Перейти до вмісту

Сепаратистський фемінізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Сепаратистський фемінізм
Частина серії
Фемінізм
Історія фемінізму
Жіноча історія
Виборче та інші права жінок
Течії
Етнічні
Релігійні
Проблеми та рішення
Проблеми
Рішення
Теорія фемінізму
Феміністська наука
Персоналії і праці
Ключові феміністки
За групами
Праці
Публікації і контент
За країнами
Портал Проєкт Стиль

Феміністичний сепаратизм — теорія, за з якою феміністична опозиція патріархату може бути досягнута через відокремлення жінок від чоловіків.[1] Велика частина теоретизувань базується на лесбійському фемінізмі.

Письменниця Мерилін Фрай описує феміністичний сепаратизм як «відокремлення різного роду або способів від чоловіків, а також від інституцій, відносин, ролей і видів діяльності, які визначаються чоловіками, в яких домінують чоловіки і які діють на користь чоловіків і для підтримки чоловічих привілеїв, причому це відокремлення ініціюється або підтримується, за бажанням, жінками».

Фон

[ред. | ред. код]

Культурний критик Еліс Еколс описує появу лесбійського сепаратистського руху як відповідь на гомофобні настрої, висловлені феміністичними організаціями, такими як Національна організація жінок. Еколс стверджує, що «…запровадження (гомо)сексу занепокоїло багатьох гетеросексуальних феміністок, які знайшли в жіночому русі довгоочікуваний перепочинок від сексуальності». Еколс розглядала сепаратизм як лесбійську стратегію, спрямовану на те, щоб відв'язати лесбійство від сексу, аби гетеросексуальні жінки у феміністичному русі почувалися комфортніше.[2]

«Осередок 16», заснований у 1968 році Роксаною Данбар, називають першою організацією, яка висунула концепцію сепаратистського фемінізму.[3][4][5] Історикиня культури Еліс Еколс вважає, що робота «Осередку 16» «допомогла створити теоретичну основу для лесбійського сепаратизму»[6] Еколс наводить Осередок 16 як приклад гетеросексуального феміністичного сепаратизму, оскільки група ніколи не пропагувала лесбійство як політичну стратегію.

У журналі No More Fun and Games, радикальному феміністичному періодичному виданні організації, члени Роксанна Данбар і Ліза Леггорн радили жінкам «відокремитися від чоловіків, які не свідомо працюють для звільнення жінок»[7]. Натомість вони радили періоди целібату, а не лесбійські стосунки, які вони вважали «не чим іншим, як особистим рішенням».[7]

Сенс і мета

[ред. | ред. код]

Прихильники феміністичного сепаратизму мають різні думки щодо значення феміністичного та лесбійського сепаратизму; основні дебати стосуються того, до якої міри жінки повинні відокремлюватися від чоловіків, чи є це суворою ідеологією або стратегією, а також того, як це працює на користь жінок.

Загальний феміністичний сепаратизм

[ред. | ред. код]

У трактаті про соціалістичний фемінізм, опублікованому в 1972 році, відділення Чиказького жіночого союзу визволення в Гайд-парку розрізнило сепаратизм як «ідеологічну позицію» і як «тактичну позицію»[8]. У цьому ж документі вони далі розрізняли сепаратизм як «особисту практику» і як «політичну позицію».[8]

В есеї лесбійської феміністки Мерилін Фрай «Нотатки про сепаратизм і владу» (1978) вона розглядає жіночий сепаратизм як стратегію, яку в певний момент практикують усі жінки і яка присутня в багатьох феміністичних проектах (можна згадати жіночі притулки, виборчі квоти або програми жіночих досліджень). Вона стверджує, що лише тоді, коли жінки практикують його свідомо як відокремлення від чоловіків, він викликає суперечки (або, як вона припускає, істерію). З іншого боку, чоловічий сепаратизм (можна розглядати джентльменські клуби, профспілки, спортивні команди, армію і, що більш спірно, посади, пов'язані з прийняттям рішень, загалом) вважається цілком нормальним, навіть доцільним явищем, хоча він здебільшого не практикується свідомо.

Деякі феміністки-сепаратистки вважають, що чоловіки не можуть зробити позитивний внесок у феміністичний рух і що навіть чоловіки з добрими намірами відтворюють динаміку патріархату.

