Перейти до вмісту

Дельвіг Сергій Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Сергій Миколайович Дельвіг
 Генерал-лейтенант
генеральний значковий
 Генерал-полковник
Загальна інформація
Народження4 липня 1866(1866-07-04)
Москва, Російська імперія
Смерть1944
Каїр, Єгипет
Громадянство УНР
Національністьукраїнець
Alma MaterДругий Московський кадетський корпус
Військова служба
Роки служби19181944
Приналежність УНР
Вид ЗС Армія УНР
Рід військУкраїнська Народна Республіка Артилерія
Війни / битви
Нагороди та відзнаки
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 1 ступеня
Орден Святого Станіслава 1 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Білого Орла (Російська Імперія)
Орден Білого Орла (Російська Імперія)
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Золота зброя «За хоробрість»
Хрест Симона Петлюри
Хрест Симона Петлюри

Сергій Миколайович Дельвіг (4 липня 1866, Москва — 1944, Каїр, Єгипет) — український військовий діяч, генерал-лейтенант Російської імператорської армії, генерал-полковник Армії УНР, військовий історик, співробітник військового-наукового та літературного журналу — «Табор».

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 4 липня 1866 р. в Москві. Походив з дворян Московської губернії.

У Російській армії

[ред. | ред. код]
В часі служби в РІА

Початкову освіту здобув у 2-му Московському кадетському корпусі (закінчив 1883 р.). На військовій службі з 1 вересня 1883 р. Закінчив Михайлівське артилерійське училище в 1886 р. та Михайлівську артилерійську академію (1891; по 1-му розряду), Офіцерську артилерійську школу.

З 1886 служив у кінному взводі 2-ї резервної артилерійської бригади. Підпоручик, з 1888 — поручик, з 1891 — штабс-капітан, з 1896 — капітан, з 1899 — підполковник та командир пішої батареї Офіцерської артилерійської школи. В 1903 за відвагу присвоєно звання полковника. Учасник російсько-японської війни (1904—1905). За бойові заслуги під час цієї війни нагороджений орденом Святого Станіслава ІІ ст. з мечами (1905) і Золотою Георгіївською зброєю (1908). З 1906 — помічник начальника Офіцерської артилерійської школи. В 1909 за відміну отримав чин генерал-майора. З 1909 — командир 24-ї артилерійської бригади. В 1912 нагороджений орденом Святого Володимира ІІІ ст.

З 1914 — в.о. інспектора артилерії 9-го армійського корпусу, на цій посаді вступив на фронт Першої світової війни. В 1914 нагороджений орденом Святого Георгія IV ст. З січня 1915 р. — генерал-лейтенант та інспектор артилерії 9-го армійського корпусу. Командував артилерією під час облоги австрійської фортеці в Перемишлі, після взяття якої, з 19 квітня 1915 р., її комендант. З червня 1915 року — в розпорядженні головнокомандувача Південно-Західним фронтом. З 20 жовтня 1915 р. — командир 40-го армійського корпусу. З квітня 1916 — інспектор артилерії армій Південно-Західного фронту, успішно керував артилерією під час наступу військ фронту (т. зв. Брусиловського прориву). З весни 1917 — у відставці. На момент завершення військової служби був нагороджений всіма російськими орденами до ордена Білого Орла з мечами включно.

На службі Україні

[ред. | ред. код]

У листопаді 1917 р. був призначений начальником інспекторату артилерії Українського Генерального військового штабу. На початку 1918 — начальник артилерії Гайдамацького Коша Слобідської України. У березні 1918 повернувся в Київ. У період правління гетьмана П.Скоропадського керував організацією управління артилерією в армії Української Держави. 3 1919 — інспектор артилерії Армії Української Народної Республіки.

У червні 1919 р. очолював делегацію Української Народної Республіки на переговорах про перемир'я з Польщею під час Чортківського наступу (офензиви) 1919 року Української Галицької Армії, яке було заключено 16 червня 1919 р.

Договір про перемир'я встановлював демаркаційну лінію між Українською Галицькою Армією і польськими військами по так званій лінії Дельвіга. Нею мали розділятися позиції військ ЗО УНР і Польщі по кордону Заложці-Тернопіль-Острів-Літятин-Незвиська. Проте Диктатор ЗО УНР Євген Петрушевич не визнав умов перемир'я, наступ галицьких частин тривав.

У 1919—1921 роках — військовий аташе-голова української військової місії при Посольстві УНР в Румунії. У жовтні 1920 р. С. Петлюра надав повноваження голові дипломатичної місії в Румунії Костю Мацієвичу і генералу Дельвігу вести переговори, укласти військову конвенцію з урядом генерала П.Врангеля за умов визнання останнім самостійності УНР і її уряду. З лютого 1921 член Вищої військової ради УНР.

3 серпня 1921 року підвищений до звання генерал-полковника армії УНР. Очолював Товариство колишніх вояків Армії УНР та Українську громаду в Румунії.

Не знав української мови[1].

Після 1921 року жив в еміграції в Румунії. У 1923—1926 рр. був членом керівного комітету української еміграції в Румунії. Працював інженером на фабриці братів Шіль у Бухаресті, потім на заводах «Конкордія» в Кодлі. В 1944 переїхав у Єгипет, де й помер, в Каїрі, у цьому ж році[2].

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Кедрин І. Любомир Макарушка [Архівовано 5 вересня 2018 у Wayback Machine.] // Свобода. — Джерзі Ситі і Ню Йорк, 1986. — Ч. 31 (15 лютого). — С. 2.
  2. у виданні «Генералітет українських визвольних змагань», статті Бойко О. Д. датою і місцем смерті вказано 1949 рік, Бухарест.

Джерела та література

[ред. | ред. код]