала конфігурація з двигуном ззаду й трансмісією спереду танка, притаманна практично всім німецьким танкам ДСВ та американському M4 Sherman. Ця схема надавала деякі незначні переваги, але суттєво збільшувала висоту танка через необхідність проведення валу через усю довжину, тож після війни ця практика майже повністю вийшла з ужитку.

Озброєння

Основною зброєю танка зазвичай є танкова гармата, призначена передусім для вогню прямим наведенням. Сучасні ОБТ мають нарізні або гладкоствольні гармати калібром від 100 до 125 мм, тоді як історично танки оснащувались гарматами менших калібрів або винятково кулеметами, в тому числі великокаліберними. Також існували машини, основним озброєнням яких були вогнемети, безвідкотні гармати, протитанкові керовані ракети тощо. Більшість танків додатково озброєні одним чи кількома кулеметами.

Танкова гармата

Перші танки мали кулемети або 37—75-мм гармати для боротьби з особовим складом та укріпленнями. В міжвоєнний період з'явилась потреба боротись із ворожими танками, тому вони були оснащені переважно бронебійнішими гарматами калібрів 37—47 мм, рідше короткоствольними 75 або 76-мм. Протягом Другої світової разом зі зростанням товщини броні зростала й потужність озброєння, спочатку з'явились довгоствольні (40—70 клб) гармати калібру 57—76 мм, а потім і більших калібрів: 85—90 мм (Т-34-85, Tiger, M26 Pershing) та навіть 122 мм на ІС-2. Радянські Т-54 отримали 100-мм гармату, а на західних танках з кінця 1950-х стандартом стала британська 105-мм гармата L7.

З 1960-х в СРСР і з 1970-х на Заході почали набувати поширення гладкоствольні танкові гармати, в яких стійкість польоту снаряда забезпечується не обертанням, а оперенням. Першим танком з таким озброєнням став 1965 року радянський Т-62 зі 115-мм гарматою. Впродовж 1970-х в СРСР та на Заході поширились такі гармати калібром 120—125 мм (2А46, Rh-120), які донині встановлюються практично на всі ОБТ більшості країн світу. Винятком є британські Challenger 1 і 2 з нарізними 120-мм гарматами.

Гармати більших калібрів (130—155) мм для танків проєктували ще з Другої світової й неодноразово повертались до таких ідей пізніше, однак вони не набули поширення, позаяк 120—125-мм гармати вважались достатніми. Найбільший коли-небудь випробуваний калібр танкової гармати складав 183 мм на британській дослідній машині FV 215 у 1950-ті. Були й спроби створення зброї з іншими способами метання снаряда, як гармати з рідким пропелентом, електромагнітні та електротермічні гармати тощо.

Боєприпаси

120-мм гармата та БОПС у розрізі. На фото добре видно довжину снаряда, що частково заходить у гільзу

Існує велика кількість типів боєприпасів, однак обмежена місткість боєкомплекту робить бажаним використання якнайменшого асортименту універсальних снарядів. Так, сучасні західні гармати (як Rh-120) можуть обходитись двома типами: бронебійні оперені підкаліберні (БОПС, APFSDS) для боротьби з танками та багатоцільові кумулятивні (HEAT-MP) для інших цілей.

До Другої світової танки для боротьби з іншими танками покладались передусім на суцільні або каморні бронебійні снаряди (англ. AP, AP-HE). Під час ДСВ з'явились ефективніші снаряди з бронебійними наконечниками (APC, APCBC та інші) та підкаліберні снаряди (AP, APDS), а з 1970-х основними протитанковими боєприпасами стали бронебійні оперені підкаліберні снаряди (БОПС). Ці боєприпаси також розвивались, все більше видовжуючись: від їхньої появи співвідношення довжини до калібру зросло з 10:1 до 32:1. Наприклад, на вильоті з дула гармати Rh-120 L/55 сучасний БОПС має швидкість і 1750 м/с та енергію 12,5 МДж.

Оскільки кінетичні снаряди неефективні проти живої сили, танкам також необхідні інші різновиди: історично найпоширенішими для цих задач були уламково-фугасні (HE), але з 1970-х вони переважно вийшли з ужитку на західних танках на користь більш універсальних багатоцільових кумулятивних в решті країн. Радянські танки, в тому числі Т-64 й Т-72, зберегли цей вид боєприпасів. Велика Британія традиційно використовує бронебійно-фугасні снаряди (HESH). Існують також спеціальні різновиди, як димові та освітлювальні.

Заряджання та розміщення боєкомплекту

Сучасні танки не завжди мають автомат заряджання (АЗ). Ручному заряджанню типово надають перевагу в танках західного зразка, зокрема, це є рисою Abrams, Leopard 2 та Challenger 2. Винятками серед західної школи є французький Leclerc, японські «Тип 90» й «Тип 10» та корейський K2, які мають АЗ в забаштовій ніші.

Від початку всі танкові гармати заряджали вручну. Спроби створення автоматів заряджання (АЗ) почались під час Другої світової, однак першим серійним танком з АЗ став французький легкий танк AMX-13 на початку 1950-х. Повністю автоматичне заряджання вперше реалізували на шведському безбаштовому Strv 103, а повністю автоматичне заряджання разом з обертовою баштою було запроваджено на радянському Т-64. Починаючи з Т-64, 125-мм гармата та АЗ в кошику башти стали характерною рисою радянського танкобудування, їх також було встановлено на Т-72, Т-80 та їхні наступники після розпаду СРСР. Китайський «Тип 98» також має АЗ.

Питання щодо переваг і недоліків ручного заряджання залишається відкритим. Застосування АЗ робить танки легшими й компактнішими (до прикладу, сучасні танки з АЗ важать близько 40—55 тонн, а без — 60—80), оскільки не потрібно виділяти простір для додаткового члена екіпажу. Також автомат забезпечує стабільнішу та в середньому вищу швидкострільність, що складає до 8 п/хв для Т-72 проти 4 для Abrams. У танків з забаштовим автоматом вона ще вища, близько 10-12 п/хв. Ручне заряджання, однак, теж має певні переваги, які є причиною його використання. По-перше, заряджальник може здійснити перші кілька пострілів швидше за автомат, для Abrams це складає близько 3 пострілів за 15 секунд. По-друге, екіпажу з чотирьох осіб значно простіше обслуговувати машину.

