Чорний січень

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія Азербайджану
Історичні області
Арран • Карабах¹ • Мугань • Чухур-Саад • Шабран • Ширван
Середньовіччя
Кара-Коюнлу • Ак-Коюнлу  • Сефевідська держава
Новий час
Азербайджанські ханства

Області:
Каспійська область
Губернії:
Бакинська • Єлизаветпольська • Ериванська

Округи:
Закатальський округ
Новітній час
Бакинська комуна • Диктатура Центрокаспія

ЗДФР • Березневі події • АДР

Муганська РР • Аракська республіка
Сучасність
Азербайджанська РСР

Азербайджанська Республіка
Чорний січень
Карабаська війна

¹ Більша частина області
перебуває під контролем невизнаної НКР
Портал «Азербайджан»
Файл:Freedom Square Baku 1990.jpg
Мітинг перед будинком уряду у січневі дні, 1990 р.

Чорний січень (азерб. Qara Yanvar) або також Кривавий січень (азерб. Qanlı Yanvar) — придушення політичної опозиції радянськими військами 20 січня 1990 року в столиці Азербайджану — місті Баку, що завершилось загибеллю понад сотні мирних жителів, в основному азербайджанців[1]. Подібні події відбулись раніше у Алма-Аті (1986), у Тбілісі (1989), пізніше у Душанбе (1990), у Вільнюсі та Ризі (1991), де жертвами стали радянські громадяни.

Передісторія

[ред. | ред. код]

Події Чорного січня розгортались в епоху Перебудови, на тлі Карабаського конфлікту. В липні 1989 року в Азербайджані сформувався Народний фронт Азербайджану (НФА), що став на чолі азербайджанського національного руху. Основним фактором, що зумовив зростання азербайджанського національного руху, стало карабаське питання[2]. Безуспішні зусилля центру розв'язати карабаську кризу поряд із неспроможністю республіканського керівництва захистити те, що розглядалось як національні інтереси Азербайджану, з бідовим становищем біженців та безліччю місцевих образ призвели у грудні до народного вибуху під проводом НФА[3]. 29 грудня у Джалілабаді активісти Народного фронту захопили будівлю міськкому партії, при цьому десятки людей було поранено[4]. 31 грудня на території Нахічеванської АРСР натовп людей зруйнував держкордон з Іраном. Майже 700 км кордону було знищено[3]. Тисячі азербайджанців перетнули річку Аракс, натхненні першою за довгі десятиліття можливістю братання зі своїми співвітчизниками в Ірані[4][5]. 10 січня 1990 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову «Про грубі порушення закону про державний кордон СРСР на території Нахічеванської АРСР», рішуче засудивши те, що сталось[6].

У той самий час ситуація навколо Карабаху продовжувала погіршуватись. 11 січня 1990 року Народний фронт організував у Баку масовий мітинг, щоб висловити протест проти бездіяльності уряду[2]. Того ж дня група радикально налаштованих членів Народного фронту штурмом взяла кілька адміністративних будівель й захопила владу в місті Ленкорань на півдні республіки, скинувши там радянську владу[4]. Збройним шляхом було здійснено захоплення влади також й у Нефтчалі[7]. Існувала можливість того, що Народний фронт зможе перемогти на виборах до Верховної Ради, які було призначено на березень 1990 року[1][3]. 13 січня була створена Національна рада оборони (НРО). Того ж дня у Баку почався дводенний погром вірменів. Людей викидали з балконів верхніх поверхів, натовп нападав на вірменів й забивав їх до смерті[8]. Відповідно до однієї з версій 13-15 січня вигнані з Вірменії азербайджанські біженці стали нападати на місцевих жителів вірменської національності[9][10][11]. Лунеєв В. В. вважає, що погроми почались після провокаційного оголошення на мітингу Народного фронту про убивство азербайджанця Мамедова (який зі спільниками намагався вигнати вірменина Ованесова з квартири й був убитий Ованесовим)[12]. Народний фронт засудив погроми, звинувативши республіканське керівництво і Москву у свідомому невтручанні для того, щоб виправдати введення військ до Баку й не допустити НФА до влади в Азербайджані[2]. Томас де Ваал, Лейла Юнусова і Зардушт Алізаде покладають відповідальність за антивірменські погроми на лідерів радикального крила Народного фронту Азербайджану[13].

15 січня було оголошено надзвичайний стан у ряді областей Азербайджану, але не в Баку. Це привело до зменшення погромів[14]. Місцеві органи влади, а також розквартировані в місті 12-тисячний контингент внутрішніх військ й частини радянської армії не втручались у те, що відбувалось, обмежуючись лише охороною урядових об'єктів[1].

