Марія Каллас
| Марія Каллас | |
|---|---|
| англ. Maria Callas грец. Μαρία Κάλλας | |
 | |
| Основна інформація | |
| Повне ім'я | англ. Maria Anna Cecilia Sofia Kalogeropoulou[1][2] грец. Μαρία Άννα Καικιλία Σοφία[1][2] |
| Дата народження | 2 грудня 1923 |
| Місце народження | Нью-Йорк, США |
| Дата смерті | 16 вересня 1977 (53 роки) |
| Місце смерті | Париж, Франція[3] |
| Причина смерті | інфаркт міокарда |
| Поховання | Егейське море[4] |
| Роки активності | 1939—1962-і |
| Громадянство | Париж, Франція |
| Національність | грекиня |
| Професія | оперна співачка |
| Освіта | Афінська консерваторія і George Washington Educational Campusd |
| Вчителі | Elvira de Hidalgod |
| Співацький голос | драматичне колоратурне сопраноd |
| Інструменти | вокал[d] |
| Жанри | опера |
| Колективи | Метрополітен-опера, Ла-Скала |
| Членство | Panhellenic Musician Uniond |
| Заклад | Джульярдська школа |
| Лейбл | EMI |
| Нагороди | Премія Ґреммі за досягнення в галузі звукозапису |
| У шлюбі з | Giovanni Battista Meneghinid[5] |
| www.callas.it | |
 Цитати у Вікіцитатах Файли у Вікісховищі | |
Марі́я Ка́ллас (грец. Μαρία Κάλλας; 2 грудня 1923, Нью-Йорк — 16 вересня 1977, Париж) — грецька оперна співачка (сопрано), одна з найвідоміших оперних співачок ХХ століття. Світову популярність здобула після Другої світової війни.
Марія Каллас народилася 2 грудня 1923 в Нью-Йорку в змішаній греко-американській сім'ї. Ще дитиною дуже розвинула музичний слух, слухаючи грамофонні записи й радіо; займалася фортепіано, потім брала уроки співу. Через бідність у 1936 році сім'я повернулася до Греції, де Каллас почала займатися співом в Афінській консерваторії у Ельвіри де Ідальго, яка дала їй основи бельканто. 3 ранньої юності потужне звучання голосу і трьохоктавний діапазон визначили основне амплуа співачки — найважчі партії італійського репертуару, а також опери Ріхарда Вагнера.
Студенткою дебютувала партією Сантуцци в «Сільській честі» П'єтро Масканьї (1938, Афіни). Під час Другої світової війни і окупації Греції італійськими військами виступала на різних сценах. Після війни звинувачена в тім, що «співала окупантам», у зв'язку з чим Каллас заборонили виступати. Співачка змушена була залишити батьківщину й емігрувати до Італії, де з успіхом виконала партію Джоконди в 1947 році на фестивалі «Арена ді Верона».
Визнання Каллас отримала в 1949 році, упродовж одного тижня втіливши Брунгільду в вагнерівській «Валькірії» і Ельвіру в «Пуританах» Вінченцо Белліні — рівного цьому не було в історії оперного мистецтва першої половини XX ст.: ці партії не тільки дуже важкі, а й діаметрально протилежні за музичним стилем і вокальним завданням. 1951 року Каллас увійшла до трупи міланського театру «Ла Скала», ставши його примадонною: тут вона виконала більшість із 37 партій репертуару. Голос Каллас чудово втілював трагічний пафос беллінієвої Норми, жвавість і дотепність россінієвої Розіни («Севільський цирульник»), скорботу і божевілля героїнь Доніцетті («Лючія ді Ламмермур») і Белліні («Сомнамбула»), гордість трагічних персонажок Верді.
У 1954 року Каллас пройшла курс лікування, щоб знизити вагу. У стилі довгий час наслідувала Одрі Хепберн. Новий образ дозволив втілювати на сцені оперні образи з приголомшливим реалізмом. Того ж року вона вперше з успіхом виступила у США (Чикаго), а за два роки відкрила сезон 1956—1957 в «Метрополітен-опера» виконанням головної партії в «Нормі» Белліні.
1959 року Каллас почала зустрічатись з Аристотелем Онассісом, покинувши чоловіка Баттісто Менегїні.[6] Проте Онассіс ставився до Каллас зневажливо настільки, що цього соромились навіть його друзі. 1968 Каллас дізналась із газет, що Онассіс одружився із Жаклін Кеннеді. Однак і в шлюбі він регулярно бачився з Каллас.
Наприкінці 1950-х років у Каллас виникли серйозні проблеми з голосом, і в 1962 вона залишила сцену. Проте 1965 року вона двічі виступила в «Метрополітен-опера» в партії Тоски: її інтерпретації підтвердили думку про Каллас як про найбільш переконливу і приголомшливу виконавицю цієї ролі. З 1971 року Марія Каллас вела викладацьку роботу в Джульярдській музичній школі (Нью-Йорк). Серед величезної спадщини грамзаписів слід зазначити партії Норми (диригент Серафін, EMI), Анни Болени (диригент Гаваццені, EMI), Медеї (диригент Серафін, EMI), Тоски (диригент Де Сабата, EMI).
Померла Марія Каллас у Парижі 16 вересня 1977 року від інфаркту міокарда. Існує також версія, що інфаркт був тільки ускладненням дерматоміозиту, який теж міг бути основною причиною проблем із голосом[7].
Кінцю життя Марії Каллас присвячені п'єса Терренса Макнеллі «Майстер-клас» (1995), кінофільми Франко Дзеффіреллі «Каллас назавжди» (2002) і Пабло Ларраїна «Марія» (2024), в яких роль співачки зіграли Фанні Ардан і Анджеліна Джолі відповідно.
- ↑ а б Німецька національна бібліотека — 1912.
- ↑ а б Encyclopædia Britannica
- ↑ Archivio Storico Ricordi — 1808.
- ↑ Bauer P. Deux siècles d'histoire au Père Lachaise — Versailles: 2006. — P. 166. — ISBN 978-2-914611-48-0
- ↑ Davis P. G. The Eternal Husband's Story // The New York Times / J. Kahn — Manhattan: New York Times Company, A. G. Sulzberger, 1982. — ISSN 0362-4331; 1553-8095; 1542-667X
- ↑ Аристотель Онассис//Муромов И. А. 100 великих любовников. — М.: Вече, 2002. Архів оригіналу за 2 жовтня 2009. Процитовано 1 грудня 2009.
- ↑ [[https://web.archive.org/web/20120309104920/http://web.ana-mpa.gr/anarussian/articleview1.php?id=5622 Архівовано 9 березня 2012 у Wayback Machine.] Названа причина смерти Марии Калласс — 18-12-2010, ana-mpa]
- Наталія Загорська про Дєніса Давидова, Міхаїла Булґакова, Олександра Купріна, Норґейта Тенцинґа, Марію Каллас / Н. Загорська; переклад з російської Л. Кононович. — Київ: Грані-Т, 2008. — 125 с. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-2923-77-3. — ISBN 978-966-4651-73-5