Розташування боєприпасів у танку впливає на ймовірність виживання. Основний бойовий комплект (БК) сучасних танків типово розміщується або в кошику башти, або в забаштовій ніші. Обидва розташування мають свої переваги та недоліки: боєукладка в ніші розташована вище, тож її легше уразити, але її також легко відокремити від екіпажу. Натомість розташування в кошику башти зменшує внутрішній об'єм і практично унеможливлює відокремлення від екіпажу. Неізольований БК може призвести до його детонації, результатом чого часто є загибель екіпажу та повне знищення, нерідко зі зривом башти. Особливо схильні до цього танки радянської школи, оскільки БК в них перебуває безпосередньо у бойовому відділенні. Танки західної школи мають основний боєкомплект у забаштовій ніші, зазвичай ізольований і оснащений вибивними панелями, однак вони теж перевозять значну частину снарядів в корпусі, хоча на практиці їх можна й не брати в бій. Повністю ізольованим є боєкомплект тільки в Abrams.

Прицілювання та керування озброєнням

Перші танки мали механічні або найпростіші телескопічні приціли, однак жорстке з'єднання з гарматою було незручним для навідника. З 1930-х почали з'являтись зручніші перископічні та шарнірні телескопічні приціли. З далекобійністю гармат зростало й оптичне збільшення прицілів, що складало типово 2,5× перед Другою світовою, 4—6× під час війни, а на сучасних танках воно зазвичай змінне (3 та 10× на ранніх Abrams) або панкратичне (від 3,9 до 7× на Т-64Б). При веденні вогню необхідно враховувати низку поправок, передусім відстань до цілі. В ранніх танках віддаль визначали на око, однак після ДСВ цього вже було недостатньо, тому з'явились дещо кращі способи, як стадіаметричні шкали на Т-54 і Т-62 та пристрілювання кулеметом на Centurion. Натомість у США та інших країнах, починаючи з M47 (1952), встановлювали значно ефективніші оптичні віддалеміри, тоді як в СРСР вони вперше з'явились на Т-64. З 1970-х й донині вимірювання віддалі здійснюється лазерними віддалемірами.

Перші танки мали вертикальне наведення за допомогою плечового упору, а горизонтальне — простим штовханням башти. В 1930-ті вони почали виходити з ужитку на користь ручної зубчастої передачі. Перед ДСВ і під час неї набули поширення електричні та гідравлічні приводи для обертання башти, а пізніше й для вертикального наведення. Стабілізацію гармати вперше застосували на M4 Sherman, однак значного впливу вона не показала й на американських, німецьких і французьких танках до 1970-х гармати були загалом не стабілізовані. Натомість британські та радянські танки, починаючи з Centurion і Т-54Б, мали стабілізацію як горизонтального, так і вертикального наведення.

Паралельно з лазером з 1970-х почали з'являтись системи керування вогнем (СКВ) з електронними балістичними обчислювачами, здатними передавати значення віддалі прямо в приціл, таким чином, що навідник міг залишати перехрестя прицілу на цілі. Крім того, вони можуть враховувати багато інших факторів, як погодні умови, нахил машини, зношення каналу ствола та бічне випередження рухомої цілі. СКВ 1970-х змінили підхід до співзалежності гармати й прицілу: якщо раніше приціл показував точку, куди спрямована гармата, то в сучасних системах гармата автоматично підлаштовується під точку, куди навідник спрямовує прицільну мітку. Сучасні приціли також мають стабілізоване поле зору.

Допоміжне озброєння

M26A1 Pershing, на якому можна побачити три кулемети: курсовий у корпусі, спарений у масці гармати та зенітний на даху башти

У 1930-ті набула деякого поширення концепція багатобаштових танків, які крім основної башти, також мали одну чи кілька менших для ведення вогню в кількох напрямках одразу. Наприклад, такі башти були на радянських Т-28, Т-35 та британських Crusader. З 1930-х поширилось встановлення курсового кулемета в передній частині корпусу, вогонь з якого вів додатковий член екіпажу, розміщений біля механіка-водія. Такий кулемет був присутній практично на всіх танках Другої світової, але наприкінці війни від нього почали відмовлятись, разом з тим скорочуючи екіпаж до 4 осіб. Відтоді на танках у більшості випадків залишився лише спарений з гарматою кулемет, допоки не ввійшов до вжитку зенітний. Встановлення кулемета на башті вперше почали практикувати на американських танках Другої світової для захисту від літаків, але широкого вжитку вони тоді не набули.

Ракетна зброя

Незважаючи на численні спроби сконструювати суто ракетний танк (з ракетним озброєнням замість гарматного), великого поширення вони не здобули. Єдиний на сьогоднішній день суто ракетний танк — радянський ІТ-1 — так і залишився експериментальним. Суто ракетною надалі стали робити лише більш легкоброньовану техніку.^{[джерело?]}

У 1950-ті розпочались спроби оснащення танків протитанковими керованими ракетами. В США ця ідея була втілена у формі короткоствольних 152-мм гармат для M60A2 та легкого Sheridan для ведення вогню ракетами Shillelagh. Досліди тривали й у Франції. В СРСР з 1960-х почалось розроблення таких систем, що випливло в цілу серію ракет різних калібрів, від 100-мм для Т-55 до 125-мм для Т-90.

Інша зброя

Під час Другої світової війни на танки встановлювалися вогнемети. Вони могли бути як основною зброєю (розташовувалися на місці головної гармати), так і допоміжними (знаходитися на місці кулемета).

Захист

Сучасні танки мають композитну броню зі сталевих та неметалевих елементів, що працюють ефективніше за звичайну броньову сталь. Розвинений багатошаровий захист може включати тонкий зовнішній шар твердої сталі й динамічний захист, за якими йде основна композитна броня. Рівень бронювання сучасних танків може досягати 900 і 1000 мм RHAe проти БОПСів і кумулятивних снарядів відповідно.