Лесбійський сепаратизм

[ред. | ред. код]

Шарлотта Банч, рання учасниця The Furies Collective, розглядала сепаратизм як стратегію, період «першого кроку» або тимчасового відходу від основної діяльності для досягнення конкретних цілей або для особистісного зростання.[9]

На додаток до захисту відмови від робочих, особистих або випадкових стосунків з чоловіками, The Furies рекомендували, щоб лесбійські сепаратистки спілкувалися «тільки (з) жінками, які розірвали свої зв'язки з чоловічими привілеями»[10] і припускали, що «поки жінки все ще отримують вигоду від гетеросексуальність, отримують її привілеї та безпеку, їм колись доведеться зрадити своїх сестер, особливо сестер-лесбіянок, які не отримують цих переваг».[10] Це було частиною ширшої ідеї, яку Банч сформулював у своїй книзі «Вчимося з лесбійського сепаратизму» (1976), що «в суспільстві, де панує перевага чоловіків, гетеросексуальність є політичним інститутом» а практика сепаратизму — це спосіб уникнути його панування.

Сепаратизм розглядався лесбійками і як тимчасова стратегія, і як практика на все життя. Лауреат премії «Лямбда» письменниця Елана Дайкевомон обрала сепаратизм як практику свого життя.

У своїй книзі «Лесбійська етика: на шляху до нової цінності» 1988 року лесбійський філософ Сара Люсія Гоуґленд натякає на потенціал лесбійського сепаратизму заохочувати лесбіянок розвивати здорову громадську етику, засновану на спільних цінностях. Гоуґленд формулює різницю (спочатку зазначену лесбійським сепаратистським авторкою та антологійкою Джулією Пенелопою) між лесбійською субкультурою та лесбійською спільнотою; приналежність до субкультури «визначається в негативних термінах зовнішньою, ворожою культурою», а приналежність до спільноти базується на «цінностях, які, на нашу думку, ми можемо реалізувати тут». Бетт Таллен вважає, що лесбійський сепаратизм, на відміну від деяких інших сепаратистських рухів, «йде не про створення незалежної держави, а про розвиток автономної самоідентичності та створення сильної солідної лесбійської спільноти». Лесбійська історикиня Ліліан Фейдерман описує сепаратистські імпульси лесбійського фемінізму, який створив культуру та культурні артефакти, як «надання любові між жінками більшої видимості» в ширшій культурі.[11] Фадерман також вважає, що феміністки-лесбійки, які створювали сепаратистські інституції, робили це, щоб «привнести свої ідеали щодо цілісності, виховання нужденних, самовизначення та рівності праці та винагород у всі аспекти інституційної побудови та економіки».[11]

Лесбійський сепаратизм і радикальне лесбійство

[ред. | ред. код]

Сепаратистський лесбійство — тип феміністичного сепаратизму, характерний для лесбійок.[12] Багато лесбійок-сепаратисток купили землю, щоб вони могли жити окремо від чоловіків і гетеросексуальних жінок.[12]

Радикальний лесбійство та інші подібні рухи являють собою розрив з ширшим феміністичним рухом. Вони є спробою деяких феміністок і лесбійок примирити те, що вони вважають внутрішніми конфліктами, із заявленими цілями фемінізму. Багато з цих конфліктів і розривів є наслідком проблем, що випливають з ширших і національно специфічних культурних наративів, пов'язаних з жінками. Деякі з них створюються незалежно у відповідь на ці потреби, тоді як інші черпають натхнення з радикальних рухів в інших країнах. Це призводить до того, що немає єдиної історії радикального лесбійства, а є лише окремі національні боротьби.

На міжнародному рівні радикально налаштовані лесбійки часто користувалися конвергентними міжнародними просторами, щоб створювати власні заходи, щоб підвищити видимість лесбійства. Приклади цього включають лесбійський марш у Нью-Йорку 1994 року на 25-ту річницю Стоунволла. Іншим прикладом стала Всесвітня конференція жінок у Пекіні 1995 року. Третій приклад стався під час Гей-ігор 1997 року в Амстердамі.

