Данило Судин's Reviews > Загибель Ґондоліна

Дещо сумне читання, бо це остання книга з Легендаріуму. І в ній все більше бачиш, що задум так і не був втіленим.
І лише з цього тексту побачив пояснення - прямим текстом, яке засмутило ще більше. Раніше я думав, що Толкін писав тексти вечорами - для себе, тобто для душі.
Але ось Крістофер пояснює, що всі більш-менш зв'язні версії "Сильмариліону" постали, бо Толкін вірив, що їх вдасться видати. І тому писав їх... для видавця. А той послідовно всі спроби відкидав. І тому Толкін закидав свої писання. Мабуть, для себе він писав хіба після 1917 - і десь до середини 1920-х.
І так і бачиш професора в літах, який, з одного боку, живе Середзем'ям, а з іншого, має годувати сім'ю, а тому не має часу на ту писанину "просто так". На початку 1950-х Толкін боявся виходу на пенсію, бо грошей було катма... І лише "Володар перснів" дав йому фінансову стабільність.

І це сумно: розуміти, що Середзем'я - це стало для Толкіна "товаром": якщо не можеш його продати, то й не займайся ним.

І попри це, тішуся, що є цей том. Він доповнює "Сильмариліон", де падінню Ґондоліна приділено замало уваги. Зі всіх "Сказань Середзем'я" для мене цей том найцінніший. Адже решта є написана в "Сильмариліоні".
Так само й "Діти Гуріна", до речі. Просто я їх спершу прочитав як "Narn i Chîn Húrin" в "Незакінчених сказаннях". Але як окреме сказання - це гарне доповнення і розширення "Сильмариліону".

П.С. а от історію про Берена та Лутіен якось не дуже сприймаю. Як нецікаву, але необхідну частину Легендаріуму: без цього сказання не зрозуміти "Дітей" чи "Ґондолін". Але вона мені занадто казкова та солодкава.