Пасивний захист

Зріз лобової броні Т-54, видно вплив нахилу на ефективну товщину броні

Товщина броні з розвитком танків зростала. Перші з них мали сталеву броню завтовшки до 12 мм. І хоча французькі Renault FT мали 22-мм листи в деяких місцях, інші танки протягом тривалого часу мали значно тоншу броню, що в міжвоєнний період складала в середньому 14-15 мм. На початку Другої світової швидкі танки мали максимальну броню до 30 мм, а найбільш захищені Matilda та КВ-1 — до 78 мм. Зростання продовжувалось під час війни, досягаючи 100, 120 та 180 мм для таких танків, як Panther, ІС-2 та Tiger II відповідно. Післявоєнні танки отримали до 200 мм лобової броні башти, а з урахуванням нахилу, горизонтальна товщина могла досягати 400 мм.

Крім товщини броні, змінювались і її технології. Початково броня являла собою тонкі сталеві пластини, скріплені між собою болтами або заклепками. На заміну їм прийшли в середині 1930-х лиття та зварювання, які дозволяли робити броню товщою. Спочатку використовувалась загартована або цементована сталь, зовнішній шар якої був твердіший. Попри вищі балістичні якості, її загалом відкинули в 1930-ті на користь дешевшої й технологічнішої гомогенної сталі, відлитої чи катаної. Також на захист впливають раціональні кути нахилу броні, які набули широкого поширення під час Другої світової. З внутрішнього боку броні зазвичай встановлено підбій, який захищає екіпаж від уламків, що відколюються від броні при влучанні снаряда.

Подальше потовщення гомогенної броні не було практичним, позаяк робило танки занадто важкими, а кумулятивні боєприпаси, що з'явились наприкінці Другої світової, мали дуже високу бронепробивність. Наприклад, реактивна граната Panzerfaust могла пробити 200 мм броні, а керована ракета SS-10, введена 1953 року, пробивала до 400 мм. Це привело до появи композитної броні, що крім сталі містить інші матеріали. Попри піонерство США в дослідженннях на цю тему, M60 не отримав такого захисту і вперше комбіновану броню втілили в СРСР для танка Т-64, лобова деталь якого містила шар склотекстоліту між двома шарами сталі, а башта — ультрапорцелянові вставки.

Нові танки з кінця 1970-х отримали ефективніші різновиди композитної броні, як британська «Чобгем», використана на Challenger 1 та M1 Abrams. Її захист проти кумулятивних снарядів удвічі перевищує сталеву броню за однакової маси. В 1980-ті така броня з'явилась і на радянських танках: Т-72Б отримав броню з відбивальними пластинами, а Т-80У та УД отримали дорожчу броню з комірчастим наповнювачем. Перша подібна до «Чобгем», вона використовує паралельні пластини зі сталі та гуми. Броня з комірчастим наповнювачем складається з невеликих замкнених металевих комірок з полімерним наповнювачем, при пробитті яких кумулятивний струмінь утворює хвилі, які відбиваються від стінок і руйнують струмінь. Ці різновиди комбінованої броні називають напівактивною бронею або невибуховим динамічним захистом, оскільки вона використовує енергію снаряда проти нього самого.

Легкі танки можуть використовувати алюмінієву броню, прикладами є Sheridan і Scorpion. Бронювання легкої бронетехніки може також бути комбінованим, наприклад, із застосуванням твердої кераміки разом з алюмінієм.

Рознесена броня

Challenger 2 з блоками динамічного захисту та протикумулятивними решітками

Додатковий захист від кумулятивних снарядів можуть забезпечити екрани або протикумулятивні сітки. Перші розраховані на те, щоб снаряд здетонував раніше та втратив частину пробивної здатності, що не працює для легкоброньованої техніки, але може спрацювати для броні танка. Наприклад, це є одним із призначень бортових екранів з прогумованої тканини на радянських танках, як Т-80. Другі розраховані передусім на пошкодження боєприпаса так, щоб він не спрацював; наприклад, це може статись за розриву електричного кола між контактним детонатором та запалом вибухової речовини. Ефективність решіток складає близько 60%. Існують інші подібні засоби, як підвішені ланцюги на баштах ізраїльських танків «Меркава».

Спроби використати екрани чи сітки проти кумулятивних снарядів з'явились під час Другої світової. В 1944 році американці експериментували з різними способами захистити танки, в тому числі й за допомогою сіток, але під час війни так і не було знайдено ефективного захисту. Жорсткі решітки використовувала американська армія на катерах під час В'єтнамської війни, а радянська армія робила те саме на танках у війні в Афганістані. Попри це, повноцінного поширення решітки набули лише під час війни в Іраку з 2003 року, передусім для захисту від РПГ-7. Відомим прикладом є «мангали», що використовували росіяни на перших етапах вторгнення в Україну в 2022. Ці решітки мали виконувати роль захисту від Javelin, або, за іншими припущеннями, від гранатометів в міських умовах, однак їхня ефективність була сумнівною. Подібні решітки набули широкого поширення знову після появи FPV-дронів.^[⇨]

Динамічний захист

Українські Т-64БВ зр. 2017, обладнані контейнерами ДЗ «Контакт-1»

Типовий елемент вибухового динамічного захисту (ВДЗ) складається з металевих пластин і вибухового наповнювача між ними. При влучанні боєприпаса вибухівка детонує, перетинаючи кумулятивний струмінь металевими пластинами й тим самим деформуючи його. Існують інші способи дії, наприклад, український «Ніж» складається з кількох кумулятивних зарядів, що розрізають кумулятивний струмінь або підкаліберний снаряд.

Такий захист розробляли в СРСР з 1949 року, а також паралельно його досліджував німецький інженер Манфред Гельд. Ні в СРСР, ні в країнах НАТО ці розробки початково не прижились. У 1970-ті напрацювання Гельда отримали розвиток в Ізраїлі й 1982 року було випробувано в Ліванській війні перший серійний комплекс Blazer на танках M60 та Centurion. Одразу після цього в СРСР розпочали масове встановлення комплексу «Контакт-1» на танки, починаючи з Т-64БВ 1983 року. Дещо пізніше з'явився «Контакт-5» з товстішими метальними пластинами, здатний зменшувати ефективність БОПСів і тандемних боєприпасів. Під час російського вторгнення в Україну обидві країни активно застосовують «Контакт-1» у бою, причому його (або «Ніж») отримують також танки західного зразка, які постачають Україні союзники, як Abrams і Leopard 2.