У Сполучених Штатах рух розпочався в 1970 році, коли сім жінок (включно з лесбійською активісткою Дель Мартін) виступили перед Північною конференцією гомофільних організацій щодо актуальності руху за права геїв для жінок, що входять до нього. Делегатки прийняли резолюцію на користь звільнення жінок, але Дель Мартін відчула, що вони зробили недостатньо, і написала «Якщо це все, що є», впливове есе 1970 року, в якому вона засудила організації, що захищають права геїв, як сексистські.[13][14] У 1971 році Фурії створили комуну, відкриту лише для лесбійок, де вони випускали щомісячну газету під назвою «Фурії». Фурії складалися з дванадцяти жінок віком від вісімнадцяти до двадцяти восьми років, усі феміністки, усі лесбійки, усі білі, з трьома дітьми серед них.[15] Ця діяльність тривала на початку десятиліття.[15][16] Інші добре відомі лесбійські сепаратистські групи включають The Gutter Dykes, The Gorgons і The Radicallesbians.[17]

У контексті Сполучених Штатів практика лесбійського сепаратизму іноді включає концепції, пов'язані з квір-націоналізмом і політичним лесбійством. Деякі особи, які вважають себе лесбійськими сепаратистками, також пов'язані з практикою діанічного язичництва.[18][19]

У франкомовних країнах замість лесбійського сепаратизму використовується термін радикальний лесбійський рух. Це приблизно аналогічно англомовному лесбійському сепаратизму. Натхненний працями філософині Монік Віттіг[20], цей рух виник у Франції на початку 1980-х років і незабаром поширився на канадійську провінцію Квебек.[20] Віттіг, посилаючись на ідеї Сімони де Бовуар, кидає виклик концепціям біологічного детермінізму, стверджуючи, що ті, хто має владу, створюють статеві та расові відмінності з метою маскування конфлікту інтересів і підтримки панування. Вона та її союзники вважали гетеросоціальність, а також гетеросексуальність аспектами гетеро-влади, яким варто чинити сильний опір.

Латиноамериканське радикальне лесбійство розвивався протягом 1970-х років і, як і інші частини руху, був результатом специфічних національних умов. Радикальне лесбійство почало розвиватися в Мексиці в 1977 році на чолі з групою Mujeres guerreras que abren caminos y esparcen flores (Oikabeth). Радикальне лесбіянство виникло в Чилі в 1984 році у відповідь на національні умови, що склалися в результаті диктатури. У Коста-Ріці радикальний лесбійський рух виник у 1986 році.[21] У 1980-х і 1990-х роках життя лесбійок у Латинській Америці було складним через лесбофобські репресії в усьому регіоні. Як наслідок, спільноти в Мексиці, Коста-Ріці, Пуерто-Ріко, Аргентині та Бразилії почали тісніше співпрацювати задля досягнення спільних цілей.[22]

Культура і громада

[ред. | ред. код]

Лесбійський та феміністичний сепаратизм надихнув на створення мистецтва та культури, що відображають їхнє бачення жіночо-центрованих суспільств. Важливим і тривалим аспектом лесбійського сепаратизму була побудова альтернативної спільноти через «створення організацій, інституцій та соціальних просторів… жіночі книгарні, ресторани, видавничі колективи та софтбольні ліги сприяли процвітанню лесбійської культури».[23]

Письменництво

[ред. | ред. код]

Під час другої хвилі фемінізму жінки створили мережу публікацій, преси, журналів і періодичних видань, відомих як рух «Жінки в пресі».[24] Дехто позначав свої періодичні видання та книги «тільки для жінок» або «тільки для лесбійок».

Література

[ред. | ред. код]

Одним з історичних прикладів є феміністичний роман Шарлотти Перкінс Гілман «Їїзем'я» (1915). Серед сучасних прикладів — «Жіночий чоловік» (1975) Джоанни Расс і «Амоніт» (1993) Ніколи Гріффіт.

«Мандрівка» (Persephone Press, 1978) — сепаратистський утопічний роман, написаний на основі особистого досвіду письменниці Саллі Міллер Ґірхарт у сільських лесбійсько-сепаратистських колективах.[1] «Дикі кобили: Моє лесбійське життя на землі» (University of Minnesota Press, 2018) документує досвід авторки Діани Гантер у лесбійському сепаратистському колективі.

«Лесбійська нація: Феміністичне рішення» (Simon & Schuster, 1973) — збірка есеїв Джилл Джонстон, які спочатку були надруковані у виданні The Village Voice, де Джонстон обговорює елементи розриву з інституціями, де домінують чоловіки.[25]

Нон-фікшн

[ред. | ред. код]

«Тільки для лесбійок: Сепаратистська антологія» (Onlywomen Press, 1988) за редакцією Джулії Пенелопи та Сари Люсії Хогланд — це збірка праць про лесбійський сепаратизм.