17 січня прибічники Народного фронту почали безперервний мітинг перед будівлею Центрального Комітету Компартії, перекривши до нього всі підходи. Остерігаючись радянської військової інтервенції, активісти Народного фронту Азербайджану почали блокаду воєнних казарм. По закінченню терміну ультиматума НФА о 12 годині 19 січня пікетники зайняли будівлю телецентру й відключили канал центрального телебачення[15]. Того ж дня надзвичайна сесія Верховної Ради Нахічеванської АРСР прийняла постанову про вихід Нахічеванської АРСР із Союзу РСР та проголошення незалежності[16]. До того часу Народний фронт вже де-факто контролював низку регіонів Азербайджану[1].

Введення військових підрозділів

[ред. | ред. код]

Відчуваючи розпечення ситуації в Баку, перший десант було висаджено в аеропорту ще 12 січня, однак він був блокований бензовозами[17]. 15 січня на частині території Азербайджану було оголошено надзвичайний стан, однак він не розповсюджувався на Баку. Упродовж 16-19 січня на підступах до Баку було створено крупне угрупування загальним числом понад 50000 військовослужбовців зі складу частин Закавказького, Московського, Ленінградського, інших воєнних округів, військово-морського флоту, внутрішніх військ МВС. Бакинська бухта й підходи до неї були блоковані кораблями й катерами Каспійської військової флотилії.[18]

У ніч з 19 на 20 січня 1990 року радянська армія штурмувала Баку з метою розгрому Народного фронту й урятування влади Комуністичної партії в Азербайджані, керуючись указом про введення у місті надзвичайного стану, який було оголошено, починаючи з опівночі. Однак через те, що телеефір після вибуху блоку живлення на телевізійній станції було відключено о 19:30, жителі міста не знали, що відбувається. Більшість бакинців дізнались про введення надзвичайного стану лише о 5:30 ранку з оголошення по радіо та з листівок, що розкидались із гелікоптерів, коли було вже надто пізно[1][13]. З півдня до міста увійшли підрозділи підполковника Ю. Наумова[7]. Операція отримала кодову назву «Удар»[19]. В ході вуличних боїв солдат з ополченцями Народного Фронту загинули мирні громадяни. Газета Коммерсантъ повідомила у ті дні:

Марка Азербайджану, присвячена подіям чорного січня
Файл:BlackJanuary.jpg
Поховання жертв Чорного січня на Алеї Шахідів у Баку, 22 січня 1990 року
Війська, застосовуючи зброю, проривають пікети на Аеропортівському шосе, Тбіліському проспекті й інших дорогах, що ведуть до міста. Одночасно армійські підрозділи розблоковують казарми. Найкривавіші бої були у районі Сальянських казарм.[15].

Танки змітали барикади й провокували ДТП. Британський журналіст Том де Ваал у 6-й главі своєї книги «Чорний сад» пише:

Танки переповзали через барикади, зминаючи на своєму шляху автомобілі та навіть фургони швидкої допомоги. За словами очевидців, солдати стріляли у людей, що бігли, добивали поранених. Був обстріляний автобус з мирними жителями, й багато пасажирів, в тому числі чотирнадцятирічна дівчинка, загинули[13].

Кінорежисер Станіслав Говорухін з приводу введення військ до Баку у 7-му номері тижневика «Московські новини» від 18 лютого 1990 року у статті «Репетиція?» писав:

У ніч з 19-го на 20-е до міста все ж увійшли війська. Але Радянська Армія увійшла до радянського міста… як армія окупантів: під покровом ночі, на танках і бронемашинах, розчищаючи собі шлях вогнем і мечем. За даними військового коменданта, витрата боєприпасів цієї ночі — 60 тисяч набоїв. На сумгаїтській дорозі стояла на узбіччі, пропускаючи танкову колону, легкова машина, у ній — троє вчених з Академії наук, троє професорів, одна з них — жінка. Аж ось танк виїхав з колони і переїхав машину, розчавивши всіх пасажирів. Колона не зупинилась — пішла громити «ворога, що засів у місті» [20][21].

Голова Президії Верховної Ради Азербайджанської РСР Ельміра Кафарова виступила по радіо з рішучим протестом проти оголошення надзвичайного стану та введення військ до Баку, стверджуючи, що це зроблено без її відома[15]. Метою військових був бакинський порт, де за даними розвідки на теплоході Сабіт Оруджев знаходився штаб Народного Фронту. Напередодні операції, за допомогою диверсії спецпризначенців КДБ, було вимкнено трансляцію з бакинської телевежі. Після придушення повстання у Баку, Радянська Армія відновила скинуту радянську владу у містах Азербайджану.