Активний захист

Демонстрація роботи КАЗ KAPS на корейському K2 (відсутня на серійних танках)

Системи активного захисту надають принципово інші способи боротьби зі снарядами, ніж броня. Їх поділяють на два основні типи: «жорсткої дії» (англ. hard-kill) та «м'якої дії» (англ. soft-kill). Перші призначені для фізичного знищення загрозливого снаряда, відстрілюючи протиракету або напрямлений потік уламків. Другі різними способами діють проти керованого озброєння, спричиняючи промах без фізичного знищення снаряда.

Системи жорсткої дії складаються з засобів виявлення (зазвичай це радар міліметрового діапазону) та засобів ураження (система запуску протиснарядів або створення напрямленого вибуху), контрольованих електронікою. Перші спроби створення таких систем відбулись у 1950-ті в США, однак до 1980-х значних успіхів не було. Першою практичною системою став радянський комплекс «Дрозд», встановлений 1983 року на танки Т-55АД, кілька зразків брали участь у війні в Афганістані. Протягом тривалого часу подібні системи не набували поширення, лише через понад 25 років увійшла до використання ізраїльська система Trophy, прийнята на озброєння для танків «Меркава» 2009 року. Крім «Меркави» нею з 2021 заплановано оснащення 400 танків Abrams SEPv2 та v3, з 2023 оснащуються Leopard 2A8 та розглядається встановлення на Challenger 3 та K2 Black Panther. Ця система найпоширеніша у світі, станом на січень 2024 року виготовлено або замовлено понад 1800 одиниць. До того, практично всі країни, крім Ізраїля, не встановлювали КАЗ на свою техніку через їхню високу вартість. Це стосується також України та Росії, чиї зразки залишались еспериментальними, тільки восени 2024 року російські Т-90М почали отримувати комплекси «Арена» радянського походження.

Системи м'якої дії діють за різними принципами, серед яких запуск димових завіс, оптико-електронне придушення (наприклад, інфрачервоне випромінення) або радіоелектронна протидія. Таку систему вперше застосували 1991 року у Війні в Перській затоці на французьких AMX-30B2. Способи виявлення бувають різні: наприклад, радянська «Штора» виявляє лазерне опромінення, а німецька MUSS виявляє ультрафіолетове випромінення від факелів ракет, MSSG на K2 має давачі лазерного та радіолокаційного опромінення. На відміну від систем жорсткої дії, вони можуть діяти лише проти керованого озброєння та неефективні проти некерованих ракет, як у РПГ-7.

Захист від дронів

Захоплений російський «танк-черепаха» (2024)

Масове поширення дешевих ударних FPV-дронів і мультикоптерів-бомбардувальників у ході повномасштабної російсько-української війни (з 2022) спричинило розвиток засобів боротьби з ними, в тому числі нові різновиди пасивного захисту та активного захисту, як м'якої, так і жорсткої дії.

Одним із варіантів пасивного захисту є встановлення протидронових сіток або решіток на техніку. Наприклад, російські «мангали», які початково передбачались як захист від Javelin і показали себе неефективно, виявились цілком дієвими проти малих БПЛА. З 2023 року і росіяни, і українці почали активно встановлювати легкі сітки та решітки на власну техніку, в тому числі танки, самохідну артилерію та РСЗВ. В Україні захисні решітки встановлюють і на західну техніку, як Challenger 2 та Abrams, причому, відомо про появу легких складаних сіток, тоді як у Росії ввійшли в ужиток великі імпровізовані надбудови з підручних матеріалів. Ці машини, призначені для штурму, стали відомі як «танки-сараї» або «танки-черепахи». Практика встановлення протидронових решіток поширилась і на інші країни, зокрема, захисні сітки було помічено на танках в Ізраїлі, Індії, Китаї тощо.

Як українські, так і російські танки почали отримувати засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), що придушують канали керування дронів. Перспективними є лазерна та мікрохвильова зброя, використання вже наявних систем активного захисту: наприклад, виробник системи Iron Fist заявляє про її ефективність проти малих безпілотників. Втім, комплекси активного захисту зазвичай призначені проти високошвидкісних боєприпасів, мають обмежений боєзапас і дуже дорогі. Іншим перспективним варіантом системи жорсткої дії може бути бойовий модуль з кулеметом або автоматичною гарматою, якщо його буде обладнано засобами виявлення та запрограмовано для автоматичного знищення дронів. Наприклад, у вересні 2024 року стало відомо, що японські «Тип 10» отримають активний захист і 30-мм гармати, здатні боротись із дронами.

Інші аспекти захисту

Поставлення димової завіси танками K2

Танки мають певний захист від зброї масового ураження. Сталева броня танка надає екіпажу захист від радіації: так, 18-мм сталева плита зменшує вплив гамма-випромінювання приблизно вдвічі. А оскільки броня танків зазвичай товстіша, то й рівень захисту вони мають вищий. Сталь, однак, не така ефективна проти нейтронного випромінювання, проти нього потрібні інші форми захисту, наприклад, підбій з водневмісними сполуками, як поліетилен, або іншими речовинами з високим поглинанням нейтронів, як бор. Баки з пальним також надають протинейтронний захист.

Існують комплексні системи колективного захисту (СКЗ) для екіпажу. Наприклад, у радянських Т-80 СКЗ забезпечує захист проти зброї масового ураження та пожежі. В автоматичному режимі ця система спрацьовує в разі виявлення за бортом радіаційного або хімічного зараження, вмикаючи фільтровентиляційну установку й пристрої герметизації, створюючи в машині підвищений тиск чистого повітря й тим самим не впускаючи забрудненене повітрю всередину. У разі пожежі, яка виявляється давачами температури, СКЗ вимикає подання повітря до двигуна й розпилює вогнегасну речовину.

