Беневентське герцогство
Беневентське герцогство | |
Герб | |
Дата створення / заснування | 570-ті |
---|---|
Офіційна мова | латина |
Країна | Лангобардське королівство |
Столиця | Беневенто |
Форма правління | монархія |
Мова комунікації | Italo-Romanced |
Час/дата припинення існування | 1081 |
Беневентське герцогство у Вікісховищі |
41°08′00″ пн. ш. 14°47′00″ сх. д. / 41.1333° пн. ш. 14.7833° сх. д.
Беневенське герцогство (італ. Ducato di Benevento), а пізніше Беневентське князівство (італ. Principato di Benevento) — найпівденніше лангобардське герцогство у середньовічній Італії з центром у Беневенто. Отримавши титул Ducatus Romanus («Римське герцогство») від пап Римських, Беневенто було практично незалежним від короля лангобардів.
Обставини заснування герцогства є спірними. Деякі автори вважають, що лангобарди були присутні у Південній Італії до повного завоювання ними долини По, а тому герцогство могло бути засноване у 571[1]. Основна маса лангобардів прибули лише близько 590 року. У будь-якому випадку, першим герцогом Беневентським вважається Зотто, вождь групи військових, які захопили узбережжя Кампанії.
У 758 Лангобардське королівство на чолі з королем Дезидерієм спроміглось на короткий час підпорядкувати собі самостійні південні герцогства Беневенто і Сполето. Але вже в 774 Лангобардське королівство завойовано Карлом Великим, і Беневенто знову стало незалежним. Герцог Арехіз II планував прийняти королівський титул і перетворити Беневенто в «другу Павію» (лат. Secundum Ticinum). Але титул короля лангобардів прийняв сам Карл Великий, тож Арехіз II задовольнявся титулом князя, щоб не дратувати могутнього імператора.
У 787 Карл Великий осадив Беневенто, і Арехіз II був змушений визнати себе васалом Карла.
У 788 в Беневенто вторглися візантійські війська під командування Адельгіза, сина останнього лангобардського короля Дезидерія, але син Арехіза II, князь Грімоальд III за допомогою франків зміг відбити напад. У наступні роки франки кілька разів нападали на Беневенто, в 814 Грімоальд IV був змушений принести васальну клятву Людовику I Благочестивому, потім цю клятву повторив його наступник Сікард. Цей васалітет був досить формальний, фактично беневентські князі не виконували своїх зобов'язань по відношенню до франкських монархів. Подальше ослаблення влади Каролінгів в Італії остаточно перетворило Беневенто в фактично незалежну державу.
За правління князя Сікарда Беневенто досягло вершини своєї могутності, владу князівства визнали морська республіка Амальфі і Неаполітанське герцогство. На початку IX століття Беневенто дійсно стає «другою Павією» — межі міста значно розширилися, були побудовані собор святої Софії (на зло Константинополю) і княжий палац.
У 841 князь Сікард був убитий, його вбивця Радельхіс I оголосив себе наступним князем, але з цим самопроголошеним загарбником не погодився Сіконульф — брат вбитого Сікарда. В князівстві почалася міжусобна війна, в ході якої обидві сторони закликали на допомогу арабів з Сицилійського емірату. Останні розорили Капую, Неаполь, Салерно і Беневенто. У 849 році король Італії Людовик II, щоб припинити безлад та кровопролиття, розділив князівство між суперниками — південна частина зі столицею в Салерно стала окремим Салернським князівством під владою Сіконульфа, а під владою Радельхіса I залишилося власне Беневенто з нинішніми областями Молізе і Апулія (на північ від Таранто). У наступні десятиліття Візантія спромоглась повернути собі значну частину своїх колишніх володінь в Апулії. В результаті розділу князівства і візантійських завоювань значення і вплив Беневенто значно зменшились.
У 899 князь Капуї Атенульф I завоював Беневенто і оголосив обидва князівства єдиною і неподільною державою. При цьому Атенульф I встановив систему співурядування, при якій усі члени династії одночасно були князями-співправителями. Система працювала протягом більш як півстоліття, поки князь Пандульф I не опинився єдиним правлячим князем Беневенто і Капуї. У 978 році він став ще й князем Салерно, а в 981 році отримав від Оттона II герцогство Сполето, об'єднавши, тим самим, всі чотири лангобардських держави Південної Італії. Після смерті Пандульфа I (981) його володіння були розділені між синами, і в 982 році в руках Пандульфа II залишилося тільки Беневенто.
На початку XI століття Беневенто вже значно поступалося за територією і силі сусідам — Капуї і Салерно. В 1022 році імператор Генріх II під час своєї південноіталійської кампанії захопив Беневенто, але після невдалої облоги Трої повернувся до Німеччини. У наступні десятиліття Беневенто не брав участі в політичному житті Південної Італії, в якій все більшу вагу набирали нормани. Син Беневентського князя Атенульф був запрошений апулійськими лангобардами очолити їх повстання проти Візантії, але незабаром зрадив повсталих, що остаточно позбавило Беневенто політичної ваги. В результаті громадяни Беневенто прогнали князя і погодилися прийняти в якості правителя папу римського, що був до цього лише номінальним сувереном князівства.
- Зотто (571—591)
- Арехіз I (591—641)
- Аюльф I (641–646)
- Радоальд (646–651)
- Грімоальд I (651–662)
- Ромоальд I (662–677)
- Грімоальд II (677–680)
- Гізульф I (680–706)
- Ромоальд II (706–732)
- Аделайз (732–733)
- Григорій (733–740)
- Годшалк (740–743)
- Гізульф II (743–749)
- Лютпранд (749–758)
- Арехіз II (758–774)
Також князі Капуанські з 900—981.
- Арехіз II (774–787)
- Грімоальд III (787–806)
- Грімоальд IV (806–817)
- Сіко I (817–832)
- Сікард (832–839)
- Радельхіз I (839–851)
- Радельгар (851–854)
- Адельчіз (854–878)
- Вайфер (878–881)
- Радельхіз II (881–884), перше правління
- Аюльф II (884–890)
- Орсо (890–891)
- До візантійців. (891-895)
- Гі (895–897)
- Радельхіз II (897–900), друге правління
- Атенульф I (900–910)
- Ландульф I (901–910), співправитель
- Ландульф I (910–943)
- Атенульф II, (911–940), співправитель
- Ландульф II, (940–943), співправитель
- Атенульф III (933–943), співправитель
- Ландульф II Червоний (943–961), співправитель з 940
- Пандульф I Залізна Голова (943–961), співправитель
- Ландульф III (959–961), співправитель
- Ландульф III (961–968)
- Ландульф IV (968–981), співправитель
- Пандульф II (981–1014)
- Ландульф V (987–1014), співправитель
- Ландульф V (1014–1033)
- Пандульф III (1012–1033), співправитель
- Пандульф III (1033–1050)
- Ландульф VI (1038–1050), співправитель
- Рудольф (1053–1054)
- Пандульф III (1054–1059), вдруге
- Ландульф VI (1054–1077)
- Пандульф IV (1056–1074)
- ↑ Hodgkin, VI, 71&n1, 73.
- Gwatkin, H. M. (1926). J. P. Whitney та ін. (ред.). The Cambridge Medieval History: Volume III. Cambridge University Press.
{{cite book}}
: Явне використання «та ін.» у:|editor=
(довідка) - Oman, Charles (1914). The Dark Ages 476-918. London: Rivingtons.
- Hodgkin, Thomas (1895). Italy and her Invaders. Clarendon Press.