Наступного дня після введення військ на будівлі ЦК з'явились написи: «Геть радянську імперію!», «Геть КПРС!», «Радянська армія — фашистська армія», а на будівлі МВС було збито лозунг «Слава КПРС!»[15]. Ввечері 21 січня відкрилась надзвичайна сесія Верховної Ради Азербайджанської РСР, яка визнала неправомірним введення військ до Баку й призупинила Указ Президії Верховної Ради СРСР про надзвичайний стан у місті, заявивши, що, якщо центральна влада проігнорує це рішення, буде піднято питання про вихід Азербайджану з СРСР[15]. 25 січня судна, що блокували бакинську бухту, були захоплені військово-морським десантом[15]. Кілька днів опір тривав у Нахічевані, але невдовзі й тут спротив Народного фронту було придушено[4].

Наслідки

[ред. | ред. код]

Введення до Баку частин Радянської Армії стало трагедією для Азербайджану. Том де Ваал вважає, що «саме 20 січня 1990 року Москва, власне, втратила Азербайджан»[4]. В результаті силової акції понад сотня мирних жителів, в основному азербайджанці, загинули через необґрунтоване й надмірне застосування сили[1]. Майже все населення Баку вийшло 22 січня на загальний похорон жертв трагедії[4][22], яких було поховано як героїв боротьби за незалежність. Того дня припинили роботу аеропорт, вокзал, міжміський телефонний зв'язок й усі дні трауру щогодини звучали сирени[15]. Десятки тисяч азербайджанських комуністів публічно спалили свої партквитки[3]. Багато активістів Народного фронту були заарештовані, але їх невдовзі відпустили[3][15]. Перший Секретар ЦК Компартії Азербайджанської РСР Абдул-Рахман Везіров ще до введення військ утік до Москви. Його замінив Аяз Муталібов, що став потім першим президентом Азербайджану.

Кремль мотивував проведення воєнної акції необхідністю захисту вірменського населення. Human Rights Watch стверджує, що більшість фактів, зокрема документи військової прокуратури в Баку, свідчать, що воєнна акція планувалась ще до вірменських погромів у Баку[14]. Михайло Горбачов стверджував, що бойовики Народного фронту Азербайджану відкрили вогонь по солдатам[23]. Однак незалежна організація «Щит», яка складається з групи адвокатів та офіцерів запасу, під час вивчення випадків порушення прав людини в армії та її військові операції не змогли виявити «озброєних бойовиків НФА», присутністю яких мотивувалось застосування радянськими військами вогнепальної зброї[3] та дійшла висновку, що армія вела війну зі своїми громадянами й вимагала почати кримінальне розслідування проти Міністра оборони СРСР Дмитра Язова, який особисто проводив операцію[24].

Товариство «Меморіал» і «Хельсинська Група» повідомили у травні 1991 року, що знайшли переконливі докази того, що введення надзвичайного стану призвело до необґрунтованого порушення громадянських свобод і що радянські війська використовували необґрунтовані силові методи (в тому числі використання бронетехніки, багнетів і стрілянина по машинах швидкої допомоги), що призвело до численних жертв[25].

Під час введення військ до Москви за півтора року, військові стали поводити себе на вулицях міста більш обережно, остерігаючись повторення жертв серед мирного населення.

20 січня відзначається як День всенародної скорботи в Азербайджані[26].

Висвітлення в культурі

[ред. | ред. код]