Більшість танків мають засоби для створення димової завіси. Зазвичай для цього танки використовують пускові пристрої, які відстрілюють снаряди, що вибухають у повітрі та миттєво створюють завісу. Прикладом такої системи є радянська «Туча». Іншим варіантом є термодимова апаратура, яка створює завісу неперервно шляхом вприскування пального у випускну систему. Дим сучасних димових пристроїв може бути непрозорий в інфрачервоному спектрі.

Рухливість

Поняття мобільності

Перевезення M60 за допомогою транспортера M1070

Мобільність (рухливість) є однією з найважливіших рис для танка. Саме це поняття розглядають на трьох рівнях: стратегічному, оперативному й тактичному.

Стратегічна мобільність означає можливість транспортування машини на великі відстані морем, залізницею, повітрям чи автомобільним транспортом. Визначальними факторами для неї є габарити та вага, що більшим та/або важчим є танк, то складніше його доправити до місця призначення. Найважливішим способом переміщення танків є залізниця, тому всі сучасні танки мають ширину до 3,5 метрів зі знятими бортовими екранами, що дозволяє пересування залізницями Західної Європи.

Оперативна мобільність означає можливість руху танка своїм ходом дорогами та поза ними. Для неї важливими є питома потужність двигуна (співвідношення потужності та маси), що визначає швидкість руху. Впливають також частота дозаправлення та обслуговування. Танки завжди поступаються в ній відносно колісних машин, що привело до створення так званих «колісних танків», рухливіших, але менш прохідних і гірше броньованих.

Тактична мобільність означає рухливість танка на полі бою, його можливість швидко та ефективно переміщуватись у бою й мінімізувати розкриття для ворожого озброєння. Для цього необхідні потужний двигун, достатньо низький питомий тиск на ґрунт і надійна ходова частина. Важливим фактором є й захист, який дозволяє ігнорувати легке озброєння та вільніше рухатись, що надає танкам перевагу над легкою технікою. З іншого боку, збільшення броньового захисту збільшує масу, що суперечить рухливості, тому необхідний баланс між цими двома показниками.

Двигун

Виймання моноблокової силової установки MTU з корейського танка K1

Сучасні танки оснащені в більшості випадків дизельними двигунами з турбонаддуванням. Серед них лише Abrams і Т-80 мають газотурбінні двигуни (ГТД), які є достатньо компактними, але дорогими та неекономними. Бензинові двигуни, простіші та доступніші, використовувались історично, однак остаточно вийшли з ужитку в 1950-ті, оскільки вони менш економні та більш вогненебезпечні за дизельні. Двигун танка має забезпечувати якомога вищу питому потужність, практичною верхньою межею вважають 25—30 к.с./т.

Перші танки мали доволі слабкі бензинові двигуни: так, 105-сильний двигун танка Mark I надавав питому потужність лише на рівні 3,7 к.с./т і максимальну швидкість близько 6 км/год. Наприкінці Першої світової було вперше адаптовано 300-сильний авіаційний двигун Liberty L-12 для танка Mark VIII, що надалі стало стандартною практикою. Наприклад, радянський 400-сильний двигун М-5 походив від Liberty та встановлювався на БТ-2, надаючи йому питому потужність 35 к.с./т і швидкість до 52 км/год на гусеницях. Радіальні авіаційні двигуни з повітряним охолодженням застосовувались у США й під час Другої світової, зокрема, на M3 та M4, що було однією з причин їх дуже високих силуетів. Британський Cromwell отримав такий самий двигун Rolls-Royce Merlin, що й літаки-винищувачі Hurricane та Spitfire. Натомість, у Німеччині застосовували не адаптовані авіаційні двигуни, а спеціально розроблені танкові.

Перші спроби встановлення дизельних двигунів відбулись у Великій Британії в 1920-ті. Через брак коштів вони не отримали розвитку, але їх наслідували в Японії 1932 року для танка «І-Ґо», і всі наступні японські танки мали вже дизельні двигуни. В СРСР розроблення такого двигуна в 1930-ті привело до появи В-2, який вперше встановили на БТ-7М 1939 року. Наступні версії цього двигуна використовували на Т-34 та всіх інших середніх і важких танках Другої світової, його ж 780-сильна модифікація В-46 стала основним двигуном Т-72, а 1000-сильна турбована версія В-92С2 — на Т-90. Таким чином, вдале рішення в 1930-х забезпечило армію надійним двигуном на понад 70 років. У країнах НАТО з 1950-х використовуються багатопаливні дизельні двигуни, найуспішнішими з яких є вироби MTU, різні версії яких встановлювались на Leopard 1 та 2, ізраїльські «Меркава» та експортні французькі Leclerc. Деякі танки оснащені більш екзотичними видами дизельних двигунів. Наприклад, Leclerc має замість звичайного турбонаддуву систему Hyperbar, подібну до газової турбіни. В СРСР для Т-64 було використано нетипові двотактні опозитні двигуни 5ТДФ, розроблені ХКБД, які мають дуже компактний розмір та ежекційне охолодження. На їх основі створено потужніші 6ТД, що отримали розвиток у незалежній Україні та встановлювались на Т-80УД, БМ «Оплот» і пакистанські «Аль-Халід».

Спроби створення танкового ГТД вперше відбулись у Німеччині під час Другої світової. З кінця 1940-х розробки тривали паралельно у Великій Британії, СРСР і США. Першим серійним танком з ГТД став шведський безбаштовий Strv 103, який мав за основний двигун економний дизель, а ГТД був потрібний ситуативно для забезпечення максимальної потужності. Наприкінці 1970-х радянські та американські досліди з цим типом двигунів привели до прийняття на озброєння Т-80 та Abrams. Strv 103 й ці дві родини танків донині залишаються єдиними серійними газотурбінними танками.

Трансмісія та кермування

Робоче місце механіка-водія Leopard 2, де видно основні засоби керування

Як і інші транспортні засоби, танки потребують трансмісії для передання крутного моменту від двигуна до гусениць. У більшості випадків ця потреба виконувалась багатоступеневими КПП, загалом відповідними тогочасним технологіям транспортного машинобудування, що еволюціонували від найпростіших механізмів до автоматичних планетарних трансмісій з гідротрансформаторами.

