Паскаль Орі
Паскаль Орі | |
---|---|
фр. Pascal Ory | |
Народився | 31 липня 1948[1] (76 років) Фужер[2] |
Країна | Франція |
Місце проживання | Франція |
Діяльність | історик |
Галузь | соціальна історія[3] |
Alma mater | Émile Zola school in Rennesd[4] і Університет Париж X Нантер (1990)[5][6] |
Науковий ступінь | доктор[d][6] (1990) |
Науковий керівник | Рене Ремон[6] |
Вчителі | Жан Делюмо |
Відомі учні | Софі де Клозе |
Знання мов | французька[7][3][8] |
Заклад | Higher School of Ward, Університет Париж X Нантер, UVSQ, Університет Париж I Пантеон-Сорбонна і Інститут політичних досліджень |
Членство | Колеж патафізики[9], Haut comité des commémorations nationalesd (2018), Французька академія[10], Conseil permanent des écrivainsd, Q130758335? і Q131399656? |
Посада | президент, голова і seat 32 of the Académie françaised |
У шлюбі з | Agnès Saald[11] |
Діти | Ariane Ory-Saald |
Нагороди | |
Паска́ль Орі́ (фр. Pascal Ory; 31 липня 1948, Фужер) — французький історик, член Французької академії (з 2021 року).
Народився в 1948 році в місті Фужер (департамент Іль та Вілен регіону Бретань), учень Жана Делюмо та Рене Ремона . Почесний професор новітньої історії Університету Париж I Пантеон-Сорбонна[12].
Розпочав наукову кар'єру за підтримки Фонду[fr] Тьєра (отримував стипендію з 1973 до 1976 року) у Національному центрі наукових досліджень. У 1976—1979 роках викладав у колежі, у 1979—1998 та з 2005 року — у паризькому Інституті політичних досліджень. З 1979 до 1991 — в Університеті Західний Париж — Нантер-ла-Дефанс, з 1987 до 1992 — в Національному інституті східних мов і культур та в Університеті Париж-Дофін, в 1991—1998 роках був професором Університету Версаль/Сен-Кантен-ан-Івлін . З 1995 викладає у Вищій школі соціальних наук, з 1997 року — в Університеті Париж I Сорбонна[13].
У 2018 році удостоєний Великої премії Гобера[14] .
4 березня 2021 обраний до Французької академії на місце, що залишалося вакантним після смерті Франсуа Веєргана[15].
- Les Collaborateurs, 1940—1945, Paris, Éditions du Seuil, coll. Points. Histoire "(no 43), 1980 (1re éd. 1977), VI-331 p. (ISBN 2-02-005427-2)
- La France allemande (1933—1945), Paris, Gallimard, coll. «Archives» (no 67), 1977, 274 p.
- Le Petit Nazi illustré, Париж, Albatros, coll. «Histoires / Imaginaires», 1979, 122 p.
- Les Expositions universelles de Paris: Panorama raisonné, avec des aperçus nouveaux et des illustrations des meilleurs auteurs, Paris, Ramsay, coll. «Les Nostalgies», 1982, 157 p.
- L'Entre-deux-mai: Histoire culturelle de la France (Mai 1968-Mai 1981), Paris, Le Seuil, 1983, 287 p.
- L'Anarchisme de droite ou du mépris considéré comme une morale, le tout assorti de réflexions plus générales, Paris, Bernard Grasset, 1985, 289 p.
- 1889 : L'Expo universelle, Bruxelles, Complexe, coll. «Mémoire des siècles» (no 210), 1989, 153 p.
- Une nation pour mémoire : 1889, 1939, 1989, trois jubilés révolutionnaires, Paris, Presses de la Fondation Nationale des sciences politiques, 1992, 282 p.
- L'Aventure culturelle française. 1945—1989, Paris, Flammarion, 1989, 241 p. (ISBN 9782080660756)
- La Belle Illusion: Culture et Politique sous le signe du Front populaire (1935—1938), Paris, Plon, coll. «Civilisation et mentalités», 1994, 1033 p.
- Le Discours gastronomique français: Des origines à nos jours, Paris, Gallimard, coll. «Archives» (no 105), 1998, 203 p.
- L'Europe ? L'Europe. Saint-Simon, Moses Hess, Victor Hugo … (anthologie commentée), Paris, Omnibus, 900 p., 1998
- Du fascisme, Paris, Perrin, 2003, 293 p. (ISBN 2-262-01980-0) ; éd. revue et augmentée, Perrin, coll. «Tempus», 374 p., 2010
- L'Histoire culturelle, Paris, PUF, 128 p., 2004
- Le Palais de Chaillot, Les grands témoins de l'architecture, editions de la Cité de l'architecture et du patrimoine/Aristéas/Actes Sud, 2006
- Goscinny (1926—1977): La Liberté d'en rire, Paris, Perrin, 2007, 307 p.
- L'Invention du bronzage: Essai d'une histoire culturelle, Paris, Complexe, 2008, 135 p.
- La Culture comme aventure: Treize exercices d'histoire culturelle, Paris, Complexe, 2008, 302 p.
- Grande encyclopédie du presque rien, Éditions des Busclats, 2010, 128 p. (ISBN 9782361660031)
- Vie de Damoclès: Fragments, Éditions des Busclats, 2012, 144 p.
- Ce que dit Charlie: treize leçons d'histoire, Paris, Gallimard, 2016, 248 p. (ISBN 978-2-07-011433-7)
- Jouir comme une sainte et autres voluptés, Paris, Mercure de France, 2017, 184 p.
- Peuple Souverain. De la révolution populaire à la radicalité populiste. Collection Le Débat, Gallimard, Жовтень 2017 року.
- Qu'est-ce qu'une nation ? Une histoire mondiale, Gallimard, 2020
- ↑ http://www.la-croix.com/Archives/2008-10-18/Dossier.-Pascal-Ory-l-aeil-lucide-et-critique-sur-la-societe-_NP_-2008-10-18-330499
- ↑ http://www.franceinter.fr/personne-pascal-ory
- ↑ а б Чеська національна авторитетна база даних
- ↑ http://www.ouest-france.fr/bretagne/pascal-ory-de-retour-au-lycee-rennais-zola-3101361
- ↑ а б в Agence bibliographique de l'enseignement supérieur (France) Système universitaire de documentation — Montpellier: ABES, 2001.
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ CONOR.Sl
- ↑ http://50ansnumerique.u-paris10.fr/content/pascal-ory
- ↑ Académie française
- ↑ https://www.lexpress.fr/culture/agnes-saal-au-service-de-la-culture-et-de-l-etat-avant-la-chute_1685636.html
- ↑ Vincent Roy (21 січня 2021). Pascal Ory : « La nation n’apparaît que quand un peuple devient le peuple souverain » (фр.). L’Humanité. Архів оригіналу за 3 квітня 2021. Процитовано 27 березня 2021.
- ↑ Pascal Ory (фр.). France Inter. Архів оригіналу за 10 травня 2021. Процитовано 27 березня 2021.
- ↑ Immortel Pascal Ory (фр.). lhistoire.fr. Архів оригіналу за 11 квітня 2021. Процитовано 27 березня 2021.
- ↑ Benoit Fouque (5 березня 2021). Pascal Ory, historien breton, entre à l'académie française (фр.). actu.fr. Архів оригіналу за 5 березня 2021. Процитовано 27 березня 2021.
- Pascal Ory (фр.). franceculture.fr. Процитовано 27 березня 2021.