Мікоян Володимир Анастасович
| Мікоян Володимир Анастасович | |
|---|---|
| вірм. Վլադիմիր Միկոյան | |
| Ім'я при народженні | рос. Владимир Анастасович Микоян[1] |
| Народження | 12 червня 1924[1] Кисловодськ, Терський округ, Південно-Східна область РРФСР, РСФРР, СРСР[1][2] |
| Смерть | 18 вересня 1942[2] (18 років) Сталінградська область, РРФСР, СРСР[2] |
| Країна | .svg){kind=small} СРСР |
| Рід військ | винищувальна авіація |
| Освіта | Качинське вище військове авіаційне училище льотчиків |
| Звання | старший лейтенант |
| Війни / битви | |
| Нагороди |  |
Володимир Анастасович Мікоян (12 червня 1924, Кисловодськ, Південно-Східна область РРФСР — 18 вересня 1942, Сталінградська область) — радянський військовослужбовець, учасник німецько-радянської війни, другий син радянського державного діяча Анастаса Мікояна.
Народився 12 червня 1924 року[3] в родині радянського діяча Анастаса Івановича Мікояна та Ашхен Лазарівної Туманян. На момент народження у нього був на два роки старший брат Степан Мікоян. З 1925 року жив у Москві. Навчався в середній школі № 32 імені Лепешинського в Ленінському районі. В 1937 році вступив до кінно-спортивного клубу Осоавіахіма, брав участь наїзником у змаганнях з подолання перешкод[4].
На початок німецько-радянської війни встиг закінчити 9 класів[5]. 13 серпня 1941 року був призваний до лав РСЧА[3]. Того ж дня був зарахований курсантом до Качинської військової авіашколи[5]. Навчання проходив у місті Красний Кут Саратовської області, куди було перенесено школу у воєнний час. У цей час там навчався його старший брат Степан. Свої перші польоти здійснив на навчально-тренувальному літаку УТ-2 під керівництвом інструктора Федора Семеновича Каюка[4] [~ 1]. 15 лютого 1942 року закінчив прискорений курс навчання на винищувачі І-16, після чого перебував у підпорядкування заступника народного комісара оборони СРСР з авіації генерал-полковника Павла Жигарєва. Військове звання лейтенанта отримав 19 лютого 1942 року[5].
28 лютого 1942 року був зарахований льотчиком до полку особливого призначення, трохи пізніше був переведений до складу інспекції Управління ВПС РСЧА[5]. Спочатку служив під Москвою під патронажем Василя Сталіна, освоював нові види авіатехніки: Як-1 та «Харрікейн»[4][7]. 27 травня наказом № Н-04221 Народного комісаріату оборони СРСР йому було присвоєно звання старшого лейтенанта[5]. Влітку 1942 року офіцер склав рапорт на ім'я начальника інспекції про переведення в 434-й винищувальний авіаційний полк резерву Головного Командування для участі в бойових діях[4]. 17 серпня 1942 став ад'ютантом ескадрильї[5]. У серпні полк проводив на аеродромі «Люберці» Московської області чергове поповнення особовим складом, а також тренувався на нових видах винищувачів.
На початку вересня 1942 року на транспортних літаках пілоти полку були перекинуті на аеродром Багай-Барановка в Саратовській області для отримання нових літаків — Як-7Б[4], після чого полк вирушив на Донський фронт. Там Мікоян продовжив свої заняття, літаючи неподалік аеродрому і здійснюючи таким чином його повітряне прикриття. 18 вересня 1942 року Володимир Мікоян у своїй першій серйозній повітряній сутичці в період Сталінградської битви загинув у районі станції Котлубань[8][9]. За зразкове виконання бойових завдань командування 17 жовтня 1942 року посмертно нагороджений орденом Червоного Прапора[3][7].