Практично всі танки використовують бортовий поворот, що здійснюється за допомогою різної швидкості між гусеницями. Тобто, гусениця з того боку, в який танк повертає (внутрішня гусениця), має обертатись повільніше за іншу, бути нерухомою, або обертатись у протилежний бік. Існують різні способи забезпечення цього принципу. Найпростішим способом є відпускання зчеплення та застосування гальма на внутрішній гусениці. Іншим простим способом є диференціал і гальмування напівосі. Обидва способи мають низьку ефективність і призводять до втрати потужності, тож вийшли з ужитку до кінця Другої світової. На танках радянського зразка з кінця Другої світової й донині застосовується поворот зниженням передачі на КПП внутрішньої гусениці, тоді як на західних танках з 1950-х встановлюється система з двома диференціалами, що має додатковий вал для кермування, напряму під'єднаний до двигуна, який додає потужність для однієї гусениці та віднімає для іншої.

Трансмісія та засоби кермування впливають на рухливість. Наприклад, характерною для танків радянського зразка є дуже низька швидкість заднього ходу через обмеження трансмісії, наприклад, на Т-64 та Т-72 вона складає близько 4 км/год, тоді як на Leopard 2 вона може досягати 30 км/год. Ця швидкість необхідна для можливості швидкого залишення позиції, проблеми з нею спостерігається й на найсучасніших російських танках, як Т-90М. Крім того, сучасні західні танки мають простіше та плавніше кермування, особливо на швидкості. Органи кермування також різняться: так, на радянських танках воно здійснюється за допомогою важелів, тоді як Abrams має Т-подібне кермо, а Leopard 2 — штурвал, зручніші для використання.

Ходова частина

Демонстрація роботи підвіски корейського K2

Основою ходової частини танка є гусеничний рушій. Для компенсації коливань від руху нерівним ґрунтом опорні котки танка прикріплені до корпуса за допомогою підвіски, ефективність якої впливає на рухливість танка. Впродовж історії танки отримували все кращу підвіску, кращі котки та гусеничні стрічки, покращуючи динамічні якості.

Перші британські танки мали жорстко прикріплені котки, але впродовж 1920-х — 30-х найбільш поширеними були різновиди блокованої підвіски, в якій кілька котків з'єднані в каретку та мають спільні амортизувальні елементи. Така підвіска була й на багатьох танках Другої світової, як M4 Sherman, Panzer IV та Centurion. Ефективнішою є незалежна або індивідуальна підвіска, в якій кожен коток амортизується окремо. Першою такою системою стала 1928 року підвіска Крісті, серійно втілена на танках БТ, британських крейсерських танках і Т-34. Її поступово витіснила торсіонна підвіска, вперше встановлена 1938 року на деякі німецькі Panzer II. Після Другої світової практично всі танки оснащуються торсіонною підвіскою, за винятком «Меркави» з пружинною підвіскою. Іншою категорією винятків є машини з гідропневматичною підвіскою, як Strv 103, «Тип 74», K1 і K2 Black Panther. Вони ктивна підвіска також робить можливим гнучке регулювання кута нахилу корпусу або кліренсу, наприклад, це є основним способом наведення гармати безбаштового Strv 103 і додатковою можливістю для K1 і K2.

Подолання водойм

Leopard 2A5 долає водну перешкоду з ОПВТ

Можливість подолання водойм без мостів і понтонів є одним із аспектів тактичної мобільності. Без підготувань танк може подолати перешкоду з глибиною, меншою за верхню частину корпусу, приблизно до 1,4 м. За умови герметизації та обладнання для підводного водіння танка (ОПВТ) вони можуть занурюватись на глибину до 4-4,5 метрів. Це устаткування передбачає шноркель, що на деяких танках вузький і забезпечує лише постачання кисню, а на деяких слугує «вежею» для командира, який може спостерігати за ситуацією з-над води.

Якщо глибина завелика для форсування, то єдиним способом залишається плавання. Історично використовувались екрани, що здіймались навколо танка й забезпечували плавучість. Наприклад, такий метод застосовувався на танках Sherman Duplex Drive під час висадки в Нормандії 1944 року, але вже в 1950-х вийшов з ужитку через невисоку практичність. Крім того, існували плавучі танки, як радянський ПТ-76, однак їхня бойова ефективність загалом була нижча за таку для звичайних наземних машин.

Засоби забезпечення ситуаційної обізнаності

Спостереження

Ефективність танкового озброєння суттєво залежить від спроможності екіпажу своєчасно захопити й атакувати ціль. Захоплення цілі складається з трьох етапів: виявлення потенційної цілі, розпізнавання типу цілі та ідентифікація належності цілі до своїх чи ворожих сил. Найпростішим є огляд з відкритого люка через бінокль або без нього, або за допомогою оглядових оптичних пристроїв усередині машини. Задачі спостереження за полем бою та виявлення цілей є типовими для командира танка, тому оглядові пристрої передусім розробляли саме для них. Вони історично набували різних форм, що включали амбразури, скляні блоки, перископи тощо. Для танків від часів Другої світової й донині типовими є кругові набори перископів для всебічного огляду поля бою, також встановлюються обертові або фіксовані перископи зі збільшенням для кращого огляду на більших дистанціях.

Комунікація

Командування і контролювання танків на полі битві завжди було специфічною проблемою, особливо у сфері комунікацій, але в сучасних арміях ці проблеми частково вирішені за рахунок мережевих, інтегрованих систем, які полегшують зв'язок і сприяють кращій обізнаності у ситуації.

Броньовані перегородки, шум двигуна, ворожа місцевість, пилюка та дим, і необхідність діяти потайки серйозно заважають комунікації та призводять до відчуття ізоляції у невеликих танкових підрозділах, індивідуальних бронемашинах та екіпажів танка. У першій світовій війні для посилання до штабів рапортів про стан речей використовували поштових голубів, яких випускали через смотрові щілини, а комунікація між танками велася за допомогою ручних сигналів, семафорних прапорців (які вживалися Червоною армією навіть протягом Другої світової війни) чи вербально, якщо дозволяла відстань.

На сучасному полі битви внутрішній зв'язок та з'єднання з радіомережею забезпечує інтерком, вбудований у шолом, а на деяких танках зовнішній передавач, встановлений позаду танка, забезпечує зв'язок з піхотою.