Переживання подій очевидцем подано у моновиставі «Про Ромео та Джульєтту… тільки звали їх Маргарита та Абульфаз» (режисер Ірина Мельник, виконує Олена Дудич)[27][28].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е Human Rights Watch. «Playing the „Communal Card“: Communal Violence and Human Rights». Архів оригіналу за 11 жовтня 2012. Процитовано 8 травня 2011.
  2. ↑ а б в Сванте КОРНЕЛЛ. Конфлікт у Нагорному Карабаху: динаміка і перспективи розв’язання (рос.). sakharov-museum.ru.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  3. ↑ а б в г д е Zverev, Alexei. Етнічні конфлікти на Кавказі, 1988—1994 рр [Ethnic conflicts in Caucasus, 1988-1994]. Архів оригіналу за 13 липня 2013. Процитовано 8 травня 2011.
  4. ↑ а б в г д е Том де Ваал (08 липня 2005 р.). Глава 6. 1988-1990 рр. Азербайджанська трагедія (рос.). Російська служба Бі-бі-сі.
  5. ↑ Простір і час у світовій політиці та міжнародних відносинах (PDF) (рос.). МДІМВ-Університет. 08 липня 2005 р. Архів оригіналу (PDF) за 8 серпня 2011. Процитовано 8 травня 2011.
  6. ↑ Хрестоматія з історії вітчизняної держави й права: форма державної єдності у вітчизняній історії XX століття, Юрайт-2009, ISBN 978-5-9916-0092-7, ISBN 978-5-9692-0523-9
  7. ↑ а б ПДВ наприкінці 80-х — початку 90-х років. (частина III)
  8. ↑ Том де Ваал. Чорний Сад. Глава 6. 1988—1990 рр. Азербайджанська трагедія
  9. ↑ Газета Труд, № 020 за 01.02.2001. 10 балів за шкалою Політбюро
  10. ↑ Summertime in Soviet Baku, And the Living Is Uneasy | csmonitor.com
  11. ↑ New York Times. Upheaval in the East; Troops Seek to Calm Azerbaijan; Soviets Debate Cause of Violence
  12. ↑ В. В. Лунеєв (д.ю.н.). Російська академія наук. Інститут держави і права. Злочинність XX століття: світові, регіональні та російські тенденції — Вид. 2-е, перероб. — Wolters Kluwer Russia, 2005 — ISBN 5-466-00098-1. Стор. 715
  13. ↑ а б в Ваал де Т. Чорний сад. Вірменія та Азербайджан між миром і війною. Глава 6 [Архівовано 2014-01-13 у Wayback Machine.]. 1988—1990 рр. Азербайджанська трагедія.
  14. ↑ а б Communal Violence and Human Rights
  15. ↑ а б в г д е ж и БАКУ: ЧАСОПИС ПОДІЙ (рос.). Журнал «Влада». 29.01.1990.[недоступне посилання з червня 2019]
  16. ↑ Нахічевань (рос.). vexillographia.ru. {{cite news}}: Cite має пустий невідомий параметр: |1= (довідка)
  17. ↑ 10 балів за шкалою Політбюро. Архів оригіналу за 7 березня 2008. Процитовано 8 травня 2011. [Архівовано 2008-03-07 у Wayback Machine.]
  18. ↑ Qarabaq senedlerde | Karabakh in Documents | Карабах у документах. Архів оригіналу за 7 лютого 2011. Процитовано 8 травня 2011. [Архівовано 2011-02-07 у Wayback Machine.]
  19. ↑ Кривавий горбачовський удар по Баку 20 січня 1990 року. Архів оригіналу за 13 грудня 2010. Процитовано 8 травня 2011. [Архівовано 13 грудня 2010 у Wayback Machine.]
  20. ↑ Estonia. Kultuuriministeerium,Fr. R. Kreutzwaldi nim. Eesti NSV Riiklik Raamatukogu. Eesti. Artiklite ja retsensioonide kroonika, випуски 7–10
  21. ↑ Літопис газетних статей, випуски 1–13. Всесоюзна книжкова палата
  22. ↑ Shaffer Brenda, Borders and brethren: Iran and the challenge of Azerbaijani identity, United States of America, Belfer Center for Science and International Affairs-2002, [1], ISBN 0-262-19477-5
  23. ↑ On My Country and the World, By Mikhail Gorbachev
  24. ↑ Thomas, De Waal (2003). Black Garden: Armenia and Azerbaijan through peace and war. New York and London: New York University Press. с. 93. ISBN 0-275-97258-5.
  25. ↑ Robert Kushen, Aryeh Neier (May 1991). Conflict in the Soviet Union: Black January in Azerbaidzhan. Human Rights Watch. с. 3. ISBN 9781564320278.
  26. ↑ President of Azerbaijan. Azerbaijan. Bloody Memories. Архів оригіналу за 5 жовтня 2007. Процитовано 8 травня 2011. [Архівовано 2007-10-05 у Wayback Machine.]
  27. ↑ О Ромео и Джульетте… только звали их Маргарита и Абульфаз. Дом Актера (амер.). Архів оригіналу за 1 березня 2019. Процитовано 28 лютого 2019. [Архівовано 2019-03-01 у Wayback Machine.]
  28. ↑ О Ромео и Джульетте… только звали их Маргарита и Абульфаз | Могилевский драматический театр. mdrama.by (рос.). Архів оригіналу за 1 березня 2019. Процитовано 28 лютого 2019. [Архівовано 2019-03-01 у Wayback Machine.]

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Чорний_січень&oldid=43944423