Періодичні видання

[ред. | ред. код]
Докладніше: Список лесбійської періодики

Серед відомих американських лесбійських сепаратистських періодичних видань — «Common Lives/Lesbian Lives» (Айова, 1980—1996), «Lesbian Connection» (Мічиган, 1974 — дотепер), «Sinister Wisdom» (Каліфорнія, 1976 — дотепер), «Lesbian Tide» (Каліфорнія, 1971—1980), «WomanSpirit» (Орегон, 1974—1984), «Conditions» (Нью-Йорк, 1976—1990) та «Azalea: Журнал лесбійок з країн третього світу» (Нью-Йорк, 1971—1980).

Іншими прикладами є лондонський лесбійський журнал Gossip: Gossip: A Journal of Lesbian Feminist Ethics,[26] Lesbian Feminist Circle, журнал лише для лесбійок, колективно виданий у Веллінгтоні, Нова Зеландія,[27] австралійське періодичне видання Sage: The Separatist Age,[28] Amazones d'Hier, Lesbiennes d'Aujourd'hui, що випускається лише для лесбійок у Монреалі, Квебек, і Killer Dyke, журналу Flippies (феміністська лесбійська міжгалактична партія), що базується в Чикаго.[29][30] The Furies була американською газетою The Furies Collective, яка мала на меті висловити лесбійський сепаратизм і виходила з січня 1972 року до середини 1973 року.

Музика

[ред. | ред. код]
Докладніше: Жіноча музика

Початок 1970-х був активним періодом у жіночій музиці, жанрі, який здебільшого виник і підтримувався лесбійськими сепаратистками. Двома ранніми прикладами цього явища були «Злий Аттіс» Максін Фельдман і «Лаванова Джейн любить жінок» Алікс Добкін.[31]

Мічиганський жіночий музичний фестиваль, або «Мічфест», був щорічним музичним фестивалем, який проходив щоліта до 2015 року. Мічфест був заснований у 1976 році і був активним прихильником необхідності відокремлення жінок від «чоловічої політики, інституцій та культури». Мічфест пропонував жінкам не лише можливість «жити» фемінізмом, але, як свідчать наведені вище цитати, також виступав як спосіб просвітити жінок щодо феміністичних форм у спосіб, який може кинути виклик очорненню «радикального лесбійського сепаратизму».[32]

Olivia Records був сепаратистським бізнесом у Лос-Анджелесі, який випускав жіночу музику та організовував концерти. Olivia Records була заснована в 1973 році Дженніфер Вудхул, Лі Швінг, Джіні Берсон та Гелейн Гарріс і спочатку розташовувалася у Вашингтоні, округ Колумбія. Olivia Records продала майже 2 мільйони копій альбомів з жінками-виконавицями та артистками, які продавалися жінкам.[33] Зрештою звукозаписна компанія переключилася з музики на подорожі, і тепер це компанія лесбійських подорожей під назвою Olivia.[34]

Громадські проєкти

[ред. | ред. код]

Понятт «жіноча земля» використовували в Америці для опису спільнот лесбійських сепаратисток, які зазвичай живуть на окремій ділянці землі.[12] Деякі лесбійські спільноти практикують ідею екофемінізму на цих окремих ділянках землі, що є зв'язком між гнобленням жінок і гнобленням природи чоловіками. Доступ до тимчасово вільної землі часто знаходили через жіночі музичні фестивалі, де лесбійки спілкувалися та планували свої плани щодо лесбійської землі.[35] Лесбійський сепаратизм надав можливості «прожити своє життя окремо від … основного суспільства»,[36] і в 1970-х роках «значна кількість лесбійок-феміністок переїхала до сільських громад».[37] Одна з цих лесбійок, Джойс Чейні, брала інтерв'ю у сільських сепаратисток-феміністок і сепаратисток-лесбійок, які живуть у навмисних громадах, земельних трестах і земельних кооперативах. Результатом стала її книга «Жіноча земля» (Lesbian Land) (1976).[38] Чейні описує причину переїзду багатьох із цих сепаратисток на землю лесбійок як «просторову стратегію дистанціювання … від основного суспільства».[38]

Відгуки

[ред. | ред. код]

У опублікованій у 1982 році розмові про темношкірий фемінізм і лесбійську активність зі своєю сестрою Беверлі Сміт Барбара Сміт, співавторка Колективної заяви <i>Combahee River</i>, висловлює занепокоєння тим, що «в тій мірі, в якій кольорові лесбійки повинні боротися одночасно проти расизму білих жінок, (як проти сексизму), сепаратизм перешкоджає створенню союзів із кольоровими людьми». Сміт пише, що раса ставить кольорових лесбійок в інше ставлення до чоловіків, як білих лесбійок, оскільки «білі жінки з класовими привілеями не поділяють гноблення з білими чоловіками. Вони перебувають у критичному та антагоністичному становищі, тоді як чорношкірі та інші кольорові жінки неодмінно ділиться пригнобленими ситуаціями з людьми своєї раси». Сміт розрізняє теорію сепаратизму та практику сепаратизму, стверджуючи, що саме те, як сепаратизм практикувався, призвело до «ізольованого, одностороннього розуміння та практики політики, яка ігнорує цілий ряд утисків, яких зазнають жінки».