Недавнім нововведенням у розвитку бронетехніки та військової науки стала доктрина «мережецентрованої війни» (англ. Network-centric warfare), або доктрина мережево-розвинених спроможностей (англ. Network Enabled Capability). Вона полягає у збільшенні об'єднання даних з системи контролю вогню, лазерного далекоміру, глобальної системи позиціонування (GPS) та розвідування місцевості через електронне обладнання з мережею поля бою для відображення усієї відомої інформації про ворожі цілі та дружні підрозділи на моніторах танка. Важливу роль у цьому має відіграти технологія доповненої реальності, прикладом реалізації якої у поєднанні з так званою «прозорою бронею» (система кругового огляду) є розробки української компанії LimpidArmor.

Дані датчиків можуть надходити від сусідніх танків, літаків, безпілотних літальних апаратів чи (в майбутньому) піхоти. Це удосконалить обізнаність командира танку у ситуації та його можливість управляти танком на полі бою, знаходити та знищувати цілі. На додачу до полегшення проблеми рапортування через автоматичний запис усіх наказів і дій, накази посилаються мережею з текстом та графічними зображеннями.

У культурі

Танки мають широке представлення в популярній культурі. Вони фігурують у відеоіграх, літературі, кінематографі, манзі та аніме, часто є об'єктами стендового моделізму. Від самого початку їх застосування художники створювали картини та пропагандистські плакати, що демонстрували їх як символи інновації, використовували їх у рекламі. Танк також є важливим символом у ролі візуальної мови, позначаючи військову силу держави.

Символічне значення

Невідомий повстанець. Танки тут показують силу держави та утиск, тоді як бунтар символізує боротьбу особистості проти утиску.

Символізація танка проявляється у широкому спектрі асоціацій, як позитивних, так і негативних. Відразу від своєї появи він став одним із вагомих символів перемоги у битвах і війнах, що підкріплювалось переможними парадами та монументами. Ці практики із залученням танків розпочались одразу після Першої світової. Після Другої світової вони знову взяли участь у масштабних урочистих заходах у містах країн-переможців і захопленому Берліні. Монументи з'явились у країнах Європи, але найбільшу кількість таких пам'ятників, переважно Т-34-85, було встановлено в СРСР. Розгром іракських Т-72 у війні в Перській затоці зробив M1A1 Abrams символом перемоги США над СРСР.

Танк також є символом військової потуги держави, а тому більшість держав демонструють свою техніку на парадах. Вперше подібні паради з бронетехнікою в ролі візуальної пропаганди сили почали проводити в нацистській Німеччині в 1930-ті роки, доволі швидко цю практику перейняв і СРСР. Для малих держав і недержавних формувань танки та інша бронетехніка були та є показником статусу, легітимності й військових спроможностей. З іншого боку, танк також може бути ставати й символом утиску та окупації. Прикладами є придушення радянськими військами Берлінського повстання (1953), Угорської революції (1956) та Празької весни (1968), коли танки на вулицях європейських міст стали асоціюватись із придушенням демократичних настроїв. Натомість, студенти, які поклали квіти у ствол гармати радянського танка в Празі та Невідомий повстанець, що став перед колоною під час подій на площі Тяньанмень (1989), є символами повстання особистості проти цього інструменту державного авторитету.

Пам'ятники-танки також можуть бути символами агресії та окупації. Український історик Вахтанг Кіпіані порівнював їх з пам'ятниками Пушкіну та вважав колоніальними маркерами, стверджуючи, що «радянська влада маркувала все, що могла, своїми прапорами, танками і вулицями». Ці меморіали неодноразово викликали контроверсії в Україні та країнах ЄС. Наприклад, відомим є випадок 1991 року, коли художник перефарбував ІС-2 в Празі в рожевий, що викликало резонанс у чехословацькому суспільстві. В Україні також була присутня велика кількість таких монументів, причому далеко не завжди ці машини брали участь у боях на місцевості, в якій їх встановлено. Російське повномасштабне вторгнення 2022 року посилило процеси декомунізації в Україні та інших країнах Європи. З 2022 року значну кількість танків-пам'ятників демонтували в Україні, в тому числі в межах закону про деколонізацію. А 2022 року в естонській Нарві прибрали скандальний монумент Т-34-85, вважаючи, що ці пам'ятники СРСР спорудив для прославлення окупації.

Вигадані та фейкові танки

Ілюстрація до «Наземних броненосців» Герберта Веллса

У культурі концепція танка з'явилась задовго до появи перших справжніх машин: наприклад, 1883 року французький ілюстратор Альбер Робіда зобразив наступ велосипедистів разом з броньованою машиною, а 1903 року британський фантаст Герберт Веллс написав «Наземні броненосці». Внесок реальних танків у війну та культуру призвів також до появи значної кількості вигаданих зразків. Деякі з них створені як складники художніх світів у фільмах, відеоіграх, манзі тощо, як у іграх Warhammer 40K і Starcraft, фільмі «Індіана Джонс і останній хрестовий похід», манзі «Сталевий алхімік» тощо.

Вигада техніка в художніх творах часто відображає лише концепцію танка, подекуди перебільшено, гротескно. Але існують також і фейкові машини, достатньо схожі на реальні зразки або проєкти, щоб їх можна було прийняти за такі. Це можуть бути ненавмисні фейки, спричинені помилковим прочитанням джерел, або ж навмисно вигадані машини: наприклад, моделісти візуалізують власні уявлення про історичну або альтернативну або техніку. Одним із найвідоміших прикладів є «КВ-VI» або «Бегемот», створений як жартівлива модель надважкого танка з дев'ятьма баштами, який в інтернеті іноді видається за реальний радянський проєкт. Також значна кількість вигаданих танків і САУ, часто дуже реалістичних, присутня у відеогрі World of Tanks, причому гра не повідомляє про це безпосередньо.