Старший брат Володимира Анастасовича, Степан, який служив із ним разом, у своєму інтерв'ю Артему Драбкіну розповів про обставини його загибелі. За його свідченням, на той момент вони обидва були набагато молодші за інших льотчиків полку і бойового досвіду в них було набагато менше. Недолік досвіду посилювався хронічними проблемами техніки, що мала технічні вади. Незадовго до цього вони отримали Як-7б, облітали їх, відстріляли в повітрі зброю і перелетіли 9 вересня 1942 року на аеродром «Радгосп Сталінградський», що розташовувався за 70 кілометрів на північ від Сталінграда. Спочатку брати проводили тренувальні польоти в районі аеродрому, а 17 вересня стало відомо, що наступного дня мав початися наступ радянських військ у районі станції Котлубань. Завданням льотчиків була організація повітряного прикриття військ. У першому бойовому вильоті 18 вересня Володимир не зміг взяти участь через технічну несправність його літака, а Степан, який був у цьому вильоті відомим командира полку майора Івана Клещова, під час повітряного бою зіткнувся з відмовою обох кулеметів свого винищувача. За першим вильотом відразу ж пішов другий. Літаки змогли лише дозаправитися. Обидва вильоти пройшли без втрат, але Степан, який вперше побував у серйозному зіткненні, був досить сильно схвильований. Клещов, оцінивши обстановку, вирішив не брати в третій виліт старшого Мікояна, взяти замість нього Володимира, який досі залишався на землі, але рвався в бій, і передати машину Степана. У цьому вильоті літак Володимира Мікояна атакував ворожий бомбардувальник, проте на виході з атаки вгору був збитий винищувачем Messerschmitt Bf.109. У іншого радянського пілота, який намагався перешкодити цьому, відмовила зброя. Після обстрілу «Мессершмітта» літак Мікояна перекинувся і увійшов до пікірування. Якоїсь миті Як-7Б почав з нього виходити: мабуть, старшого лейтенанта не було вбито, тому він зробив спробу врятуватися, але потім літак знову зірвався у прямовисний пік і врізався в землю[9].
Після закінчення Сталінградської битви місце загибелі Володимира Мікояна знайти не вдалося[4]. На сімейній ділянці Новодівичого цвинтаря на згадку про нього родичами було встановлено кенотаф[10]. Його ім'я увічнено у Залі Військової слави на Мамаєвому кургані, а фотографія експонується в музеї-панорамі «Сталінградська битва»[4].
- ↑ Надалі лейтенант Федір Семенович Каюк (1916 року народження) з 13 червня 1942 року проходив службу у складі 434-го винищувального авіаційного полку, куди трохи пізніше був переведений його учень Володимир Мікоян. У день загибелі Мікояна, 18 вересня 1942 року, був збитий, але зміг повернутися в полк і продовжити виконувати бойові завдання. Загинув 26 вересня у повітряному бою також у районі станції Котлубань. Нагороджений орденом Червоного Прапора 17 жовтня 1942 року тим самим наказом, що й Мікоян[6].
- ↑ а б в Память народа — 2015.
- ↑ а б в Հայկական սովետական հանրագիտարան — Երևան: 1981. — Т. 7. — С. 543.
- ↑ а б в Микоян Владимир Анастасович. ОБД Память. Министерство обороны РФ. 2023.
- ↑ а б в г д е ж Гаврилова А.Э. (26 вересня 2017). Один из крылатого строя. vpravda.ru (рос.). Волгоградская правда. Процитовано 22 травня 2023.
- ↑ а б в г д е Сведения в учётно-послужной картотеке. в электронном банке документов «Память народа» (архивные материалы: ЦАМО, учётно-послужная картотека; расположение документа: шкаф: 668, ящик: 1113). Архів оригіналу за 22 квітня 2023. Процитовано 22 квітня 2023.
- ↑ Каюк Фёдор Семёнович. soviet-aces-1936-53.ru (рос.). Архів оригіналу за 11 серпня 2022. Процитовано 23 травня 2023.
{{cite web}}: Проігноровано невідомий параметр|subtitle=(довідка) - ↑ а б «Золотая молодёжь» военных лет. pobeda.elar.ru (рос.). Корпорация «ЭЛАР». Архів оригіналу за 7 липня 2022. Процитовано 23 травня 2023.
- ↑ Сведения в учётно-послужной картотеке. в электронном банке документов «Память народа» (архивные материалы: ЦАМО, учётно-послужная картотека; расположение документа: шкаф: 135, ящик: 7). Архів оригіналу за 22 квітня 2023. Процитовано 22 квітня 2023.
- ↑ а б Драбкин А.В. (21 липня 2006). Лётчики-истребители: Микоян Степан Анастасович. iremember.ru (рос.). Фонд сохранения исторической памяти Электронное периодическое издание «Я помню». Архів оригіналу за 27 січня 2023. Процитовано 22 травня 2023.
- ↑ Кипнис С. Е. Участок 1 // Новодевичий мемориал: Некрополь Новодевичьего кладбища. — 4. — М. : Пропилеи, 1995. — С. 39.
- Николай Зенькович. Микоян Владимир Анастасович // Элита: Самые секретные родственники: Энциклопедия биографий. — Москва : Олма-Пресс, 2005. — С. 265—266.
- Гаврилова А.Э. (26 вересня 2017). Один из крылатого строя. vpravda.ru (рос.). Волгоградская правда. Процитовано 1 вересня 2023.