У 1983 році анархіст Боб Блек писав: «Сепаратизм може бути абсурдним як соціальна програма і пронизаний суперечностями. Але напівізоляція полегшує індоктринацію неофітів і відкидає несприятливі докази та аргументи, і це розуміння радикальні феміністки поділяють з муністами, кришнаїтами та іншими культистами».[39]

Відстоюючи сепаратистську політику в широкому сенсі, феміністка Соня Джонсон зазначає, що феміністичний сепаратизм ризикує визначити себе тим, від чого він відокремлюється, тобто чоловіками.

Лесбійська поетеса Джуель Гомес у своєму есе «З минулого» згадує про свою переплетену історію з чорношкірими чоловіками та гетеросексуальними жінками і пояснює, що «відірватися від тих, хто був частиною нашого виживання, — це стрибок, який багато кольорових жінок ніколи не змогли б зробити».[40]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Shugar, Dana R. (1995). Separatism and Women's Community. University of Nebraska Press. с. xi–xvii. ISBN 978-0-8032-4244-9.
  2. ↑ Echols, Alice. «The Eruption of Difference», from Daring to be Bad: Radical Feminism in America, 1967—1975, 1989, University of Minnesota Press, ISBN 0-8166-1787-2, p. 218.
  3. ↑ Saulnier, Christine F. Feminist Theories and Social Work: Approaches and Applications, 1996, ISBN 1-56024-945-5.
  4. ↑ Bevacqua, Maria Rape on the Public Agenda: Feminism and the Politics of Sexual Assault, 2000, ISBN 1-55553-446-5.
  5. ↑ Echols, Alice. Daring to Be Bad: Radical Feminism in America, 1967-75, University of Minnesota Press, 1990, ISBN 0-8166-1787-2, p. 164.
  6. ↑ Echols, Alice. Daring to Be Bad: Radical Feminism in America, 1967–75, University of Minnesota Press, 1990, ISBN 0-8166-1787-2, p. 164.
  7. ↑ а б Dunbar, Leghorn. "The Man's Problem", from No More Fun and Games, Nov 1969, quoted in Echols, p. 165.
  8. ↑ а б Chicago Women's Liberation Union, Hyde Park Chapter. Socialist Feminism: A Strategy for the Women's Movement, 1972 (booklet).
  9. ↑ Davis, Flora. Moving the Mountain: The Women's Movement in America since 1960, University of Illinois Press, 1999, ISBN 0-252-06782-7, p271
  10. ↑ а б Bunch, Charlotte/The Furies Collective, "Lesbians in Revolt", in The Furies: Lesbian/Feminist Monthly, vol. 1, January 1972, pp.8–9
  11. ↑ а б Faderman, Lillian. Odd Girls and Twilight Lovers, Columbia University Press, ISBN 0-231-07488-3, p220
  12. ↑ а б в Kershaw, Sarah (30 січня 2009). My Sister's Keeper. The New York Times. Архів оригіналу за 26 грудня 2015.
  13. ↑ Mark Blasius, Shane Phelan We are everywhere: a historical sourcebook in gay and lesbian politics, Routledge, 1997 ISBN 0-415-90859-0 p. 352
  14. ↑ Vern L. Bullough Before Stonewall: activists for gay and lesbian rights in historical context, Routledge, 2002 ISBN 1-56023-193-9 p. 160
  15. ↑ а б Dudley Clendinen, Adam Nagourney Out for Good: The Struggle to Build a Gay Rights Movement in America, Simon & Schuster, 2001 ISBN 0684867435, p. 104
  16. ↑ Bonnie Zimmerman Lesbian histories and cultures: an encyclopedia Garland Pub., 2000 ISBN 0-8153-1920-7, p. 322
  17. ↑ Levy, Ariel (22 лютого 2009). Lesbian Nation. The New Yorker. Процитовано 10 травня 2016.
  18. ↑ Empowering the Goddess Within [Архівовано 12 лютого 2012 у Wayback Machine.], by Jessica Alton
  19. ↑ Goddesses and Witches: Liberation and Countercultural Feminism [Архівовано 2014-10-26 у Wayback Machine.], by Rosemary Ruether