Кінематограф

Хоча танки присутні в багатьох воєнних фільмах, не завжди вони опиняються в центрі уваги. Серед фільмів, у яких танкові битви є провідними елементами сюжету, є «Лють» (2016, США), «Т-34» (2018, Росія), «Битва в Арденнах» (США, 1965), «Паттон» (США, 1970), «Ліван» (Ізраїль, 2009), «Герої Келлі» (США, 1970), «Міст надто далеко» (США та Велика Британія, 1977), «Звір війни» (США, 1988), «Врятувати рядового Раяна» (США, 1998), «Сахара» (США, 1943), «Танк» (США, 1984), «Танкістка» (США, 1996), «Білий тигр» (Росія, 2012), «Танк» (Україна, 2016).

У фільмах часто застосовуються бутафорські танки, що імітують справжні зразки. Cтара техніка може бути недоступна взагалі або представлена лише музейними експонатами, тоді як сучасні машини не завжди можна отримати від армії для фільмування. Роль недоступних машин можуть «грати» оздоблені більш поширені танки або інша гусенична техніка: наприклад у фільмах «Герої Келлі» та «Врятувати рядового Раяна» німецький Tiger I імітували надбудовами на шасі Т-34-85. У «Битві в Арденнах» роль Tiger II грають іспанські M47 Patton II, а в «Паттоні» на M48 Patton III просто нанесені німецькі балкові хрести. Роль американського M1 Abrams у фільмах часто виконують британські Centurion або Chieftain, наприклад, останній використали в цій ролі у фільмі «Халк» 2003 року. Справжні танки, однак, теж застосовуються: так, у чехословацькому фільмі 1976 року «Звільнення Праги» для видовищної сцени знищили справжній Panzer IV, а в екшені «Лють» знято справний M4E8 і єдиний працездатний німецький Tiger I у світі, знаний як Tiger 131.

Відеоігри

Танки присутні у великій кількості відеоігор. Станом на 2024 прикладами популярних ММО-ігор, що включають можливість керувати ними є симулятори War Thunder, World of Tanks (Blitz) та Armored Warfare та шутери Enlisted, Hell Let Loose, Battlefield і Call of Duty тощо. Також відомими є симулятори Post Scriptum, Steel Armor: Blaze of War, шутер Arma 3, стратегії Company of Heroes 2, Panzer Corps, Warzone 2100, JRPG Valkyria Chronicles 4, двовимірний екшен 1996 року Metal Slug. В Assassin's Creed: Brotherhood є можливість керувати «танком» да Вінчі. Власні танки можна створювати в багатокористувацькій Crossout і пісочниці Sprocket.

Крім того, в геймерському сленгу використовується термін «танк», що позначає клас персонажів чи інших ігрових об'єктів, що мають високу міцність і здатні витримувати велику кількість пошкоджень, прикриваючи союзників і відводячи ворожий вогонь на себе.

Інше

Танки займаюсь є основою сюжету аніме та манґи «Дівчата і танки», в якому дівчата у школі займаються танковими боями як традиційним бойовим мистецтвом, а також помітну роль у франшизах «Сталевий алхімік» Хірому Аракави та Nausicaä of the Valley of the Wind Хаяо Міядзакі.

Музеї та експозиції

Музей Бовінгтона

У світі існують музеї, присвячені танкам та іншій бронетехніці. Серед найбільших є британський The Tank Museum (табір Бовінгтон) у Дорсеті, який має понад 300 зразків броньованої техніки та французький Musée des Blindés у Сомюрі, що налічує понад 800 одиниць техніки, в тому числі близько 200 танків. Іншими прикладами музеїв є American Heritage Museum у Стоу (США), Army Ordnance Museum у Пітерсберзі (США), Panssarimuseo у Паролі (Фінляндія), Deutsches Panzermuseum у Мунстері (Німеччина), Бронетанковий музей у Кубинці (Росія), Військовий музей у Белграді (Сербія), Військово-технічний музей у Лешанах (Чехія), Музей авіабази Борден (Канада), Яд Ла-Ширіон у Латруні (Ізраїль) та інші.

В Україні, попри наявність великої кількості потенційних експонатів (наприклад, на випробувальному майданчику ХКБМ), немає спеціалізованого танкового музею, хоча існують окремі виставки в музеях, як у Волинському музеї українського війська в Луцьку та Музеї війни в Києві.

Див. також

• Список танків за роками
• Бліцкриг
• Броня (техніка)
• Глибока операція
• Протитанкова оборона
• Танкові війська
• Невідомий повстанець
• Категорія:Танки-пам'ятники

---

Література

• Bullock, David (2006). Armored Units of the Russian Civil War: Red Army (англ.). Botley, Oxford: Osprey Publishing. с. 36—42. ISBN 978-1841765457.
• Chant, Christopher (2002). World Encyclopedia of the Tank: An International History of the Armoured Fighting Machine (англ.). Stroud: Sutton Publishing Limited. ISBN 0-750931-47-7.
• Fletcher, David (2001). The British Tanks, 1915-19 (англ.). Ramsbury: The Crowood Press. ISBN 1-861264-00-3.
• Foley, Michael (2014). Rise of the Tank. Armoured Vehicles and their use in the First World War (англ.). South Yorkshire: Pen and Sword Books Ltd. ISBN 978-1783463930.
• Macksey, Kenneth (1971). Tank Warfare: A History of Tanks in Battle (англ.). Oxford: Osprey Digital. ISBN 978-1782004042.
• Ogorkiewicz, Richard M. (1991). Technology of Tanks (I) (англ.). Т. I. Surrey: Jane's Information Group. ISBN 0-710605-95-1.
• Searle, Alaric (2017). Armoured Warfare: A Military, Political and Global History (англ.). London: Bloomsbury Academic. ISBN 978-1441158055.
• Tucker, Spencer C. (2004). Tanks: An Illustrated History of their Impact (англ.). Santa Barbara, CA: ABC-CLIO Inc. ISBN 1-576079-95-3.
• Zaloga, Steven J. (2010). French Tanks of World War I (англ.). Botley, Oxford: Osprey Publishing. ISBN 978-1846035135.

Посилання

• Танк // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
• Tank Encyclopedia – The Online Tank Museum. Архів оригіналу за 1 жовтня 2024. (англ.)
• Чобиток, Василий. Бронесайт. armor.kiev.ua. Архів оригіналу за 30 вересня 2024. (рос.)
• Тарасенко, Андрей. Танковая мощь. btvt.info. Архів оригіналу за 27 вересня 2024. (рос.)