  20. ↑ а б Turcotte, Louise. (foreword) The Straight Mind and Other Essays, Monique Wittig, Beacon Press, 1992, ISBN 0-8070-7917-0, p ix
  21. ↑ Falquet, Jules (2004). Breve reseña de ALGUNAS TEORÍAS LÉSBICAS [Brief review of some lesbian theories] (ісп.). Mexico. с. 32—33.
  22. ↑ Falquet, Jules (2004). Breve reseña de ALGUNAS TEORÍAS LÉSBICAS [Brief review of some lesbian theories] (ісп.). Mexico. с. 39.
  23. ↑ McGarry & Wasserman, Becoming Visible: An Illustrated History of Lesbian and Gay Life in Twentieth-Century America, Studio, ISBN 0-670-86401-3, pp.187–188
  24. ↑ Travis, Trysh (12 вересня 2008). The Women in Print Movement: History and Implications. Book History (англ.). 11 (1): 275—300. doi:10.1353/bh.0.0001. ISSN 1529-1499.
  25. ↑ Grimes, William (21 вересня 2010). Jill Johnston, Avant-Garde Cultural Critic, Dies at 81. The New York Times. Архів оригіналу за 2 лютого 2018. Процитовано 4 травня 2018.
  26. ↑ GEI to HUZ – Serials List – Lesbian & Gay Archives of New Zealand. Laganz.org.nz. Архів оригіналу за 2 червня 2010. Процитовано 16 серпня 2010.
  27. ↑ CAP to CUT – Serials List – Lesbian & Gay Archives of New Zealand. Laganz.org.nz. Архів оригіналу за 2 червня 2010. Процитовано 16 серпня 2010.
  28. ↑ S.E to SQU – Serials List – Lesbian & Gay Archives of New Zealand. Laganz.org.nz. 9 січня 1988. Архів оригіналу за 2 червня 2010. Процитовано 16 серпня 2010.
  29. ↑ Special Identity Women's Periodicals: 1963–1983. Wifp.org. Архів оригіналу за 5 грудня 2010. Процитовано 16 серпня 2010.
  30. ↑ CLGA: Lesbian and Gay Periodicals. Архів оригіналу за 3 грудня 2005.
  31. ↑ Garofalo, Reebee. Rockin' the Boat, South End Press, 1992, ISBN 0-89608-427-2
  32. ↑ Browne, Kath (2011). Lesbian separatist feminism at Michigan Womyn's music festival. Feminism & Psychology. 21 (2): 248—256. doi:10.1177/0959353510370185.
  33. ↑ Enszer, Julie R. (25 лютого 2016). "How to stop choking to death": Rethinking lesbian separatism as a vibrant political theory and feminist practice. Journal of Lesbian Studies. 20 (2): 180—196. doi:10.1080/10894160.2015.1083815. ISSN 1089-4160. PMID 26914821.
  34. ↑ Olivia Lesbian Travel: Lesbian Cruises, Lesbian Resorts and Lesbian Vacations. www.olivia.com. Процитовано 7 жовтня 2018.
  35. ↑ Anahita, Sine (2009). Nestled into Niches: Prefigurative Communities on Lesbian Land. Journal of Homosexuality. 56 (6): 719—737. doi:10.1080/00918360903054186. PMID 19657932.
  36. ↑ McGarry & Wasserman, Becoming Visible: An Illustrated History of Lesbian and Gay Life in Twentieth-Century America, Studio, ISBN 0-670-86401-3, p190.
  37. ↑ McGarry & Wasserman, Becoming Visible: An Illustrated History of Lesbian and Gay Life in Twentieth-Century America, Studio, ISBN 0-670-86401-3, p187
  38. ↑ а б Valentine, Gill. Contested Countryside Cultures: Otherness, Marginalisation, and Rurality ed.: Paul J. Cloke, Jo Little, Routledge, ISBN 0-415-14074-9, pp109–110.
  39. ↑ Bob Black (1986). The Abolition of Work and Other Essays. Loompanics Unlimited. ISBN 978-0915179411.
  40. ↑ Gomez, Jewelle. Out of the Past, in David Deitcher's The Question of Equality: Lesbian and Gay Politics in America Since Stonewall, Scribner, 1995, ISBN 0-684-80030-6, pp44–45.

Література

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Сепаратистський_фемінізм